Гегам КАДИМЯН: «Называю Украину своей второй Родиной»

У лютому 2016-го «Карпати» поповнилися гравцем «Олімпіка» Гегамом Кадимяном. З перших матчів у зелено-білій футболці новачок продемонстрував, що стане одним з провідних гравців команди і візьме на себе функцію конструктора атак. Прихід 23-річного півзахисника додав команді свіжості і швидкості. Однак у міжсезоння Гегам травмувався і вибув на тривалий термін.

Кадимян – людина закрита і не особливо любить спілкуватися з пресою. Проте причин для розмови у нас було, як мінімум дві. По-перше, минулих вихідних у Запоріжжі Гегам повернувся на поле після тримісячної перерви. Ще одна причина – матч з «Олімпіком». Не так давно Кадимян був одним з лідерів донецької команди, тому для нього поєдинок проти екс-одноклубників має стати особливим. Карпатівець у нашій розмові намагався бути максимально відвертим, тому у розгорнутому інтерв’ю постав у незвичному амплуа і розповів про півроку, які він провів у Львові максимально щиро і безпосередньо.

– Гегаме, минулого тижня ти вперше вийшов на поле у цьому сезоні. Що це за травма, через яку ти пропустив такий тривалий період часу?
– Коли я повернувся з розташування збірної, то відразу приступив до тренувань з «Карпатами». Жодної паузи і відпочинку не робив, почав працювати. Ми грали «двосторонку» і я просто зламався, тому довелося довго лікуватися. Минув час, я все ж поїхав на збори з командою, приступив до роботи, але біль все одно був присутній. З кожним днем ставало все важче. Після повернення додому пройшов курс лікування, відновив тренування. З часом я таки повернувся у гру. Хоча не можу сказати, що зараз я повністю здоровий.

– Однак за молодіжну команду ти вже провів три матчі, а також зіграв півтайму у поєдинку із «Зорею»...
– Болю вже немає, але дискомфорт присутній. Я хочу якомога швидше вийти на поле і приносити користь команді. Щодня працюю з подвійною енергією.

– Додаткова мотивація для тебе – наступний матч з «Олімпіком». Мабуть, дуже хочеш зіграти проти своєї колишньої команди.
– Навіть не знаю, чи є таке відчуття. У складі донецької команди я провів чудовий час і з позитивом згадую період в «Олімпіку». У нас був класний колектив, майже як сім’я. Тепер я є гравцем «Карпат» і всі мої думки пов’язані з цією командою. Хочу забивати у кожній грі і не можу сказати, що мрію про гол саме у ворота «Олімпіка». Чесно, це значення не має. Просто хочу допомагати «Карпатам», а хто буде суперником – значення не має.

– Дружні відносини з гравцями донецької команди підтримуєш?
– Періодично спілкуюся з Темуром Парцванією, Заурі Махарадзе. Загалом у мене там багато товаришів. Буду радий зустрітися з ними.

– Давай поговоримо про «Карпати». У новому сезоні команда має інше обличчя – прекрасний старт, впевнена гра. Що криється у таких змінах?
– Це все заслуга роботи тренерського штабу і гравців. Плідна праця завжди дає результат. Разом з тим, треба зачекати і не забігати наперед. Процес формування боєздатного колективу триває. Але ми на правильному шляху.

– Тебе неодноразово запитували про місце у твоєму серці дорогих тобі країн. То що для тебе означають Україна і Вірменія?
– В моїх жилах тече вірменська кров. У Вірменії я народився, там зростав і починав копати м’яч. Вірменином я буду завжди. Але Україна дуже багато мені дала. Я тут живу, тут виріс у футболіста, мені все подобається. Я також дуже люблю цю країну і сміливо називаю її другою Батьківщиною.

– Кожен львів’янин мріє грати за «Карпати». Ти народився у містечку Арташат, що знаходиться поруч з Єреваном. За яку команду прагнуть виступати вірменські діти?
– Так склалося, що я розпочав займатися футболом у Арташаті в місцевій команді. У ранньому віці на одному з турнірів мене запримітили представники «Пюніка». Це бренд вірменського футболу і я прийняв пропозицію цього клубу. Потім у мене з’явилася ціль грати у ще сильнішій команді. То був, ніби трамплін.

– У 14-річному віці ти переїжджаєш в Харків. На такий рішучий крок відважуєшся виключно через бажання зростати у футбольному плані?
– У мене там жив дядько і я дізнався про можливість грати за харківський «Арсенал». Мій дядько в Україні вже більше 20-и років, тому він допоміг мені освоїтися і продовжити займатися футболом на вищому рівні.

– Дядько колись грав у футбол?
– Він орієнтувався у цій справі непогано. Грав ще у Арташаті в одній команді з моїм першим тренером. Перед матчами і після них ми багато спілкуємося і він допомагає мені порадами.

– Без батьків було дуже важко в чужій країні?
– В Харкові жили також мої брати, інші родичі. Я мав сильну підтримку від них і родичі дуже допомогли мені. Батьки на відстані також підтримували мене. Їх просто не було фізично зі мною, але у думках і розмовах найдорожчі люди завжди давали мені силу і мотивацію.

– Вони не мали відношення до спорту?
– Ні, мама працює вчителькою вірменської мови і математики. Батько у футболі взагалі дуже мало розуміється. Однак проти мого вибору вони ніколи не були.

– Ти навчався у тій школі, де викладала мама?
– Так, вона мені дуже допомагала. Крім того, я не був відмінником, навчався на середньому рівні і проблем не мав. Проте, якби не мама, то я б не вчився взагалі. А ще у мене є дві старші сестри, які також багато для мене значать.

– Твоє ім’я не можна назвати поширеним у Вірменії. Найвідомішим твоїм тезкою був вірменський цар Гегам, що народився ще до нашої ери. Батьки не розповідали, чому носиш саме таке ім’я?
– У нас на Кавказі існує така традиція – називати дитину на честь діда. Мого діда звали Гегамом. До того ж, напевно, при виборі імені враховували і царя, про якого ти кажеш. А ще моє ім’я у перекладі означає «красивий».

– Коли ти поїхав у червні разом зі збірною Вірменії у турне Сполученими Штатами, то мав нагоду зустрітися зі своїми родичами. Знаю, що за Океаном їх у тебе також чимало. Чекав на такий прийом?
– Так і було, відсотків 80 родичів бачив вперше. Телефонує мені якось батько і каже: «На тебе чекає нереальна підтримка». Я знав, що матиму рідних вболівальників на трибунах, але не чекав, що так багато. Виходжу на поле і бачу поруч із сектором суперника велику групу людей і плакатами, які формують слово «Кадимян». І поруч сердечко... Я був шокований!

– Про такий перформанс до матчу ти не здогадувався?
– Ні, тому було вдвічі приємніше. Настрій був дуже хороший і по полю я буквально літав.

– Встиг зустрітися з усіма родичами?
– Якби ж... Навіть не вдалося усіх провідати. Напевно, гостював тільки у половини. Часу було мало – мені виділили півдня на зустрічі з родиною. Їхав у США я з іншою метою.

– До Львова гості з Вірменії приїжджали?
– Ні, ще нікого не було. Батьки хочуть приїхати, але поки тато тільки до Харкова навідувався. Дуже хочу йому з мамою показати Львів.

– Полюбляєш вірменську кухню?
– Люблю їсти долму. Це наша традиційна страва з овочів чи виноградного листя. Переважно її начиняють м’ясом. А ще дуже люблю, коли мама готує мені нашу традиційну страву з помідорів і яєць. Коли приїжджаю додому, то не можу наїстися. Помідори мають бути мариновані. Їх викладають на сковорідку і смажать і з яєчнею. Називається вона «помідори дзвадзе».

– Тобі у Львові не вистачає вірменської їжі?
– Здається, тут все є. Хоча відчуття не ті, що вдома, адже улюблених помідорів немає (сміється). Люблю український борщ, що, в принципі, не дивно. У мене дієта, режим, тому особливо не розженешся. А ще добре, що у Львові є вірменський квартал. Буваю там не так часто, але ходив не раз туди у церкву, мені там дуже подобається. Знаю, що вірмени відіграли важливу роль в історії міста. Львів – не дуже схожий на вірменські міста. У нього європейська аура і трохи інший стиль.

– На вулицях тебе впізнають?
– Так, часто люди підходять, фотографуються, беруть автографи і бажають успіхів. Дуже приємно чути хороші слова. Прийняли мене добре і почуваюся у місті Лева комфортно. Звичайно, трохи не вистачає рідні, але весь свій вільний час намагаюся присвячувати тренуванням. Тому у місто вибираюся не часто.

– Які у тебе відносини з українською мовою?
– Я все розумію, але майже не спілкуюся. Коли людина швидко говорить, то є певні проблеми. Зростав у Харкові в російськомовному середовищі. Та й в інших командах спілкувався російською. Але у «Карпатах» я вчу українську (посміхається).

– Через три дні після матчу з «Олімпіком» на тебе чекає вояж у Чехію, де ти зіграєш за збірну Вірменії. Встигнеш відновитися?
– Всі думки зараз пов’язані лише з «Карпатами». Після матчу думатиму про гру з чехами. Чи вистачить сил? Останнім часом я так мало грав, що потребую ігрового часу. Думаю, це піде мені на користь.

– У таборі збірної ти граєш разом з гравцем «Манчестер Юнайтед» Генріхом Мхітаряном, який свого часу виступав у нашому чемпіонаті. Зірка збірної Вірменії не цікавився справами «Карпат» і нашого футболу?
– Ми часто розмовляємо у команді і він мене підтримує. Генріх – надзвичайно проста і хороша людина. Він спілкується зі всіма на рівні. Коли я вперше приїхав у збірну, то Мхітарян відразу підтримав мене. Запитав, як у мене справи в «Карпатах», поцікавився новинами нашого чемпіонату.

– Існує стереотип, що кавказці – запальні люди. У тебе теж гаряча кров?
– Раніше, коли був молодшим, то заводився дуже швидко. Зараз тримаю себе у руках, але загалом я запальний.

– Ти грав у Харкові, Сумах, Ужгороді, Армянську, а також достатньо виступав на різних стадіонах. Як тобі львівська підтримка?
– Скажу абсолютно щиро – у Львові дуже хороший рівень вболівання. Наші фанати нас завжди підтримують і це насправді важливо для нас. Для таких фанатів хочеться перемагати. Всі хлопці цінують наших вболівальників. Люди слідкують за нашою грою, підтримують нас на виїздах, тому я дуже вдячний їм за це. Обіцяю, що докладемо всі сили для того, щоб потішити вболівальників «Карпат» у матчі з «Олімпіком».