Олег КУЗНЕЦОВ: «У Рейнджерс на зборах готувалися без м’ячів»

– Михайличенко з’явився у Ґлазґо восени 1991-го. З ким спілкувалися до його появи?

– Познайомився в госпіталі з австралійським фізіотерапевтом. Він до того ж виявився моїм сусідом. Потім постійно їздив з ним у той реабілітаційний центр, де плавав у басейні, займався в тренажерному залі. Він знаходиться за містом, кілометрах у 30—ти від Ґлазґо, серед поля. Так ми поступово здружилися. А з футболістами «Рейнджерс» у той час особливого спілкування не було. Мова їхня від англійської відрізнялася дуже сильно, та ще й футбольний сленг специфічний. Я ж у школі вчився добре, англійську зрозуміти міг. Зокрема вільно спілкувався з тим австралійцем. Зрозуміло, не складнопідрядними реченнями говорили, але спільну мову знаходили. І дружини наші зійшлися. Річ у тім, що в австралійців було троє дітей і вони разом з нашою Катею ходили в один садочок. Ми дружили сім’ями, запрошували одне одного в гості.

 

Цікаво, що той австралієць мене поставив на ноги, потім ще когось з футболістів «Рейнджерс» і отримав запрошення працювати в клубі. По грошах після госпіталю він піднявся суттєво.

 

Кілька разів запрошував у гості капітан команди Річард Ґаф. То вже коли приїхав Михайличенко. Ми жили в котеджі у передмісті Ґлазґо. Ґаф мешкав метрах у ста від нас. Було видно, що житло холостяцьке. Повечеряли, але особливого спілкування надалі не вийшло. Непогано спілкувалися з голландцем Пітером Гюйстрою, хоч він і був конкурентом Михайличенка. З леґіонерами все ж спільну мову знайти легше. Алі Макойст, Енді Ґорам, Іан Дюрант як почнуть між собою белькотати, то виникало враження, що то не мова, а набір звуків. На них англійці великими очима дивилися.

 

Хоча з цими хлопцями весело. «Горбушки» видавав майже кожен. Буває, прибивали цвяхами до підлоги бутси, чимось мастили взуття, намочували футболки. Заїздів на базу у «Рейнджерсі» не було, але футболісти любили збиратися там самі. Тікали від дружин та дітей, грали в карти, в окремих, мабуть, були коханки. Але то дрібниці. Льоша Михайличенко застав у «Рейнджерс» Пола Ґаскойна. Той міг на рибалці закинути комусь із партнерів за командою в багажник рибу. Зрозуміло, через два дні сморід робився таки, що можна було викидати машину. Одного ж разу Ґаззу перед командою вирішив вичитати тренер: «Такий-сякий, вчора прийшов п’яний на тренування». Той винно опустив голову, вибачається. А по нозі стікає струмочок. Пісяє людина.

 

Проте найбільше вразила атмосфера навколо футболу в Шотландії. На всіх матчах трибуни заповнені. Дербі з «Селтіком», звісно, було подією особливою. Але «кельти» тоді були помітно слабшими від нас. На фініші перевага «Рейнджерс» сягала 15—20 очків. Воно й не дивно, адже в той період не найліпші шотландці виїздили в Англію, а навпаки за «Рейнджерс» виступали збірники Англії Тревор Стівен, воротар Кріс Вудс, Марк Гейтлі.

 

– З Сунессом ви, виходить. майже не працювали.

– У 1991-му він очолив «Ліверпуль», а «Рейнджерс» прийняв Волтер Сміт. Цікавий дядько. Приїжджаємо після Різдва на тренування, вдягаємо «family dress», робимо групову знимку і їдемо по пабах. Келих пива там, келих там – їздили цілу ніч. А наступного дня тренування. Приходять люди ще фактично п’яні. «Сьогодні у нас крос» — каже Сміт. Зазвичай готуємося на регбійних полях (правда, ідеальної якості), а на цей раз тренування призначили на «Айброксі». Перед кросом Сміт свариться: «Такі—сякі, вчора понапивалися!» А в цей час вийшли два асистенти і винесли ящики з шампанським. Пляшок по десять, в льоду. Ящики поставили по різні боки поля, дали кожному гравцеві по одноразового келиху. Мали не бігти, а йти. П’ять кіл пройшли, шампанського попили й вільні.

 

Збори у «Рейнджерса» теж цікаві. Готується команда без м’ячів. Впродовж тижня під час дворазових тренувань лише ганяють. Якось поїхали у вже згадувану італійську Чокку. Тиждень готувалися, а в останній день зборів у місті розпочався пивний фестиваль. Лобановський би зійшов з розуму. Можете уявити, щоб футболісти гульбанили цілу ніч? Щоправда, майже жоден з гравців «Рейнджерс» не палив. Горілки чи віскі вони теж не вживають. П’ють пиво, а шампанське, то з апельсиновим соком. Але шотландцям важливо не напитися. Їх цікавить сам процес гульні. Люблять люди повеселитися, погудіти, на ранок у несвідомому стані лежати в літаку. Я в тому всьому участь іноді теж брав, але через мовний бар’єр було не так цікаво. Посидіти ми могли з Михайличенком. Та й то по великих святах – Пасха, Різдво, Новий рік, дні народження.

 

– Установки в Сунесса і Сміта чимось запам’яталися?

– Та яке? То в нас за день чи два дні до матчу заїзд на базу, за п’ять годин до гри мали поїсти. У Ґлазґо коли матч розпочинався о третій, на стадіоні мали з’явитися за дві години до початку. Перед цим цілком міг напхатися пасти, ніхто за тим не слідкував. Спускаєшся по сходах у роздягальню і читаєш список з 11-ти людей. У 1990-му в число запасних могло потрапити лише дві людини. Навіть воротаря запасного не було. Тобто 13 до матчу причетні, а решта дивляться поєдинок з трибуни. І лише вони отримували преміальні. «Ми сьогодні граємо, давай, давай! Вперед!» Які перегляди, який аналіз? Ми зараз дивимося, приміром, як діють оборонці суперника, як вони переходять вперед. Там на такі «дрібниці» уваги не звертали взагалі.

 

– В 1992-му на чемпіонаті Європи збірна СНГ з вами у складі програла начебто п’яним шотландцям з рахунком 0:3. І то після нічиїх з німцями та голландцями.

– Нам для виходу у півфінал потрібно було перемагати, тоді як шотландці вже ні на що не претендували. Вони пили всю ніч. Перегар перед матчем відчувався страшенний. «Може піддайтеся?» — жартуємо разом з Михайличенком у розмові з гравцями «Рейнджерс». «Та ви нас і так порвете, подивіться, в якому ви стані» — кажуть ті. «Я прийшов о п’ятій ранку», «Я о шостій…» — хизувалися своїми нічними походеньками. А потім були рикошети, стійки. Навіть не пригадаю, щоб ми не реалізовували стільки моментів в одному матчі. Зрештою, СНГ – хіба то вже була збірна? Ніхто особливо тим результатом не переймався.