Футбол на Жовтій Річці

Починалося все так...

Весна 1926 року. Криворізька окружна рада фізкультури, після закінчення шестимісячних курсів, направила на рудник Шварца — таку назву мало тоді місто Жовті Води на Дніпропетровщині (до 1922 р. — Весело-Іванівський рудник або рудник Фермієра; 1922—1938 рр. — рудник Шварца; 1938—1957 рр. — селище Жовта Ріка; з 22 травня 1957 р. — місто Жовті Води) свого випускника Михайла Львовича Ламіна. Було йому тоді неповних двадцять років, і для більшості він був просто Міша. Невеликого зросту, симпатичний хлопець привертав до себе увагу з першого погляду. У селищі на той час були відсутні будь-яка спортивна база та умови для занять фізкультурою. Але бажання займатися спортом у молоді було безмежне. Тож агітувати грати у футбол чи волейбол не доводилося. Михайло зібрав молодь, і вже незабаром у районі старої залізничної станції облюбували пустище під футбольне поле. Плугом обмежили майданчик, самі виготовили футбольні ворота.

Найважче було з формою. На першій порі грали хто в чому. Але потім Рудком профспілки допоміг придбати справжню, досить симпатичну, футбольну форму. Вечорами після роботи почали посилено тренуватися, опановувати прийоми, техніку й тактику гри. Звичайно, того часу ні про якого тренера не могло бути й мови. Всі питання вирішував Михайло Ламін, а потім і перший, обраний гравцями, капітан футбольної команди — Василь Якимаха.

— Жили дружно, грали самовіддано. Тренувань ніхто не пропускав, — згадував через багато років Михайло Ламін. Душею колективу вважався Вася Якимаха. Його хлопці й обрали капітаном команди. Звичайно, футбол того часу був зовсім не схожий на нинішній. Якби сьогоднішній футбольний вболівальник за допомогою «машини часу» потрапив на матч команд 30-х років, то усмішка не сходила б з його обличчя впродовж усього двобою. Він би побачив, наприклад, що захисники намагаються відбити м'яч якомога вище і далі. І особливо вдала «свічка» приводила глядачів у невимовне захоплення. Вкрай наївною, з сучасної точки зору, здавалася тактика. Захисників нещадно освистували за відкидку м'яча своєму партнеру або воротареві — визнавалася тільки гра вперед. Клас гри (не в образу ветеранам) був, природно, невисокий, але ентузіазму, завзяттю і темпераменту могли б позаздрити і сучасні майстри футболу. Ігри, як правило, проводилися у свята і недільні дні. Ні про які пільги — звільнення від роботи, талони на харчування, премії за перемоги не могло бути й мови. Все це з'явилося дещо пізніше...

Для мешканців селища футбольні ігри в ті роки були справжніми святами. Задовго до початку матчу глядачі зі своїми лавками і стільцями займали місця зручніше на окрайцю футбольного поля. А як дружно вболівали за своїх хлопців, коли грали в гостях, частіше за все — в Кривому Розі й П'ятихатках. Добиралися до місця поєдинків на будь-чому — старенькій «полуторці», товарним поїздом, а то й пішки.

Керівництво копальні та рудничний комітет профспілки вельми серйозно ставилися до футбольної команди і чим могли допомагали хлопцям. Крім Василя Якимахи, в команді у перші роки її існування грали брати Олексій і Георгій Мухіни, Валентин та Євген Безбородіни, Микола та Олександр Лисяки, а також Іван Дорохін, Іван Дяків, Стах Гирін, Павло Найдьонов, Григорій Козюк... Трохи пізніше до команди прийшли Сергій Гапонов, Василь Мілін, Семен Маліца, Микола Горільонок, Володимир Дробишевський, Андрій Жолдак, Андрій Старинець, Василь Коломоєць та інші.

Особливо добре грала команда в сезонах 1929—1930 років, коли жовторіченці практично не знали поразок, упевнено перемагаючи сильні команди криворізьких рудників «Більшовик» та «Гвардія», П'ятихатського залізничного вузла, сіл Ганнівка, Петрове, Саксагань.

Становлення

...Минули роки війни. На руднику виявилися зруйнованими або стали зовсім непридатними шахтне господарство, лінії електропередач, житло. Не вистачало робочої сили. Працювали в святкові та вихідні. Часто через нестачу електроенергії спускались у шахту в «кліті», а піднімалися на поверхню після трудового дня шахтними сходами. Люди працювали, але й знаходили час для відпочинку. Уже навесні 1945 року була організована футбольна команда, яка починає проводити товариські зустрічі, а потім і грати в чемпіонаті Криворіжжя. У команді виступали А.Жолдак, В.Мілін, В.Садовников, Ф.Пузирів, М.Горільонок, Г.Варава, М.Очеретяний, М.Сущенко, А.Старинець, А.Вовкодав та інші. Часто виходив на футбольне поле директор рудника Дмитро Михайлович Бєсов і його син Юрій. Суперники традиційні — команди криворізьких рудників імені Артема, Леніна, Карла Лібкнехта, Фрунзе, «Більшовик», станцій П'ятихатки і Верхівцеве.

Перша згадка в архівах про участь жовторіченців в обласній першості датується 1950 роком. Відомості дуже мізерні, але достеменно відомо, що в тих чемпіонатах команда селища Жовта Ріка була далеко не на провідних ролях. 1953 року провели перший чемпіонат рудника з футболу, де грало шість команд — ЕМО, ОКС, шахта «Капітальна», шахта «Михайлівська» та ін.

Потяглася до футболу й дітвора. Це було в ту пору ледь не єдиною їхньою розвагою. Грали до знемоги, по кілька годин поспіль, без замін і всіляких перерв. Не було м'яча — робили самі, набиваючи стару панчоху ватою й ганчір'ям. Про те, що вдома на них чекають обід і не приготовлені уроки, в азарті гри забували. Розігнати такі баталії могла тільки темрява й грізні окрики батьків. Із подряпинами на колінах, спітнілі й брудні розходилися по домівках. 1952 року Віктор Іванович Назаренко — інструктор фізкультури рудника, сам чудовий футболіст, організував першу юнацьку команду, яка вже за два-три роки на рівних грала з командами цехів.

На виїзні матчі здебільшого вирушали на автомашині, виділеній адміністрацією рудника. Під кінець зміни вона під'їжджала до прохідної шахти. Першими сідали гравці команди — капітан у кабіну, а гравці в кузов. Потім туди ж, якщо були вільні місця, забиралися щасливчики — віддані вболівальники. Часто траплялися поломки в дорозі, й доводилося добиратися на попутному транспорті, а то й пішки. А на одну гру — чи то в Нікополь, чи то в Апостолове, довелося добиратися товарняком. Сьогодні маємо пам'ятати тих, хто у важкі повоєнні роки зберіг любов до народної гри, розвивав її, грав у перших командах. Більшості з них уже немає в живих. Інші з нами поряд — живуть і продовжують вносити свій скромний внесок у розвиток футболу. Честь їм і хвала...

Пожвавилося спортивне, зокрема футбольне, життя селища Жовта Ріка з початком промислової розробки запасів уранових руд і будівництвом гірничо-збагачувального комбінату. Це був період «холодної» війни, коли Союз і Сполучені Штати Америки інтенсивно озброювалися. З'явилася нова зброя — атомна, а незабаром і воднева. Країні потрібен був уран. Держава виділяла величезні кошти на розвиток нової галузі промисловості, на будівництво урановидобувних підприємств. Починається будівництво шахт, уранопереробного заводу. Не забуто й соцкультпобут: будуються стадіон, Палац культури, кінотеатри.

Будівництво нового стадіону почалося 1954 року, а вже 2 травня 1956-го відбулося його урочисте відкриття — парад фізкультурників, змагання з легкої атлетики, боксу, волейболу і, звичайно, футбольний матч. Без перебільшення, в той час стадіон у Жовтій Річці був одним із найкращих не лише в області, але і в республіці: два футбольних поля, гімнастичне містечко, волейбольні, баскетбольні, тенісні майданчики, відкритий плавальний басейн. А як, маючи такий красень-стадіон, не мати гарної футбольної команди?

Довгий час футбольна команда рудника грала здебільшого в товариських матчах, періодично в обласній першості. А 1955-го спробували сили в престижному чемпіонаті команд підприємств Міністерства середнього машинобудування СРСР і відразу стали призерами (2-е місце)... І наступного року «Жовта Ріка» була другою в цьому турнірі. Після перших локальних успіхів керівництво підприємства «загорілося» ідеєю створення команди для участі в змаганнях вищого рівня. Ініціативу комплектування «команди-мрії» взяв на себе начальник будівництва комбінату Семен Йосипович Гольман. Визначний фахівець-будівельник, вимогливий і, в хорошому сенсі слова, «жадібний» до роботи, він користувався величезним авторитетом і повагою у робітників і колег. Була в нього одна слабинка — футбол. Де б не працював — скрізь створював хороші команди. Захопив своєю ідеєю і директора комбінату Бориса Миколайовича Чиркова.

Саме 1956 рік треба вважати початком «нелюбительської» команди — прообразу майбутньої команди майстрів «Авангард» Жовті Води. На зміну громадському тренеру В.В.Назаренку прийшов перший професіонал, футбольний наставник — К.М.Кольбус. Потім його змінив москвич Микола Іванович Тимошин, який і привіз із собою першу групу «легіонерів» — ще зовсім юних Сашу Луніна, Вітю Рикіна і Вітю Фоміна. Під'їздив до батька і «грав» за жовтоводську команду син тренера — Віктор Тимошин. Окрім футболу, вся четвірка москвичів незрівнянно чудово грала в російський хокей, а Тимошин виступав навіть у збірній молодіжній команді Москви.

Звичайно, завдання успішного виступу в обласних та республіканських турнірах, які були поставлені перед командою, було важко вирішувати, спираючись лише на місцевих гравців, футбольний вік яких перевалив за тридцять. До початку сезону 1957 року під'їхала ще одна група москвичів — Геннадій Кирилов, Володимир Тупічов, Анатолій Казаков, Вадим Щедрін; із Запоріжжя — Віктор Стрижак, Анатолій Гаврюк, Леонід Трипільський, а з Одеси — досвідчені Володимир Галицький і Леонтій Добров.

Сезон-1957 команда почала практично повністю оновленим складом, а в липні змінився і керманич. На зміну Тимошину прийшов Євген Іванович Брусов, у минулому гравець харківської команди майстрів «Локомотив». Того року в Жовтих Водах (селище Жовта Ріка у травні 1957-го отримало статут міста) часто гостювали команди майстрів. Першою «ластівкою» був одеський «Харчовик». Сталося це 10 липня 1957 року. На радість місцевих уболівальників, матч завершився перемогою земляків — 2:0. Того ж року в Жовтих Водах гостювали ще кілька команд майстрів класу «А» і «Б» (дніпродзержинський «Хімік» — 2:0, «Спартак» Ужгород — 2:1, «Спартак» Станіславів — 1:1, «Торпедо» Кіровоград — 4:0, «Даугава» Рига — 4:2 і «Зеніт» Ленінград — 2:2).

Саме 1957 року жовтоводці роблять першу спробу «прорватися» на чемпіонат України серед колективів фізкультури — потрібно було перемогти в обласному чемпіонаті. Не вдалося. На перешкоді стали сусіди — команда криворізького рудника імені Карла Лібкнехта. І друга можливість потрапити на престижний республіканський турнір — Кубок України — теж закінчилася невдачею. Для цього треба було виграти Кубок Дніпропетровщини. Жовтоводці впевнено провели попередні ігри обласного розіграшу, але у фіналі — тільки другого дня — поступилися футболістам дніпропетровського «Машинобудівника» — 1:2.

Перші серйозні успіхи до «Авангарду» прийшли 1958 року (до речі, саме з 1958-го команда стала носити цю назву, до цього вона була і «Шахтарем», і «Гірником», і навіть «Металургом»). Вигравши весняний обласний чемпіонат, жовтоводці, нарешті, отримали путівку на чемпіонат УРСР серед команд КФК (колективів фізичної культури). Паралельно вони успішно грали і у розіграші Кубка Дніпропетровщини, але у вирішальному матчі поступилися нікопольському «Металургу».

Дебют, у республіканській першості вийшов напрочуд вдалим: перемога над запорізьким «Будівельником» — 5:0. Зональний турнір у гострому суперництві з краматорською командою дебютанти виграли, а от у півфінальному змаганні фінішували тільки четвертими (з шести колективів). Перемогли господарі — нафтовики Дрогобича.

Із кінця вересня з командою Жовтих Вод почав працювати одесит Матвій Леонтійович Черкаський. Це був його дебют на тренерській роботі. Після Дрогобича команда взяла участь у фіналі обласного осіннього чемпіонату області, який проводився у Кривому Розі. У фіналі зустрілися недавні суперники по республіканському півфіналу — команди рудника імені Дзержинського та «Авангард». Цього разу сильнішими були жовтоводці — 1:0. Переможний гол на рахунку В. Тупічова. У цьому матчі на поле востаннє — як гравець — в офіційній грі вийшов М.Л.Черкаський. Було йому тоді 35 років.

Сезон завершили в цілому на мажорній ноті. Починалося становлення нової команди...

1959 рік став по-справжньому тріумфальним для жовтоводців. У міжсезоння команда не зазнала кадрових втрат — всі провідні гравці залишилися в колективі. Більше того, до «Авангарду» були запрошені досвідчені нападники Б.Фішер і В.Фролов та молодий захисник, гравець юнацької команди України М.Юдін — усі одесити. По весні команди Дніпропетровщини, за традицією, розіграли обласний чемпіонат, переможцем якого легко стали жовтоводці: 15 перемог (11 — з великим рахунком) і всього три нічиї з феноменальною різницею забитих і пропущених м'ячів 95—7.

У нагороду — путівка на чемпіонат України КФК. Як і 1958 року він зібрав вісімдесят команд. Суперниками жовтоводців по 5-й зоні цього разу стали команди Кремгеса (майбутнього Світловодська), Первомайська, Олександрії, Кіровограда, Вознесенська, Дніпродзержинська та Кривого Рогу. За два тури до фінішу «Авангард» забезпечив собі перемогу в зоні. Основні суперники — дніпродзержинці й олександрійці — відстали на вісім очок.

Півфінальний турнір, як і попереднього року, проводився у Дрогобичі 17—24 жовтня. Жовтоводці цього разу зуміли довести свої претензії на вихід до фіналу: позаду в турнірній таблиці залишилися господарі, мелітопольський «Буревісник», «Спартак» з Харкова і клубна команда («Жовтневий район») з Києва.

Чотири дні відпочинку. Переїзд до Києва. І ось на головну арену країни (вона тоді мала назву — Республіканський стадіон ім. М.С.Хрущова) вийшли чотири найкращі команди — СКВО Одеса, «Торпедо» Харків, «Нафтовик» Дрогобич і «Авангард» Жовті Води, які у фінальному турнірі розіграли звання чемпіона України. Регламент жорсткий — три гри за чотири дні, всього один день відпочинку.

Жовтоводці прибули до столиці у складі 14 гравців. А тут ще травмувався Віктор Стрижак — плеймейкер авангардівців. Та вже в першій грі підопічні Матвія Черкаського зробили вагому заявку на чемпіонство, розтрощивши нафтовиків з Дрогобича — 7:2. Не встояли перед амбіційним колективом з Дніпропетровщини і «танкобудівники» (ХТЗ) з Харкова — 1:2. У заключному турі жовтоводців влаштовувала нічия, і вони її домоглися у важкому поєдинку з армійцями Одеси — 0:0.

Ця нічия стала для «Авангарду» «золотою». Отримавши приз, дипломи, зробивши коло пошани, щасливі футболісти вирушають у роздягальню. Перша велика перемога. Наповнили Кубок шампанським. Потім — безсонна ніч у поїзді і тепла незабутня зустріч на парапеті величного жовтоводського Палацу культури...

Склад команди — чемпіона УРСР 1959 року: Ю.Зінченко, А.Коханов — О.Лунін, С.Фурманов, А.Романов, А.Гаврюк, М.Юдін, Л.Трипільський — Л.Добров, В.Стрижак, В.Тупічов — Г.Кирилов, В.Галицький, Ю.Дмитрієв (капітан команди), В.Суковіцин, В.Фролов, Б.Тягай, Б.Фішер. Тренер — М.Л.Черкаський.

... 1959 року «Авангард» міг реально зробити дубль, ставши власником ще одного призу — Кубка України. Навесні жовтоводці, легко обігравши у фіналі Кубка області команду БКХЗ Дніпродзержинськ — 6:0, отримали право представляти Дніпропетровщину в республіканському розіграші. Найскладнішою  виявилась гра 1/16-ї — в Кіровограді з місцевою «Червоною зіркою». Лише в додатковий час «Авангард» переламав хід поєдинку — 3:2. А далі пішло, наче «по маслу», — перемоги над командами Одеси, Миколаєва, Алчевська. Фінал Федерація футболу УРСР вирішила провести в Жовтих Водах.

Місцевих футболістів того вечора 16 серпня 1959 року чомусь було просто не впізнати. Розгубленість, поспіх, помилки в простих ситуаціях і маса невикористаних голевих моментів. Гості — «Шахтар» Коростишів — грали, як зараз би сказали, від оборони — другим номером, сподіваючись на швидкі контратаки. І ця тактика принесла їм успіх — 2:1 І симпатичний кубок поїхав на Житомирщину...

...За регламентом чемпіонату УРСР, команда-переможниця отримувала статут команди майстрів і право грати в класі «Б» першості СРСР. Ось тут і почалися проблеми. Своєю перемогою в чемпіонаті України серед КФК жовтоводці поставили в безвихідь не так Федерацію футболу України, як, більшою мірою, Всесоюзну федерацію, яка практично керувала всім союзним футболом. Нонсенс. У чемпіонат країни 1960 року потрібно було включати команду, яка представляла навіть не районний центр, а містечко, ще рік тому — селище міського типу, не нанесене на жодну карту країни. Але головна «заковика» — режимне питання. Підприємство — Східний гірничо-збагачувальний комбінат, честь якого захищала команда, не мало свого офіційного найменування — було просто «поштовою скринькою». Вирішення питання в Москві, в ЦК КПРС (!), затяглося. Половина складу команди сиділа вже «на валізах». Попит на жовтоводських футболістів тієї осені підвищився. Місто було, як розтривожений вулик. Посипалися офіційні і неофіційні листи-протести в різні організації, газети, журнали. Збереглася копія листа на ім'я першого секретаря ЦК КПРС М.С.Хрущова і голови Всесоюзної федерації Миколи Старостіна за підписом 457 жовтоводських любителів футболу, які вимагали відновити справедливість. Наприкінці грудня, нарешті, прийшло довгоочікуване повідомлення, і новорічної ночі жовтоводці піднімали келихи за нову команду класу «Б», за нові успіхи улюбленого «Авангарду».

1960 рік. Перший млинець

На початок 1960 року пристрасті з переходом гравців завершилися. Федерація футболу відмовила у переході в тернопільський «Авангард» Г.Кирилову та В.Суковіцину. Колектив поповнився другим воротарем В.Лактіоновим та двома нападниками — П.Мерчанським і В.Разіним. Хоча останній в команді пробув лише кілька місяців. На допомогу М.Л.Черкаському був запрошений А.Є.Фомін — інтелігентна, приємна людина та кваліфікований фахівець.

Передсезонний збір команда провела в Кам'янці-Подільському. У місті з нетерпінням чекали відкриття футбольного сезону — 3 квітня. Жереб був прихильний до жовтоводців — три перших матчі вони проводили на своєму полі. Та й суперники (окрім, мабуть, луганців), були їм цілком під силу. Але, як часто буває, «перший млинець вийшов грудкою». Дебютна зустріч з добре знайомими торпедівцями Харкова явно не вийшла. Багато атакували. Мали гарні можливості для взяття воріт, але забити не могли. А тут ще за рахунку 0:0 В.Суковіцин не реалізував одинадцятиметровий. Це остаточно збентежило хлопців. Харків'яни нічого особливого не показали, але ефективно використали дві контратаки і здобули перемогу — 2:0.

За тиждень екзаменував суперник серйозніший — «Трудові резерви» Луганськ. Жовтоводців у цій грі було не впізнати, грали з іменитим суперником на рівних. Багато атакували, мали хороші моменти для взяття воріт, але забити м'яч знову не зуміли, а за п'ять хвилин до фінального свистка пропустили не обов'язковий гол. Проте глядачі проводжали хлопців оплесками. І лише в третій грі прийшла довгоочікувана перемога. Дербі двох «Авангардів» Дніпропетровської області, криворізького і жовтоводського, закінчилося перемогою господарів — 2:0. Обидва забиті м'ячі — на рахунку Б.Тягая.

Покотилися робочі будні чемпіонату, перші виїзні матчі. Було побоювання, що в «гостях» команда не зможе показати гідну гру і підуть великі поразки. Але цього не сталося і перші два виїзних матчі, в Сєвєродонецьку та Полтаві, закінчилися внічию, з однаковим рахунком — 1:1. Щоправда, в середині червня пішов спад у грі: невдача в Севастополі — 0:5 і прикра поразка на домашній арені від футболістів Краматорська — 2:3 (після першої половини матчу жовтоводці вели 2:0, а потім примудрилися в останні п'ятнадцять хвилин пропустити три м'ячі) . Але тренери не робили трагедії з перших невдач. Про це можна судити з того факту, що жоден гравець не був відрахований з команди, та й ніхто не був запрошений до колективу, хоча така можливість була. Ось після цих двох останніх «ляпів» від команди в майбутньому турне до Маріуполя й Запоріжжя нічого надприродного не чекали. Нічию (0:0) у Маріуполі фахівці та вболівальники сприйняли більш-менш спокійно. Авангардівці переїхали до Запоріжжя, де їм треба було зустрітися з лідером, що мав на той час у чемпіонаті 15 перемог і лише дві нічиї.

Того року в запоріжців зібрався чудовий колектив, сплав молодості й досвіду. Виокремлювалися М.Каштанов, А.Меньшиков, Л.Клюєв. Матч зібрав понад 25 тисяч глядачів. Цікаво, що в складі жовтоводців на поле вийшли чотири вихованці запорізького футболу — Ю.Зінченко, В.Стрижак, А.Гаврюк і Л.Трипільський, їхній стан цілком можна зрозуміти — зіграти якнайкраще перед рідними, друзями, товаришами. Це той випадок, коли хочеться довести, що ти не гірше тих, хто грає за рідне місто.

Саме в таких матчах часто народжуються гучні сенсації. Так і сталося того дня — 1 липня 1960 року — в Запоріжжі. Не можна сказати, що господарі недооцінили суперника або грали «дуже погано». Вони багато атакували, мали чимало моментів, але захист гостей стояв стіною. І нападники цього разу не підвели. Юлій Дмитрієв та Борис Фішер двічі на швидких контратаках, за участю А.Гаврюка і В.Стрижака, поціляли у ворота суперника. Господарям вдалося провести тільки гол престижу. Після гри запорізькі вболівальники проводжали жовтоводців оплесками. Безумовно, цей останній матч першого кола став для «Авангарда» переломним. Якби програли — вибратися з «підвалу» турнірної таблиці було б уже проблематично.

Друге коло чемпіонату підопічні Черкаського провели «на одному подиху»: 10 перемог, 5 нічиїх і лише 3 поразки, 25 м'ячів забито і 14 пропущено. На своєму полі команда не програла жодної гри.

Закінчував чемпіонат 1960 року «Авангард» у рідному місті, з тим же запорізьким «Металургом». Для гостей ця гра мала особливе значення. Щоб стати переможцем групи і отримати право грати у фінальній грі за звання чемпіона України, їм необхідна була, як мінімум, нічия. Навіть без натяку на договірний матч, усе ж нічийний результат у цій грі напрошувався сам по собі. У жовтоводців і запоріжців були хороші дружні стосунки. До того ж, господарі вже забезпечили собі п'яту сходинку турнірної таблиці й піднятися вище вже не було жодної можливості. І команди подарували переповненому стадіону чудовий футбольний спектакль, демонструючи прекрасну техніку, удари по воротах з різних позицій, а головне — взаємоповагу. Один з кращих українських суддів тих років, киянин Микола Балакін, рідко втручався в гру команд цього вечора.

Господарі першими відкрили рахунок (Б.Тягай), а потім гості надовго «замкнули» суперника в своєму штрафному майданчику, але зрівняти рахунок змогли тільки на початку другого тайму. «Кашу» трохи не зіпсував Б.Тягай, який за п'ять хвилин до фінального свистка, обігравши двох захисників з кута воротарської, пробив по воротах. М'яч, зачепивши стійку, пішов за межі поля. Футболісти обох команд полегшено зітхнули. Мабуть, саме про такі матчі кажуть — «перемогла дружба»...

Запорізький «Металург» став того року чемпіоном України. А футболісти «Авангарду» 30 жовтня у Палаці культури імені В.І.Леніна зустрілися зі своїми вірними шанувальниками на підсумковому спортивному вечорі. Повірте, не кожен футбольний вболівальник зміг того дня потрапити до палацу: любили «Авангард» у Жовтих Водах! А у фіналі вечора хлопців проводжали оплесками і скандуванням — «Молодці!»

Потім «Авангард» провів ще десять поспіль сезонів у чемпіонатах країни, ставав призером чемпіонату України (1965 р.), чемпіоном (1966 р.), два сезони (1967—68 рр.) виступав у другій групі класу «А». 1970 року команду було розформовано. Але то вже зовсім інша історія...

Микола МЕРКУШЕВ, Василь ГНАТЮК, газета «Український футбол»