Григорій ДАНЬКО:«Тоді все скупили Суркіси»

Під час недавнього інтерв'ю з генеральним секретарем Асоціації боротьби України Леонтієм Гадайчуком дізнався, що один із провідних борців вільного стилю Тарас Данько вже оговтався від травми і наполегливо готується позмагатися за олімпійську ліцензію. Тоді й подумав, що треба підтримати хлопця. Домовився з його тренером Григорієм Даньком, що зустрінемося за півгодини до початку тренування. Однак саме батько— Григорій Данько першим з'явився в тренувальному залі Київського університету фізичної культури. Григорій Володимирович запросив до свого кабінету. Доки пили каву, з'ясувалося, що він ще й чудовий співрозмовник. Тож я відразу включив диктофон.

«Кожен повинен постояти за себе»

— Я родом з Бахмача Чернігівської області, — бере слово Григорій Данько. — Чимало прожив у козацькій столиці Батурині. У ті часи було багато різноманітних секцій. Однак хлопці з інших мікрорайонів не давали мені проходу, постійно до мене пристаючи, інколи навіть й били. Тож я обрав таку спортивну секцію, де мене навчили б постояти за себе. Коли у нас організували секцію з вільної боротьби, то я записався до неї найпершим. Моїм наставником став В'ячеслав Дєлов, нині вже, на жаль, покійний. Саме він і прищепив мені любов до цього виду боротьби. Закінчивши вісім класів, подався до Києва у пошуках кращої спортивної долі й опинився в столичному спортінтернаті. Тут мною вже опікувався чудовий тренер Валерій Федосійович Бойко. Саме він став моїм не лише наставником, а й справжнім батьком і другом. Під його керівництвом я виграв чемпіонат Радянського Союзу, Кубок світу, був призером чемпіонатів світу та Європи.

— В якій ваговій категорії ви тоді виступали?
— Змагався в середній ваговій категорії до 82 кілограмів. Нині ця категорія «поважчала» на два кілограми (до 84 кг). Це було 1978-1980 років. Однак на Олімпійські ігри, які відбувалися в Москві, я не потрапив. Тодішні тренери збірної Радянського Союзу віддавали перевагу  столичним  представникам. Могли стати членами олімпійської команди й ті гравці, які спроможні були дати хабара. А ще треба було бути на три голови сильнішим за партнерів, щоб бути недоторканним. Я завжди добивався всього за рахунок власного працелюбства. Після московської Олімпіади збірну СРСР очолив славнозвісний Іван Яригін, з яким я ще виступав у головній команді. До цього мене не возили на представницькі міжнародні турніри. А ось Яригін одразу ж довірив мені місце в основному складі. І вже на першому розіграші Кубка світу я виграв золоту медаль. На світовій першості здобув срібну медаль, поступившись лише у фіналі американському атлету.

— Пане Григорію, а де починали свою тренерську кар'єру?
— У спорттоваристві «Динамо». Тоді нашим борцівським штабом був зал, що на стадіоні «Динамо». Тисячі дітей приходили, щоб записатися до знаменитої динамівської секції боротьби. Я навіть не встигав усіх переглянути й записати. Нині ми про подібне лише мріємо, бо той зал привласнили й розвалили. Брати Суркіси тоді все скупили. Та хіба лише борцівський зал у дітей відібрали!? Може це й провина не бізнесменів, а саме безпосередньо тих міліцейських керівників, які дали згоду на розпродаж державного майна. Нині вже, мабуть, і забули про те, як новоспечені господарі запевняли, що збудують на лівому березі Дніпра найсучасніший у світі зал боротьби. Та все зникло безслідно! А кому заважав знаменитий динамівський басейн, на місці якого нині обладнали автомобільну стоянку? Мабуть, це і є тією національною безпекою, про яку не говорить хіба що ледар. Звідки ж тоді в Україні можуть з'явитися майбутні зірки з вільної чи греко-римської боротьби, дзюдо або плавання, сучасні Баркалови, Бєлоглазови, Харачури, Писаренки. Мабуть, для таких «бізнесменів» важливішим є казино та більярд. Тоді нас просто обманули. Хоч цей обман триває й нині.

«Тарас нас перевершив»

— Чи всі ваші діти пішли батьківським спортивним шляхом?
— Разом із дружиною виховав чотирьох дітей. Двоє синів і дві доньки. Старший син Сергій нині займається бізнесом. Йому трохи не вистачило терпіння, щоб виконати норматив майстра спорту з боротьби. Старша донька Поліна — майстер спорту з тенісу. А ось Тарас перевершив усіх нас. До речі, він перепробував багато видів спорту. Ходив навіть на фігурне катання. Ми водили доньку на ковзанку і змушені були брати й цього малюка. Тож він разом з іншими дітьми виконував різноманітні вправи. Потім йому сподобався футбол. Разом зі мною він маленьким побував на багатьох тренувальних зборах. Як кажуть, борцівський килим замінив йому все, він навіть спав на килимі. З 4-5 років Тарас знав назви майже всіх прийомів. Але я жодного разу не спонукав його до занять боротьбою. І лише в тринадцять років він почав цілком серйозно займатися вільною боротьбою. А через два роки вже виграв чемпіонат України серед юнаків. Зараз — чемпіон Європи і призер чемпіонату світу, учасник Олімпійських ігор у Греції. На жаль, не потрапив тоді до четвірки найкращих, розділивши 5-7-ме місця. Переконаний, що друга спроба в Пекіні-2008 буде для нього вдалішою.

— Мабуть, не лише вам з Тарасом хочеться виграти олімпійську медаль. Однак на олімпійський турнір ще треба здобути перепустку, якої, на жаль, у ваговій категорії до 84 кілограмів поки що немає?
— Дійсно, у цій вазі ми ще не маємо олімпійської ліцензії. Під час чемпіонату світу, де розігрувалися «квитки» до Пекіна-2008, Тараса прооперували. Була дуже складна операція — вирізали два меніски. Нещодавно завершився процес реабілітації і він приступив до повноцінних тренувань та навантажень. Встиг навіть позмагатися на Кубку України. Щоб не зганяти зайву вагу, вирішив поборотися в «чужій» ваговій категорії. Посів друге місце, програвши лише у фіналі. Результатом задоволені, бо це був його перший старт з травня 2007 року.

— Чи встигне Тарас відновитися й набрати бойову форму напередодні відповідальних стартів?
— Сьогодні наше головне завдання — потрапити на чемпіонат Старого Світу, який відбудеться на початку квітня. Цього разу розігруватиметься лише одна ліцензія. Якщо не завоюємо, то через два тижні відбудеться відбірковий турнір у Швейцарії, де вже розігруватимуться чотири путівки до Пекіна. Фахівці вважають, що в Тараса є всі шанси стати членом олімпійської команди України. Якби не завадила травма, і Тарас поїхав би на чемпіонат світу, то обов'язково потрапив би до прохідної олімпійської вісімки. Адже упродовж останніх років він не опускався нижче п'ятого місця на чемпіонатах світу. Нині його головні конкуренти — росіянин і представники США та Ірану.

«Батько і син — це ми вдома»

— Чи важко «навантажувати» сина під час тренувань, вимагати від нього неймовірних зусиль під час виконання тренерських завдань? Чи все-таки прагнете в деяких моментах просто пожаліти сина?
— Він усе робить самостійно. Інколи у нас були такі суперечливі моменти, що я просто виганяв його з борцівського залу. Батько і син — це ми вдома. А ось на килимі, в спортзалі чи на тренувальних зборах — тренер і спортсмен. І Тарас усе це добре відчуває і найголовніше — розуміє. Крім того, у нас зібралася чудова група фахівців, які допомагають один одному. Так що ми можемо будь-якому бичку скрутити роги (сміється).

— Григорію Володимировичу, чи існує в українській вільній боротьбі проблема талановитих і професійних тренерських кадрів?
— Проблема тренерського корпусу — дуже актуальна. В Україні їх можна перерахувати на пальцях навіть однієї руки, їх усього кілька, які здатні довести свого підопічного до рівня чемпіонатів світу та Європи. А ось у молодих фахівців щось не виходить. Як на мене, їм у першу чергу бракує не лише знань, а й бажання навчатися. Вони не бажають вникати в суть справи. Свого часу я на всі тренування, збори та змагання возив звичайний шкільний зошит і все занотовував, як працюють мої наставники та партнери. Потім обдумував, які й кому такі навантаження підходять.

— Чи достатньо того університетського рівня для здобуття нормальної спортивної освіти в Україні?
— В Україні лише наш університет відповідає сучасним вимогам. Адже у нас не лише чудовий зал єдиноборств, велика бібліотека, а й сильний професорсько-викладацький склад. Однак у багатьох вузах почали відкривати спортивні факультети, не маючи для цього відповідної бази і знань. Тож яких фахівців тут готуватимуть!?

Ми відчуваємо постійну підтримку міністерства

— Григорію Володимировичу, що собою являє збірна України з вільної боротьби?
— Сьогодні команда України досить сильна. Ми конкуруємо навіть із росіянами, виграючи в їхніх стінах золоті медалі чемпіонату Європи. Років п'ять тому у вільній боротьбі був чималий спад. Однак ми вистояли, подолавши на шляху до стабільності чимало перешкод. Скажу відверто, вільна боротьба вижила за рахунок справжніх ентузіастів. Нас підтримують на місцях. Боротьба оживає, розвивається. На минулій Олімпіаді наші повпреди Ельбрус Тедеєв та Ірина Мерлені здобули по золотій медалі. Небагато вітчизняних видів спорту можуть похвалитися такими здобутками.

— Де в Україні, крім Києва, розвивається вільна боротьба?
— Завжди була конкурентоспроможною вільна боротьба у Львові зі своїм спортивним інтернатом. Крім того, тут серйозно взялися за жіночу боротьбу. Чудово розвивається цей вид спорту і на Донеччині.

— Як один із тренерів збірної чи відчуваєте, що наші «вільники» спроможні привезти з Пекіна комплекти олімпійських нагород?
— У мене таке відчуття, що повернення Юрія Павленка до Мінсім'ямолодьспорту позитивно вплине на підготовку наших команд до головних стартів чотириріччя. А медалі в нашій команді обов'язково будуть.

— Нині вже тренери займаються лише тренувальним процесом чи все таки продовжують вибивати кошти для нормального функціонування команди?
— У вільній боротьбі є своя особливість. Самостійно атлет не може тренуватися. Йому потрібні два-три спаринг-партнери. А до збірної входять лише семеро борців. Однак на збори треба везти до тридцяти спортсменів. Тоді й одержиш потрібний результат. А для цього їх треба забезпечити харчуванням, проживанням, екіпіруванням, участю в міжнародних турнірах. Якщо на все це є необхідні кошти, то ми здатні виграти в будь-якого суперника. Ми задоволені увагою з боку міністерства.

— На скількох турнірах повинен боротися спортсмен упродовж сезону?
— Свого часу я стартував 10-12 разів на рік. Правда, тоді було й більше різноманітних турнірів. Нині змагань поменшало, але для збірників їх вистачає. Кожний атлет повинен щомісяця стартувати. Адже відсутність ігрової практики негативно впливає на його майстерність. Велику увагу треба приділяти відновлювальним фармакологічним засобам. У команді повинні бути досвідчені лікарі та масажисти.

Потім я поспілкувався і з Тарасом Даньком, але це вже тема окремої розмови.

Микола МОТОРНИЙ, «Спортивна газета»