ГУТЦАЙТ: «Це був сезон надій і прикрощів»

Позаду залишився фехтувальний сезон 2007, що приніс Україні як добрі надії, так і прикрощі. Сьогодні його підсумки підбиває олімпійський чемпіон, головний тренер збірної країни з фехтування Вадим Маркевич Гутцайт.

«За олімпійські ліцензії ще треба боротися»

— У принципі, сезон можна вважати досить успішним. Причому як для дорослих, так і для юніорів із кадетами. На чемпіонаті світу в Санкт-Петербурзі наша жіноча шабельна команда завоювала срібні медалі, показавши при цьому і майстерність, і характер. А зважаючи на те, що кістяк шабельної дружини становлять сьогодні зовсім юні спортсменки, які перемогли і в особистому (Ольга Харлан), і в командному заліку на юніорському чемпіонаті світу й першості Європи — перспективи на майбутнє вимальовуються дуже привабливими.

Якщо із цим видом зброї справи у збірної вже давно складаються більш-менш нормально, то з чоловічою рапірою, де колись сяяли Володимир Смирнов і Сергій Голубицький, становище було не настільки райдужним. І 2007-й рік нарешті подарував надію на можливі зміни до кращого: вперше за останні 10 років український юніор на чемпіонаті світу завоював бронзову медаль. Підтримали хлопців і дівчата: Ольга Лелейко стала третьою призеркою чемпіонату Європи з рапіри. Це досить вагомий результат, якого в нас не було з 90-х років минулого століття. Відчувається робота тренерів Олександра Скаковського й Олексія Бризгалова та їхніх колег по команді рапіри в збірній, котрі об'єдналися для досягнення високої мети. А якщо додати сюди успішний виступ фехтувальників України на Всесвітній Універсіаді в Таїланді, де наша збірна виявилася поза конкуренцією, і те, що на жодному серйозному форумі ми не залишилися без нагород — висновок напрошується сам собою: як головний тренер збірної я дуже задоволений такими результатами.

— А що вас, Вадиме Маркевичу, засмучує?
— Є одне вкрай серйозне питання, яке сьогодні хвилює найбільше — завоювання олімпійських ліцензій. Тут поки ситуація склалася не на нашу користь. Лише жіноча шабельна команда, котра стала другою на чемпіонатах світу та Європи, значно наблизилася до завоювання пекінської ліцензії. А от інші команди, на жаль, відстали й залишилися на тому ж рівні. Сьогодні наші шанси у чоловічій шаблі і шпазі — 50 на 50. Хочеться ж більшого. І всім нам у наступні півроку доведеться добряче попрацювати, щоби кількість наших представників на Іграх-2008 збільшилася.

— Якщо ми правильно зрозуміли, то зараз, попри всі успіхи у 2007 році, Україна не має жодної фехтувальної олімпійської ліцензії?
— На жаль, так. Ніякої трагедії тут, утім, поки нема, адже в нашому виді спорту олімпійські ліцензії розігруються за дуже складною системою в період із травня до травня. І часу для їх отримання, як і для проведення відбіркових турнірів, за результатами виступу в яких і  визначиться мушкетерський рейтинг, ще достатньо. У тренерському штабі збірної всі вірять, що одна з двох чоловічих команд — шаблі або шпаги — також прорветься на Олімпіаду й підтримає жіночу шабельну дружину, котра вже фактично завоювала місце в Пекіні. Це вкрай важливо для всього українського фехтування й для мене як головного тренера збірної. Дівчата-шаблістки в нас дуже хороші, перспективні, талановиті. Але вони ще надто юні, а Олімпійські ігри — змагання винятково складні, де досвід часом відіграє вирішальну роль у досягненні результату. Тут будь-що може статися. А чоловічі команди складено з атлетів, які не раз брали участь у чемпіонатах світу, Європи й Олімпіадах. Вони набагато досвідченіші й загартованіші. Тому сподіваюся: якщо хоч одна з команд потрапить до Пекіна (а краще б обидві!), то за психологічним станом у неї більше шансів поборотися за медалі.

Досвід та удача — фактори значні

— Хто реально з українських майстрів фехтування може в особистій першості опинитися на  олімпійському п'єдесталі?
— Якщо говорити об'єктивно, то поки я не бачу нікого, хто міг би, беручи участь в особистому турнірі, стовідсотково потрапити до призерів Ігор. На жаль, не бачу. Але Олімпіади — змагання фантастичні абсолютно за всіма параметрами. І ми знаємо безліч прикладів, коли дебютанти або маловідомі спортсмени ставали їхніми героями. Вищою нагородою для киянина Владислава Третяка до стартів у Афінах була «бронза» у командному шабельному турнірі на чемпіонаті світу 2003 року. На Олімпіаду в Грецію він приїхав із рейтингом ближче до кінця першої сотні. Однак армієць на олімпійській доріжці показав усі свої найкращі спортивні якості. І як підсумок — бронзова медаль в особистому заліку!
По собі знаю, що Олімпійські ігри — це як боже осяяння. І тут можливо все. Кожний атлет одержує прекрасну й, найчастіше, єдину можливість реалізувати себе. Я розраховую на всіх, хто зуміє пробитися на Олімпіаду. І сподіваюся побачити серед призерів представників збірної України.

— Чи можна конкретніше назвати атлетів, які зберігають шанси поїхати на Ігри-2008?
— Членами збірної України серед чоловіків і жінок за. різними видами зброї є сьогодні близько 40 осіб. І, як мінімум, половина з них реально претендує на потрапляння в команди з шаблі й шпаги (у чоловіків) і шаблі (у жінок). Імена багатьох із них добре відомі — Дмитро Бойко, Володимир Лукашенко, Владислав Третяк, Олег Штурбабін, Сергій Шкаліков (усі — шабля), Дмитро Карюченко, Максим Хворост, Дмитро Чумак, Андрій Малій, Олександр Горбачук, Богдан Нікішин, Віталій Ошаров, Олексій Тишко (всі — шпага), Олена Хомрова, Галина Пундик, Ольга Харлан, Ніна Козлова (всі — шабля).

У випадку потрапляння будь-якої з команд у Пекін, фехтувальники позмагаються й за особисті нагороди. Ми вкрай розраховуємо на львівську шпажистку Яну Шемякіну, чемпіонку Європи 2005 року. Ця вельми цікава спортсменка показує в останні кілька років гарні й стабільні результати. Сподіваюся, що Яна таки здобуде ліцензію на Ігри і там зможе яскраво проявити себе, реалізувавши весь свій багатий потенціал.

У чоловічій рапірі за ліцензію побореться й 19-літній Андрій Погребняк. Утім, є шанси й у кількох інших майстрів пробитися на олімпійський турнір. Але для цього всім їм потрібно неймовірно постаратися. Та й удача на найважливіших відбіркових змаганнях не завадила б.

Нема тренерів — нема нічого

— За чотири роки між Олімпіадами у фехтувальному світі України щось зміилося на краще?
— Головне — національна федерація стала працювати серйозніше. Її президент Сергій Міщенко приділяє дуже багато уваги як життю самої громадської організації, так і розвитку фехтування в країні. Значно зросло фінансування нашого виду спорту з позабюджетних коштів. Це великий плюс. Усі побачили, що ми можемо не просто працювати, а ще й досягати результатів. Найдзвичайно важливо, щоб у це повірили й тренери. Спортсмени стали професійнішими, побачивши, що країна виділяє серйозні гроші на фінансування зборів і змагання, на преміювання, зарплати.

Але не можна не відзначити й ряд серйозних проблем: з кожним роком стає дедалі гірше з тренерськими кадрами. Непроста ситуація і з набором дітей у секції: немає тренерів — нема набору. В Україні вкрай слабка конкуренція. Зараз у шабельній команді ми лише з п'ятьох вибираємо чотирьох на чемпіонати світу та Європи, на Кубки світу. Це не серйозно.
Ще проблема — матеріально-технічна база. Ось починаються збори у Конча-Заспі — й ми перебуваємо в залі разом із борцями. Нам не звикати. Адже ми постійно з Русланом Савлоховим працюємо в одному залі. А коли нас приймають боксери, ми оточуємо ринг доріжками. Іншої бази у фехтувальників немає. І ніхто її не будує. Не поспішає підставити нам тут плече й Міністерство у справах сім'ї, молоді й спорту.

— Які регіони, на ваш погляд, колись були в цьому плані успішними: мали свої школи, вихованців?
— Завжди потужним був Львів. Він ним і залишився. Тут постійно існувала дуже «міцна» шабля. Та сьогодні вона закрита — нема тренерів. Спасибі, хоч збереглися шпага й рапіра. У Львові є зали, але який тренер піде набирати дітей на зарплату в 500-600 гривень на місяць? Це загальна проблема спорту.

Легше сказати, які регіони зараз «живуть»: Харків (шпага й рапіра, шаблі немає), місто Нетішин (Хмельницька область), де тренуються шаблісти. Раніше там була й рапіра. Ще — Тернопіль. Миколаїв — потужний регіон. Дівчата-шаблістки саме звідти. Одеса намагається триматися. Трошки тепліє життя в Київській області, Запоріжжі й Донецьку. Особняком стоїть Київ. Саме тут в основному і б'ється фехтувальне серце країни.
Коли подивишся, скрізь начебто щось є. Але це зовсім не той рівень, який повинен бути.

«Чемпіонат Європи в Києві «прохідним» не буде»

— Цього року в Києві відбудеться чемпіонат Європи. Чи були в нас подібні змагання раніше? Як він проходитиме? Що пов'язуєте з ним?
— У першу чергу хочеться показати всьому світу, що в нашій країні фехтування є. І не просто є, а що Європейська конфедерація довіряє нам провести континентальну першість багато в чому завдяки досягнутим раніше результатам. Ми у жорсткому суперництві виграли право проводити чемпіонат у італійців. За нас проголосувало більше країн, а це свідчить про довіру до нашої федерації.

У нас раніше ніколи не було такого форуму. І ми постараємося провести його на найвищому рівні. А ще подібний турнір — завжди зміцнення дружби між країнами, суддями, федераціями й спортсменами. І, звичайно, такий чемпіонат украй важливий для подальшої популяризації фехтування в Україні.

— Близькість Олімпіади не зробить чемпіонат «прохідним» у спортивному плані?
— Зрозуміло — ні, адже чемпіонат Європи входитиме в очковий залік перед Олімпіадою. Це дуже важливий контрольний старт. Але для всіх майстрів фехтування найважливішими стартами року будуть, природно, Ігри в Пекіні.

— До Києва приїдуть усі найсильніші фехтувальники Європи?
— Турнір проходитиме за місяць до Олімпіади, плюс він дає залікові очки до загального рейтингу і цілком може вплинути на розміщення команд в олімпійському турнірі. Тому переконаний, що у Києві зберуться практично всі найсильніші майстри континенту.

— Певною мірою для нас стало несподіваним побачити вас на юнацькому турнірі «Золоті ворота» у вересні. Що можуть подібні змагання зробити для популяризації фехтування?
— Я буваю на всіх турнірах подібного плану: юнацьких, кадетських, дитячих. Це моє життя. «Золоті ворота», турнір пам'яті Семена Яковича Колчинського, етап Кубка світу в Одесі — змагання, котрі вже кілька років стоять у заліку міжнародного юніорського календаря. Звичайно, вони спрямовані на популяризацію фехтування в Україні. Завдяки федерації, меценатам (а «Золотим воротам», наприклад, дуже допомагає Павло Гайдай — один із керівників компанії «Автологістика», у минулому вихованець відомого тренера Дмитра Рейзліна), така мета частково й досягається. Чим більше ми їх зможемо проводити в Україні — тим більше юні прийде у фехтувальні секції.

— Що чекаєте від 2008 року?
— Для мене, як для головного тренера, це дуже важливий рік. Дуже хочеться повернутися з Пекіна із медаллю. Нехай вона буде одна й не так важливо — особиста чи командна. Хай вона буде для України. Ми — тренери, спортсмени країни, всі працівники Федерації фехтування — докладемо максимум зусиль для успішного виступу нашої збірної на олімпійській арені Китаю!

Михайло ВОЛОБУЄВ, Анастасія ВОЛОБУЄВА, «Спортивна газета»