КАЛІТОВСЬКА: «У Пекіні я готова до випробувань»

Кажуть, що журналіста, як і вовка, ноги годують. Цього дня мені дуже таланило. Спочатку було досить гостре інтерв'ю щодо можливого бойкоту пекінської Олімпіади, потім відбулася цікава розмова ще з одним функціонером, який поділився своїми думками про розвиток виду спорту, яким він дбайливо опікується. І коли вже хотів залишити приміщення Мінсім'ямолодьспорту, як на восьмому поверсі зустрів Лесю Калітовську. Саме вона нещодавно офіційно оформила собі індивідуальну олімпійську ліцензію для виступів на треку Пекіна-2008. Тричі поспіль Леся вигравала чемпіонат Європи в гонці переслідування на три кілометри серед юніорів. В її активі також є чемпіонський титул світової першості та Кубка світу. Тож симпатики цього виду спорту переконані, що талановита двадцятирічна велогонщиця обов'язково повернеться з далекого Китаю з олімпійського нагородою. Ось тільки куди цю нагороду везти? Адже й досі майбутня учасниця Олімпійських ігор немає власної домівки. Хоч вітчизняні спортивні функціонери, керівники обласних держадміністрацій, народні депутати відверто обманюють не лише спортсменів, а й мільйони українських громадян, роздаючи лише обіцянки. Як на мене, лише одного відсотка достатньо від тієї словесної риторики, щоб втілити в життя задумане і допомогти нашій команді успішно виступити на Олімпійських іграх у Пекіні.

«Мене, постійно тягне до велосипеда»

— Панночко Лесю, а чому з багатьох видів ти обрала саме велосипедний спорт?
— Я родом з невеличкого містечка Жовква, що на Львівщині. Спочатку про велосипедний спорт навіть не мріяла. Адже активно захоплювалася настільним тенісом. Саме цьому виду приділяла багато уваги. Дуже багато часу віддавала тренуванням. Захищала спортивну честь своєї школи на різноманітних районних турнірах. Навіть вийшла на обласний рівень. Стала бронзовим призером. А ось моя сусідка і подруга Наталка відвідувала велосипедну секцію. Упродовж тривалого часу вона прагнула перетягти мене до цієї секції. Лише у восьмому класі я не витримала і піддалася постійним умовлянням Наталки. Однак я попередила, що йду до велосипедної секції вперше і востаннє. І роблю це заради нашої дружби. Насправді, сталося так, що у велоспорті я перебуваю й досі.

— І чим же тебе зачарував цей вид. Мабуть, в першу чергу велосипедом?
— Мені відразу дали велосипед «Турист», і тренер Михайло Миронович Колодій попросив проїхати колову дистанцію завдовжки сім кілометрів. Серед хлопців стартувала лише одна дівчина. Це — я. На фініш приїхала другою. Чим здивувала не лише хлопців, а й тренера. У мене відразу ж з'явився справжній спортивний азарт. Два роки в Жовкві пролетіли, як один день. Потім мене запросили до Луганського спортивного інтернату. Тут мною почав опікуватися заслужений тренер України Сергій Миколайович Базін. Саме під його керівництвом упродовж року виконала норматив майстра спорту. А вже наступного року дебютувала на чемпіонаті Європи серед юніорів, який проходив в Італії, й відразу стала чемпіонкою континенту серед своїх ровесників. Наступний етап — юніорський чемпіонат світу в австрійському Відні. Тут також здобула золоту медаль. Відбувалося це упродовж 2005-2006 років. Минулого року відзначилася золотою медаллю на континентальній юніорській першості. Цього року їздила на чемпіонат Європи серед спортсменів до 23 років. Фінішувала найпершою і здобула золоту нагороду. Тож помаленьку росту. Та, мабуть, найбільше досягнення в моїй поки що невеличкій спортивній біографії — це здобуття індивідуальної олімпійської ліцензії на Ігри-2008 у Пекіні. Тепер у мене дуже відповідальна пора. Готуюся до головного старту сезону.

— Чи важкий велоспорт для жінок?
— Дуже важкий. Однак мене постійно тягне до велосипеда. Якщо кілька днів не була на трасі чи на велотреці, то вже й починаю нудьгувати. Тож моя стихія — швидкість.

— І жодного разу, піднімаючись на круту гору, ти не проклинала все на світі? Мовляв, ось доїду до фінішу й залишу велоспорт...
— Дійсно, коли їдеш вгору, то буває так важко, що десь підсвідомо готова прямо зараз зупинитися й розвернутися назад і більше ніколи не сідати за кермо веломашини. Та за кілька хвилин ситуація різко змінюється. Адже ти подолала не лише черговий підйом, а в першу чергу переборола або переламала, якщо хочете, себе. А попереду — крутий спуск. Висока швидкість і навіть вітер відступає. І зовсім інший настрій. Хочеться знову підніматися вгору. І так до самісінького фінішу. Чесно кажучи, я більше втомлююся морально. Адже ми постійно або на зборах, або на різноманітних турнірах. І це все відбувається дуже далеко від рідної домівки. А мені так хочеться до мами й тата, нашої родини. Я дуже рідко буваю в батьківській хаті на Львівщині. Тому часто скучаю за своїми рідними.

— А хто твої найпалкіші прихильники, звичайно, крім тата й мами?
— Старші брат і сестра, а також молодшенька сестричка.

— Вони також мають відношення до спорту?
— Старша сестра Мар'яна займалася настільним тенісом. А ось брат Василь віддав перевагу армреслінгу та гирьовому спорту. Справжній козак. Захищав спортивну честь інституту на всеукраїнських змаганнях. Наймолодша сестра Оксана свого часу разом зі мною відвідувала велосипедну секцію. Після того, як я переїхала до Луганська, батьки заборонили Оксані відвідувати велосипедну секцію. Адже під час тренувань сталося кілька небезпечних моментів на трасі з боку водіїв. Батьки сказали, що достатньо хвилювань за одну доньку, а за двох — це вже занадто. Хоч вона подавала чималі спортивні надії і її разом зі мною запрошували до Луганська. Тому вона записалася до секції спортивних танців. А під час мого перебування в Манчестері на чемпіонаті світу Оксана прислала есемеску, що хоче спробувати свої сили у волейбольній секції, а тренер вважає, що з неї ще «й люди будуть». Вона здібна дівчина, а статурою навіть міцніша за мене.

— А чи є у велосипедистів відповідні параметри? Ти, до речі, відповідаєш тим параметрам?
—Конкретних параметрів у велоспорті не існує. Адже є спортсменки і худенькі, і товстенькі, і низенькі, і височенькі (сміється). Тож суттєвої різниці немає. У першу чергу все залежить від твого бажання. Лише тоді до тебе прийде справжній результат.

«Чиновники навіть не знають, в яких умовах ми тренуємося»

—Кажуть, що твій тренер Сергій Миколайович чимало уваги приділяє безпеці спортсменів під час тренувань на вітчизняних дорогах...
—Без супроводжуючого автомобіля ми ще жодного разу не виходили на тренування. Для нього безпека — найважливіший елемент тренування. Для нього не має значення — триває тренування сорок хвилин чи півтори години. Ви ж добре знаєте нашу бідність. Грошей не вистачає. Але ж їхати треба. Тож тренер часто купує бензин за свої гроші. Хоч ні спортивне міністерство, ні федерація ще жодного разу йому не компенсували жодної копійки. Ось в яких умовах готуються українські спортсмени! Однак спортивним чиновникам до всього цього байдуже.

— Лесю, а ти пам'ятаєш свою першу нагороду?
— Звичайно. Мабуть, упродовж всього життя пам'ятатиму свою першу перемогу. Сталося це на розіграші Кубка Львова. Переможцям приготували чотири кубки. Хоч номінацій було значно більше. Один з них вручили мені за перемогу в номінації серед дівчат. Навіть жінки залишилися без цієї нагороди. Найцікавіше те, що два з чотирьох призів поїхали до Жовкви. Відзначився також мій партнер по команді з нашої ДЮСШ. Про нас навіть розповіли у великій статті в одній з львівських обласних газет під заголовком «Маленька Жовква забрала два великі кубки». Я поступово звикаю до нагород. І всі вони для мене найулюбленіші. Адже просто так медалей у спорті не вручають. Їх треба здобути, вирвати, виграти, вибороти. А це тисячі кілометрів, сотні накручених кіл, багато пролитого поту. А ще травми, які впливають на здоров'я.

—А де зберігається твоя колекція нагород? Чи ти поки що цьому не надаєш серйозної уваги?
— Спочатку всі нагороди вивішувала на стіні. Однак є прикмети, що на стіну вішати не можна. Тому я всі познімала і зберігаю в коробочці. А ось виграні кубки прикрашають мою тумбочку. Правда, останнім часом місця не вистачає (сміється).

— А ти віриш у прикмети?
—Взагалі-то, ні! Навіть, якщо чорна кішка перебіжить дорогу. Я завжди прагну за будь-яких обставин приїхати на фініш. Правда, я стартую завжди з правої ноги. Але це не данина прикметі, а просто мене так навчили стартувати.

— Ти народилася, виросла і пішла у великий спорт з маленького містечка Жовква, а нині мешкаєш у потужному промисловому та спортивному Луганську. Яке місто нині тобі рідніше? І де ти комфортніше почуваєшся?
— З 2003 року мешкаю в Луганську. Але вважаю себе на половину львів'янкою. Правда, останнім часом почала все частіше говорити російською мовою. Й відразу одержала прочухана від Сергія Миколайовича. Мовляв, не цурайся рідної мови. Крім того, ти навчиш російськомовних атлетів державної мови. Так що вигода обопільна. Адже за кордоном від нас прагнуть почути українську. Ми ж представляємо сильну (поки що) спортивну державу. Це також культура кожного атлета. Тож і в цьому аспекті також судять про Україну.

— Хобі маєш? Чим займаєшся у вільний час?
— На жаль, у члена збірної України його не так вже й багато. Тренуємося сім разів на тиждень. Часті тренувальні збори, змагання. Однак, якщо випадає вільна хвилинка, то обов'язково читаю. Віддаю перевагу історичним романам. На жаль, мало книг саме українською мовою.

— Ти нині мешкаєш у гуртожитку?
— Ви порушили надто важливу для мене проблему. Скажу відверто, в Луганську у мене не має власного даху над головою. Хоч і прописали в гуртожитку, але навіть місця-ліжка не виділили, я вже не кажу про окрему кімнату. Щодо квартири, про які обіцяють спортивні чиновники на кожній нараді або під час зустрічі, то в це я вже не вірю. Як на мене, то й вони самі в це не вірять. Тож одні розмови, якісь незрозумілі запевняння, обіцянки. Тому я — справжній бомж!

— Не може бути, щоб багаторазова чемпіонка Європи та світу, майбутня учасниця Олімпійських ігор не мала власного помешкання?
— Правда, світ не буває без добрих людей. Тож інколи гостюю в подруг або в свого тренера. Коли ще не було ліцензії, то керівники Луганської області казали так: «Ось здобудеш олімпійську ліцензію, тоді й конкретно говоритимемо про поліпшення твоїх житлових умов». Ліцензія вже є. До речі, іменна! Але поки що всі мовчать.

— Під час перебування за кордоном ти не соромишся того, що ти українка, що ти представляєш саме нашу державу?
—Та я на кожному кроці підкреслюю, що я українка! І цим пишаюся! Для повноцінного спілкування з іноземцями нині прагну досконаліше вивчити англійську мову.

«Поки що віддаю перевагу спортивному стилю»

— Чи часто відвідуєш дискотеки? І взагалі, чи тобі до вподоби молодіжні тусовки?
— Ой, дуже! Хоча, на жаль, буваю на них дуже рідко. Адже в Луганську не ходжу, а ось у Жовкві буваю дуже рідко. Лише під час великих державних або релігійних свят.

— Хлопці вже задивляються на тебе?
— Поки що не звертаю на них серйозної уваги, бо сконцентрувалася на підготовці та виступі на Олімпійських іграх. Я вже випробувала пекінський трек. Тож готова до найсерйозніших випробувань.

— Хто твої конкурентки в боротьбі за олімпійські нагороди?
— Досить сильні дівчата з Колумбії, США, Голландії. Як на мене, п'ять-шість спортсменок претендуватиме на медалі. Різниця між нами — долі секунди. Серед них — саме я — наймолодша. Мені лише двадцять років виповнилося, а їм вже за тридцять. Тож хто візьме гору — молодість чи досвід? Перед стартом прошу Бога, щоб забрав у мене непотрібні хвилювання та нервозність.

— Ти віруюча людина?
— Так. Ходжу до церкви.  Правда, останнім часом через завантаженість та збори - дуже рідко. Саме Різдво Христове та Пасха мої найулюбленіші свята.

Микола МОТОРНИЙ, «Спортивна газета»