МІХЕЛЬ: «У мене є перевірена модель підготовки»

На футбольну першість Європи-2008 я очікую з деякою... недовірою. Як і всі ми, пам'ятаю чимало матчів, зіпсованих арбітрами, а тут іще події на «Кубку Першого каналу» та деякі поєдинки Кубка УЄФА нагнали суму. Дві з цих ігор судили господарі наступного чемпіонату — швейцарець та австрієць. Як колись (з іншого пригоду) співав Юрій Візбор — «чайник со свистком»,. Тут би годилося облаяти «нефутбольні» країни, але було б це неправильно, тому що перед очима є в нас інший приклад — словак Любош Міхель (правильно саме так: справа в тім, що його прізвище прийшло в кирилицю — як і все зараз — через англійську мову, а словацькою пишеться L'ubosh Michel' , апостроф після «L» замінює м'який знак).

Представника не найфутбольнішої на Старому континенті держави Міжнародна федерація футбольної історії та статистики три роки поспіль називає у-трійці найкращих арбітрів світу. Торік Любош судив у Ізраїлі фінал «Кубка Першого каналу». Після матчу ми розмовляли із ним у оточенні численних колег. Треба відзначити, що серед мов, якими Міхель вільно володіє, є й російська. Ось тому й наше так зване, як сьогодні модно казати, ексклюзивне інтерв'ю — дуже актуальне якраз нині — перетворилося на багатоголосся.
 
«Жоден впливовий дядько не допоможе»

У списку рефері цьогорічного турніру на Землі обітованій Любоша попервах не було, але несподівано він був змушений замінити колегу, котрий не зміг прибути на змагання. Пам'ятаючи минуле, я вмовив його перейти на словацьку — всупереч корпоративній етиці і на заздрість колегам.

— Це відмінний турнір, чудово організований та корисний для всіх — гравців, тренерів, суддів, симпатинів футболу, — каже Любош. — Але для мене сьогодні найголовніше — підготовка до чемпіонату Європи-2008.

— Ви, певно, національний герой — єдиний словак в історії футболу, котрому пощастило три сезони поспіль потрапити в трійцю найкращих арбітрів світу...
— Ну який же я герой? Це надто гучно...

— 2005 року ви посіли третє місце, позаторік — друге, а в 2007-му повернулися на третє. За логікою, вам слід було займати перше...
— Людина завжди гадає, що буде вічно прогресувати. Щодо анкет та опитувань, то мене навіть дивує, що я піднімаюся так високо, оскільки все ж таки живу в країні, яка не дуже відома ані світовій громадськості, ані медійному співтовариству. Третє місце мене цілком задовольняє. Життя рухається за синусоїдою — цього року піднімуся вище.

— Що для вас є показником успіху?
— Якщо гравці, в тому числі — найзірковіші, підходять до вас вітатися уже під час розминки, то ви розумієте, що користуєтеся повагою. До поваги з боку справжніх зірок веде довга путь. Треба рухатися від гри до гри, від хорошого результату — до кращого. І тут вам жоден впливовий дядько, жоден знайомий, жоден великий начальник не допоможе.

— Чому ж все-таки вибір припадає на вас?
— Якщо ви хочете втриматися на вершині, не сподівайтеся на чиюсь допомогу. Людина мусить сама будувати свій успіх. Як тільки ви стали відомим — вважайте, що ви його досягли.

— За яким принципом відбіраються найкращі арбітри?
— Вирішальний критерій — суддівство головних матчів сезону. Рефері фіналу Ліґи чемпіонів  автоматично отримує додаткові пункти. Саме він зазвичай проголошується найкращим у Європі. Якби фінал у минулому сезоні судив я, то, цілком можливо, опинився би на першому місці.

— Ви й так реферували важливі матчі на чемпіонатах світу та Європи, тепер, певне, метою став фінал ЧЄ-2008?
— Судити мені залишилося близько п'яти років — як вам відомо, призначення на матчі найвищого рівня можна отримувати до сорока п'яти. За цей час мені хотілося би провести фінальний матч ЛЧ (як ми знаємо, 21 травня Любош Міхель якраз і реферував у Москві — прим.ред.) оскільки це одна з найголовніших вершин у кар'єрі будь-якого арбітра. Щоправда, після фіналів чемпіонату світу та континентів. Якщо все збудеться, то такий матч стане віхою у моїй кар'єрі. Та цього року мій абсолютний пріоритет — чемпіонат Європи. Фінал же Ліги чемпіонів був би бонусом.

«Помиляються навіть видатні постаті»

— Що є найскладнішим у серйозних міжнародних зустрічах?
— У значущих матчах дуже важкий тягар психологічної відповідальності. Наприклад, перед півфінальною грою Ліги чемпіонів вам кажуть: «Матч транслюватиметься на 120 країн світу, його дивитимуться близько мільярда вболівальників...» Відповідальність величезна, ти мусиш абсолютно зконцентруватися на грі, намагаючись не припуститися помилок.

— І ви їх не припускаєте?
— Я — лише людина з м'яса та кісток. Інколи помилявся на початку суддівської кар'єри, але ж припускаюся помилок і зараз. Та, на жаль, не застрахований від них і в майбутньому. Всі помиляються — навіть геніальні футболісти.

— Ви це так сказали... Вам, певно, дуже хотілося стати великим футболістом?
— Звісно. Мені здавалося, що в мене все добре виходить, але на перешкоді стала тяжка травма — саме «завдяки» цьому я і почав судити матчі в такому молодому віці.

— Ви відомі громадською діяльністю — наприклад, як делегат УЄФА в Міжнародному комітеті Червоного Хреста, а нещодавно стали й депутатом парламенту. Як це трапилося?
— Мені неодноразово доводилося судити товариські матчі, в яких грали політики. Просто зобов'язаний відзначити, що серед них є чимало непоганих футболістів. Так я й познайомився з Мікулашем Дзуриндою, лідером Демократичної партії. Ми з ним обговорювали мій прихід до політики. Не було ніякого тиску. Я довго роздумував, доки призвичаївся до думки, що дозрів до того, аби йти в неї, зрештою — боротися за те, щоби фізична культура та спорт посіли гідне місце в нашому житті.

— Але ж ви чомусь увійшли до парламентської комісії з прав людини, національних меншин та жінок?
— Це трапилося випадково. Коли парламентська сесія визначала склади комітетів та комісій, я був на чемпіонаті світу в Німеччині, ось про мене й забули. Безумовно, мені хотілося би працювати в складі комісії у справах спорту, молоді та освіти, але ніякої трагедії я не вбачаю. Спортивною роботою я займаюся й не входячи у відповідну комісію. Наприклад, ініціював законопроект про спорт, який підготували депутати від опозиції. В основу його покладено реорганізацію фізкультурного руху в Словаччині — з тим, щоби залучити до занять спортом якнайбільше дітей. Парламентська реальність складна. Законопроект було високо оцінено, але ми мусимо змиритися з тим, що опозиції складно зібрати більшість голосів.

«Відкинути «стресові» фактори»

— Словаччина разом із Чехією хочуть висунути свою кандидатуру в ролі співорганізаторів чемпіонату Європи з футболу 2020 року. Чи берете ви участь у цій ініціативі? 
— Ідея ця вимагає доопрацювання — проект мусить пройти довгий шлях, щоби стати реальністю. Подання заявки вимагає серйозного підходу, потрібні державні гарантії, скажімо, для будівництва нових арен та розбудови інфраструктури. Звісно, чемпіонат Європи допоможе розвитку наших країн, тому докладу всіх зусиль, аби цей проект було втілено в життя.

— Ви казали, що головне завдання року — успішно відпрацювати матчі чемпіонату Європи в Швейцарії та Австрії. Як ви до них готуєтеся?
— У мене є перевірена модель підготовки. Знаю, що мені на користь, а що — ні. Слід їхати на такий серйозний турнір абсолютно психічно врівноваженим, тобто за місяць до початку ігор треба буде відкинути всі, якщо завгодно, «стресостворюючі» фактори, особливо з позаспортивної сфери. Звісно, важлива й класична фізпідготовка, яка складається з три-, чотириразових тренувань на тиждень і якісного відновлення.

— Успіху вам! Пообіцяйте, якщо станете найкращим арбітром 2008 року, неодмінно розповісти про це нашим читачам...
— Обіцяю!

Сергій ПОДРАЖАНСЬКИЙ, «Спортивна газета»