Інтонація великих перемог

Усі головні їх герої, ветерани київського «журналістського цеху» Сергій Дерепа, Олексій Семененко, Юхим Шарпанський, Сергій Савелій та Валентин Щербачов перші кроки професійного становлення робили у середовищі славетної радянської коментаторської школи, однак з часом навики роботи з аудиторією втратили настільки, що навіть затяжне озерівське «Гоооол!» відтворити не в змозі. Спостерігаючи неухильну деградацію «метрів», проймає переляк за якісне майбутнє української спортивної телерадіожурналістики. Чи виростуть у нас достойні продовжувачі «сродної праці» справжніх майстрів мікрофона, якими у союзні часи гордилися навіть на найвищому державному рівні?

Сполучених Штатах Америки усі, кому за тридцять і хто бодай хоч трохи розуміється на спорті, із захопленням пригадуватимуть хриплуватий бас північноамериканської легенди, журналіста Чіка Хірна (справжнє ім’я – Френсіс Дейл). Цей суто баскетбольний коментатор хоч і вболівав усе життя за рідний «Лос-Анджелес Лейкерс», став уособленням ефірного професіоналізму на цілому континенті. Феномен, якщо взяти до уваги принциповість протистоянь окремих частин Америки у баскетбольній площині. Причина такої поваги проста до неймовірного: впродовж сорока років Чік Хірн за допомогою телебачення популяризував улюблену гру настільки, що окремі фрази з його репортажів увійшли до активу спортивної лексики навіть у Старому Світі – Європі. «Аir ball» (повітряний м’яч – такий, що не торкнувся після кидка ані щита, ані корзини), «slam dunk» (ефектне завершення атаки у стрибку) – як тут не жалкувати з приводу вбогості словникового запасу більшості українських «майстрів». Заїжджені «володіння ігровою і територіальною перевагою», «зараз воротар ударом від воріт введе м’яч у гру» чи горезвісний переклад time out як «тренер американців Тім Оут щось активно пояснює своїм підопічним», ніби навмисне псують враження від перегляду загалом видовищного протистояння. Навіть не будучи спортсменом, Чік Хірн ще за життя став членом Залу слави американського баскетболу (поруч із самим Майклом Джорданом) та отримав свою зірку на Алеї слави у Голлівуді. Звичайна людина зробила з окремого виду спорту національну гордість, а вшановувати достойних за океаном вміють.

Натомість на могилі фундатора радянської спортивної журналістики Вадима Синявського (на фото) немає навіть гідного пам’ятника. А про автора першого вітчизняного спортивного радіорепортажу з футбольного матчу збірних команд Москви та України у далекому 1929 році написано книги і сотні статей, його голос пам’ятають мільйони вболівальників зі стажем… В біографії Синявського ключовим є слово «піонер». У 1934 він першим розповів батьківщині про перипетії матчу радянської збірної за кордоном, першим передав новину про взяття у полон під Сталінградом німецького фельдмаршала Паулюса, вів репортажі про перше післявоєнне турне московського «Динамо» до Англії, 1949 року коментував першу футбольну зустріч, показану по телебаченню… Щоправда, з цим технічним досягненням людства у Синявського «стосунки» так і не склалися: окремі «спеціалісти» й досі вважають, що видатний радіокоментатор надто захоплювався художнім вимислом і під час демонстрування «картинки» не міг так «прикрашати» футбольне дійство. Проте головна причина його невдач зовсім в іншому: батько спортивного коментарю на війні майже втратив зір, тож маленький чорно-білий монітор тільки ускладнював копітку роботу. Специфіка телебачення в тому, що слід розповідати не тільки про те, що відбувається на футбольному полі, а й про те, що видно на моніторі. Багатьом співробітникам радіо така перекваліфікація й до сьогодні дається непросто: розважливо перераховувати спонсорів трансляції, тоді як футболіст збирається виконати пенальті, – цього вже жодна війна не виправить…

Крім футболу, основоположник радянського спортивного репортажу коментував змагання з боксу, легкої атлетики, ковзанярського спорту, плавання, шахів. Успіх апробованого журналістського жанру зробив його настільки популярним, що заздрісники ретельно відстежували кожну його думку в ефірі та із задоволенням, публічно аналізували помилки. І це не були ляпи на кшталт «рахунок не відкрито – 0:0 (а яким невідкритим він ще може бути)»… У 1966 році під час проведення матчу за світову шахову корону між Тиграном Петросяном та Борисом Спасським Вадим Синявський надиктовував слухачам ігрову позицію і перемістив слона не так, як це зробив шахіст на офіційній дошці. Наслідки виявилися приголомшливими: близько тисячі листів зі скаргами надійшли не куди-небудь, а на адресу самого ЦК КПРС – мегаімперія «жила» плодами творчості метра.

Чи не тому улюбленим видом спорту Синявського залишався футбол. В часи, неабияк скупі навіть на елементарні розваги (телеприймачі на периферії почали з’являтися аж наприкінці 60-х), шанувальники «гри мільйонів» масово сходилися до великих чорних «тарілок» на вуличних стовпах, звідки доносився приємний голос улюбленого диктора. Той так захопливо і талановито розповідав про перипетії на футбольному полі, що усім здавалося, ніби вони перебувають на стадіоні. Коментатор був справжнім художником-імпровізатором – усі одностайні в тому, що саме він зробив з футбольного репортажу справжнє мистецтво і став вчителем для Озерова, Махарадзе, Майорова, Спарре, Димарського, Маслаченка. Кожен з цих видатних тележурналістів започаткував в ефірі неповторний стиль, у кожного було і є власне обличчя, проте ставлення до роботи, життєві принципи і загальнолюдські якості Синявського для усіх коментаторів країн пострадянського простору були і залишаються еталоном.

Бездоганне орієнтування в темі, образність слова, промовисті паузи і фанатичний альтруїзм – саме ці складові завжди були критерієм всенародної любові. Працюючи за безцінь, радянські майстри мікрофона й гадки не мали ставитися до своїх обов’язків абияк (на відміну від того ж Сергія Дерепи, який років з п’ять тому в одному з інтерв’ю нарікав на низькі гонорари на Першому національному) і прагнули одного – запам’ятатися уболівальницькому загалу не згірш за саме спортивне дійство, тобто не зіпсувати його монотонним бурмотінням. У їх виконанні футбол ставав не лише насолодою для очей, а й втіхою для вух. Ті коментатори були трубадурами усієї багатонаціональної країни: просто «співали» про набіги крайніх нападаючих або подвиги воротарів. Раптовий спурт гравця на фланзі супроводжувався прискоренням мовлення, а кутовий наповнював голос неабиякою тривогою. Чи витримає захист? На що здатен напад? Як довго триматиме свої володіння «на замку» голкіпер? У часи «цвітіння» великих спеціалістів це були не суто технічні питання – це був справжній момент істини.

Зі спогадів свого дідуся (справжнього футбольного гурмана) знаю, що у повоєнні 50-і увесь Союз хвилювало питання: а чи справді той таки Синявський, перейнявшись ігровим моментом, скористався послугами нецензурної лексики і публічно відправив суперника московського «Динамо» куди подалі – аж на три літери? Таки було: щоправда, записи репортажів тоді не велися і санкцій до автора прецеденту не застосовували. А от Миколі Озерову поталанило менше. Під час коментування хокейної зустрічі між збірними СРСР та Канади у 1982 році він видав на-гора репліку, яка миттєво набула ознак крилатої в російськомовному просторіччі: «Канадці атакують наші ворота… Небезпечна ситуація!... Гол! Х…! Штанга! Владик (Третяк) накриває шайбу!». Майже рік після інциденту Озеров був позбавлений права виходити в ефір загальнодержавного мовлення, однак своєю щирою емоційністю та непідкупною простотою завоював прихильність армії радянських вболівальників на все життя…

Тембр їхнього голосу неможливо передати – його треба чути. Про темп їхньої мови недостатньо буде розповісти – це треба пам’ятати. В моїх спогадах весь Радянський Союз асоціюється саме з урочистими голосами спортивних коментаторів, які невпинно розповідають про спортивні баталії, що не закінчуються ніколи. Вони пронизували словами весняний ефір, і ефір розквітав веселкою...

Квітучою мовою говорив Коте Махарадзе – не «дощ пішов», а «небо заплакало», не Пеле, а Едсон Арандес Ду Насіменто. Тільки пригадайте: «Закінчується сімнадцята хвилина, і тут же пішла вісімнадцята», – і… усміхнетеся. Махарадзе вдавалося зупиняти навіть час: «Поки м’яч летить, я розповім вам про склади команд». Пройшло багато років, а шкіряна сфера все летить і летить, чекаючи достойного українського адресанта, і вічний Коте з грузинським акцентом розповідає про склади, несеться вулицями і площами розкотисте озеровське «Гоооол!», і все звучить м’який інтелігентний голос Маслаченка. Зі щиросердною надією пересічного вболівальника на гідне вітчизняне продовження…

Коментаторські «перли»
«Який сильний і підступний удар наніс Роналду в спину м’ячу»;
«Як технічно спортсмен облизав планку»;
«З почуттям виконаного обов’язку вірменський захисник піднімається з нашого нападаючого»;
«Динамівець кинувся під м’яч, наче Матросов під танк»;
«Шовковський отримує пас від свого друга за межами поля Владислава Ващука. До речі, вони одружені…»;
«Захисник скандинавів підняв ногу і… атаки голландців як не було»;
«В боротьбі за м’яч він відтісняє захисника і оволодіває ним».

Микола ЛУКІВ

Високий Замок