ДЮДЯ: «Я просто їду, доки вистачає сил»

Велогонщик Володимир Дюдя є «ходячим» підтвердженням того, що по–справжньому талановита людина талановита в усьому. Прийшовши у велоспорт уже 14–літнім, хлопчина через якісь два роки виконав норматив майстра спорту міжнародного класу. Нині один із найсильніших трековиків світу цікавиться як науковими розробками вітчизняних фахівців (саме на Батьківщині йому відмінно зробили операцію на коліні), так і переймає практичні навички за кордоном. Володимир пише вірші і соромиться, наче школяр, коли спілкується з людьми, до яких відчуває велику повагу. Отримуючи приз найкращому спортсменові України за грудень 2007 року з рук президента НОК Сергія Бубки, Дюдя зашарівся і не зміг підібрати слова, щоб переказати свої емоції.

На Святвечір спортсмен відзначив своє 25–річчя. Із дружиною Світланою вони виховують сина. Через часту відсутність батька вдома маленький Владислав не одразу його пізнає, коли Дюдя–старший повертається з відряджень. І на питання «де твій тато?» впевнено вказує не на Володимира, а на його фотографію на стіні. Велогонщик збирається усунути цей недолік, але вже після Олімпійських ігор — у Пекіні він має велике бажання замахнутися на найвищу сходинку п’єдесталу.

«Користуємося велосипедними колесами з Олімпіади–2000, а суперники міняють свої після кожної гонки»
Провівши відпустку в Україні, Володимир Дюдя у розпал зими вирушив до табору своєї команди «Мілрам», що базується в Італії. Найближчим часом він братиме участь у кількох гонках на шосе в Західній Європі, де переважно допомагатиме вигравати партнерам по «стайні». А на початку березня в Бельгії працюватиме вже на себе, аби перевірити сили напередодні чемпіонату світу з треку.

— Володю, мабуть, у рік Олімпіади календар вашого життя розписаний ледь не погодинно?
— Так, уже знаю розклад усіх своїх гонок. Головне — щоб розрахунок із прицілом на Олімпійські ігри виявився правильним, ну й щоб здоров’я не підвело. Хоча відкриті питання залишаються. Наприклад, команда «Мілрам» хоче поставити мене на «Тур де Франс», проте я ще не визначився, чи корисним він буде для мене напередодні Пекіна.
Тренери збірної, ймовірно, складали якісь плани, але я віддаю перевагу роботі під керівництвом свого особистого наставника Дмитра Чмирука, з яким працюю вже понад десять років і повністю довіряю. А в збірній торік мене не поставили в командну гонку переслідування, вважаючи, що я не готовий. Хоча до цього ніяких питань до мене начебто не виникало...

— У зв’язку з Олімпійськими іграми навантаження зросли?
— Так. Насамперед тому, що моє ставлення до цьогорічних Ігор у Пекіні і попередніх, в Афінах, різниться. З того часу я став впевненішим у собі, набрався досвіду, тому й вимоги до себе підвищив.

— Наскільки важливе для вас визнання кращим спортсменом місяця в Україні?
— Звісно, мені дуже приємно. Особливо через те, що отримав цю нагороду з рук такої легендарної постаті, як Сергій Бубка. У спорті він добився всього, а я лише на шляху до цього.

— НОК і міністерство покладають на вас великі надії в Пекіні. Але чи вони зі свого боку зробили все можливе для належної підготовки?
— Я спортсмен, у мене немає часу бігати по кабінетах і вибивати гроші — цим змушені займатися тренери. Великих проблем начебто не виникало. Нещодавно провели збір у Криму — проживанням і харчуванням нас забезпечили. Хоча в організації побуту спортсменів ми поступаємося західним колегам. У нас немає в команді професійного масажиста. Має бути кращою й техніка. Колеса, на яких ми їздимо, залишилися ще з Олімпійських ігор 2000 року. Серйозні ж велогонщики міняють їх, проїхавши одну гонку. Тому колеса на Пекін–2008 я замовив у команді «Мілрам». Виробники пообіцяли мені підготувати їх належним чином, бо зацікавлені у своїй рекламі на Олімпіаді. Як забезпечуватимуть інших партнерів по збірній України — я не знаю.

— Чи не виникнуть у вас у зв’язку з цим проблеми зі спонсорами?
— Ситуація насправді непроста. У «Мілрам» один поставник велосипедів, в української команди — інший. Наставники збірної радять одне, «профі» — щось своє. Як то буде в Пекіні, наразі важко спрогнозувати.

«Поки себе не зарекомендуєш, поважати тебе на Заході ніхто не буде»
— Чи є у наших спортсменів можливість реалізувати свій потенціал в Україні?
— Багатьом видам, в тому числі й велоспорту, у нас приділяють замало уваги. Хоча насправді вони можуть бути дуже цікавими для людей — треба лише вміти їх подати, ширше висвітлювати й розвивати. Мені приємно чути, коли люди просто розмовляють про велоспорт. Я поважаю футболістів, але восьме місце на чемпіонаті світу, яке посіла наша збірна, трековики для себе вважають невдачею...
Через відсутність належних умов для велоспорту більшість наших гонщиків подаються за кордон. Хоча в нас є й бази, й висококваліфіковані тренери, але в Україні не проводяться міжнародні гонки. Та й зарплатні члена збірної — здається, трохи більше 1000 гривень — навіть на харчування не вистачить. За кордоном, зрозуміло, фінансові умові інші, рівень змагань вищий, та й траси кращі. На наших же дорогах велосипедистам їздити небезпечно. Чомусь нас особливо недолюблюють водії вантажівок, котрі люблять полякати сигналами, та й збивали хлопців не раз, не несучи за це ніякої відповідальності.

— Ви вже тривалий час виступаєте в Італії. Як складаються стосунки з партнерами по команді?
— У Західній Європи стосовно українців склався не надто приємний стереотип. Українці звикли скаржитися на своє життя на Батьківщині, тому до нас там і ставляться дещо зневажливо. Тож поки ти не зарекомендуєш себе з кращого боку, гідної зарплатні тобі ніхто не дасть.
У команді стосунки начебто й непогані, але періодично із партнером по «Мілрам» — миколаївцем Андрієм Гривком — ми відчуваємо, що на нас дивляться згори донизу. Поки власниками «стайні» були італійці, вони негативно ставилися до моєї участі в гонках на треку, не відпускали навіть на чемпіонат світу. Тепер же, після допінгових проблем у Цабеля й Петаккі, керівництво помінялося — прийшли німці. Вони з розумінням ставляться до мого бажання виступати під дахом.

— Ви вже побували на місці майбутніх олімпійських баталій у Пекіні на етапі Кубка світу. Які враження залишила столиця Ігор?
— Мені не дуже сподобалося. Об’єкти розкидані на великій відстані один від одного, у місті значна загазованість шкідливими викидами. Навіть узимку там стоїть смог — що буде влітку, навіть важко уявити. Крім того, поки що в Пекіні немає траси для підготовки велосипедистів. Сподіваюся, вона таки з’явиться. От у Сіднеї кільце для гонщиків розташовано поруч із треком.
Натомість у Китаї сподобалося, як організатори реагували на побажання спортсменів. У перший день у залі було дуже жарко, про що я сказав на прес–конференції. Наступного дня підігрів відімкнули, й змагатися стало приємніше.

«Другого місця для мене не існує»
— За виступами майбутніх суперників по Олімпіаді стежите?
— Спостерігаю за провідними гонщиками — що і як вони роблять. Надто за британцем Уїггінсом, найсильнішим трековиком світу — як він готується до стартів, передусім психологічно. Після змагань, на яких ми обоє виступали, я зробив для себе висновок, що боротися з ним цілком реально. Треба тільки бути настільки ж упевненим у своїх силах, як і Уїггінс. Щоправда, сподіваюся, в фіналі останнього етапу я таки змусив його похвилюватися (посміхається). Адже, на відміну від багатьох суперників, яких Уїггінс наздоганяв, я програв йому на 4 км усього півсекунди.

— Що змушує продовжувати крутити педалі через «не можу», коли сил уже не залишилося?
— Спрага до перемоги й віра у власні сили. Коли у збірній сказали, що я не протримаюся в командній гонці більше 2 км, я їхав на змагання до Львова з великим бажанням довести свою конкурентоспроможність. Коли мчав у фіналі, хотілося просто перемогти, незважаючи на біль і запаморочення. Мабуть, тоді я й зрозумів: коли маєш сильне бажання чогось досягти — можна подолати всі перепони.
У мене є велике бажання завжди бути лише першим — другого місця для мене не існує. Навіть коли в Криму на цей Новий рік ми з хлопцями піднімалися на Ай–Петрі пішки, я поставив собі завдання померти, але піднятися на вершину попереду всіх — так воно й вийшло (посміхається).

— А як ви на дистанції визначаєте ту межу, за яку можна переступити крізь біль?
— Це залежить від змагань. Є такі собі обов’язкові, де треба проявити свої здібності, аби мене включили в команду. І зовсім інше — особиста мотивація: тоді я не замислююся, чи мені боляче — просто їду, наскільки вистачає сил.

— Володю, а де ви надибали шрам на підборідді?
— Минулого року, готуючись до гонки у Франції, впав на тренуванні. Для гонщиків робити щось на ходу — звична справа: ми їмо, перевдягаємося, ледь не танцюємо, не перестаючи крутити педалі. От я й вирішив роздягтися на ходу, а панчоха потрапила у переднє колесо, її й зажувало. Падіння виявилося серйозним — коли дивився на себе в дзеркало, то жартома казав, що тут уже нема чого латати. Але французи зуміли мене добре «зшити», так що залишився лише невеличкий рубчик.

— Ви активно цікавитесь науковими розробками. Ваші «бойові» параметри їм відповідають?
— У «Мілрам» я — «найсухіший» гонщик. У нас полюбляють вимірювати спеціальними приборами рівень жиру. У мене зараз найнижчий у команді — 5,1%, тобто жировий прошарок зменшився за рахунок нарощування м’язів, що цілком позитивно. На Олімпійські ігри планую ще трохи схуднути й довести вагу до 76 кг.

— Свою спортивну освіту не збираєтесь застосовувати на практиці?
— Навряд чи. Чесно скажу — бути тренером мені не хочеться, бо в Україні держава ставиться без належної поваги до цієї професії. Крім того, ритм життя тренера не дозволяє приділяти належну увагу родині.

«У ЗАГС приїхав на велосипеді»
— Ви якось казали, що в дитинстві вам бракувало саме велосипеда...
— Так, у батьків не вистачало грошей, щоб його купити. Можливо, тому мене й тягнуло на велоспорт. Хоча, коли почав займатися цим видом, я й гадки не мав, що стану професіоналом.

— Як в умовах постійної зайнятості вдалося відшукати дружину?
— Тренер, Дмитро Архипович, дав слабинку — я й скористався (сміється). Познайомилися випадково в парку в Білій Церкві... Світлана теж пробувала займатися спортом — легкою атлетикою, але вирішила, що це не її справа. Весілля в нас вийшло унікальним. Я приїхав у ЗАГС на велосипеді, а тренер їхав ззаду у змагальній машині супроводу з мигалками. А назад їхали зі Світланою вже вдвох — у причепленому до велосипеда візку. Саме ж весілля було «режимним» — пили дитяче шампанське.

— Не важко розриватися між спортом і сім’єю? Адже ваші рідні тут, а ви переважно за кордоном.
— Взяти дружину з маленьким сином з собою для кордон — проблема. На мене очікує відповідальний рік. Уже після Олімпіади збираюся таки забрати їх до себе в Італію. Світлана мене розуміє й підтримує.

— Не замислювалися, щоб виїхати за кордон назавжди?
— Думки перебратися на «ПМЖ» до Італії мене справді відвідували, адже рівень життя там значно вищий за наш. Але все ж таки моє коріння тут, і я хочу, щоб моя дитина росла в Україні, а не переймала традиції іншої країни. Скажімо, італійський менталітет мені не дуже подобається. Вони аж занадто люблять поговорити, можливо, тому в нашій команді «стукають» один на одного. Зате вони не зловживають алкоголем — можуть спокійно випити по келиху вина й розійтися.

— Сина не хотіли б спрямувати «по своїх стопах»?
— Головне — хочу, щоб він не став алкоголіком чи наркоманом. Бо зараз у наших дворах немає дитячих майданчиків, і юнаки, дивлячись на старших, які смокчуть пиво й палять цигарки, нерідко беруть із них поганий приклад. Спорт же може відволікти молодь від негативного впливу вулиці. Нехай не кожен хлопець чи дівчина стануть олімпійським чемпіоном, але вони мають усі шанси вирости повноцінними людьми.

Володимир Дюдя
Майстер спорту міжнародного класу з велоспорту (основна спеціалізація — трек)
Народився 6 січня 1983 р. у Білій Церкві.
Чемпіон Європи в індивідуальній (2002, 2003, 2004, 2005 рр.) і командній гонці переслідування (2002, 2003, 2004 рр.). Бронзовий призер чемпіонату світу 2006 р. у команді. Багаторазовий переможець і призер етапів Кубка світу з треку. Чемпіон світу 2000 р. серед молоді.
Виступає за професіональну команду «Мілрам».
Зріст — 189 см, вага — 78 кг.
Тренер — Дмитро Чмирук.
Закінчив Національний університет фізичного виховання й спорту.
Одружений, виховує сина.

Андрій ФОМЕНКО

Україна Молода