«При Кучеревському все змінилося»

Сергія професія футболіста спокушала більше ніж, наприклад, льотчика-випробувача. Старший брат займався футболом, але так і не заграв. А ось батько Назаренка грав і, кажуть, досить непогано.
Повноцінним гравцем дніпропетровської команди Сергій став не відразу. Лише з приходом Євгена Кучеревського процес становлення цього футболіста рушив угору. А після того, як із «Дніпра» пішли Руслан Ротань, а потім і Олександр Рикун, Сергій став однією з ключових фігур у тактичних побудовах дніпропетровської команди. Десять м'ячів у поточному чемпіонаті, один красивіше іншого, та безліч голевих передач свідчать про надзвичайний потенціал цього 27-річного гравця. За версією «Спортивної газети», саме Сергій Назаренко є найкращим футболістом 16-го чемпіонату України...

«Грозному я ие приглянувся»

— Сергію, розкажи про свій спортивний шлях...
— З дитинства я любив возитися з м'ячем. У вісім років записався до дитячої школи при команді «Зірка». Тоді тренери ходили по школах і запрошували хлопчаків. Після занять у школі поспішав на тренування. Першим моїм тренером був Михайло Калита.

— І якими були твої перші тренування?
— В основному, ми грали у футбол і відпрацьовували техніку.

— А як ти опинився в Дніпропетровську?
— Коли вчився у восьмому класі, до нас із Дніпропетровська приїхав Сергій Собецький, він і запросив мене в УФК. Батьки спочатку були проти мого переїзду, адже мені було всього 14 років, але потім усе ж таки відпустили. Ми з батьком спільними зусиллями переконали маму, що це необхідно. Спочатку було важко. Навіть плакав і просився додому. Інше місто, нові люди. Потім звик. Та й батьки мене не забували, приїжджали до Дніпропетровська щотижня.

— Хто із відомих нині футболістів учився разом із тобою?
— Богдан Шершун, Сергій Матюхін і Руслан Ротань — правда, в групі   молодшій нас на рік. У нас по віковій категорії було чотири класи. Ми тренувалися і грали на першість України.

— Чому закінчивши УФК, ти поїхав із Дніпропетровська?
— Собецький нашу групу тренував усього рік, потім із нами працював Ігор Вєтрогонов. Коли вчився в 11-му класі, нас постійно переглядали тренери «Дніпра». Пам'ятаю, на заміській базі в Придніпровську організований турнір, на якому були присутні головний   тренер —   В'ячеслав Грозний і працюючий тоді з  «Дніпром-2» Володимир Максимов. Мені сказали, що я тренерам «Дніпра» не підійшов.

— А кого тоді зарахували до «Дніпоа»?
— Матюхіна, Ковальчука, Шершуна, Гвоздаєва... Образливо було, та нівроку, повернувся додому і тренувався в «Зірці». Збирався грати за цю команду. Хоча у мене на той момент ще так званий дитячий контракт із «Дніпром» був. Потім зателефонував Вєтрогонов і сказав, що Грозний поїхав із Дніпропетровська, і в «Дніпрі» повністю змінився тренерський штаб. Мені знову треба було приїхати на перегляд. Подумавши, вирішив спробувати свої сили в «Дніпрі».

— І що тебе сюди вабило?
—«Дніпро» завжди солідною командою був, та й до міста я звик.

— Але «Дніпро» тоді переживав не найкращі свої часи...
— Такі періоди бувають у кожному колективі. Мені дуже хотілося залишитися тут. Адже «Дніпро» — це марка. Коли до такої команди запрошують — відмовлятися не розумно.

— А якби ти «Дніпру» знову не підійшов?
— Тоді б грав у Кіровограді.

«Приємно грати поруч із земляками»

— Що відчув, коли заробив перші гроші від футболу?
— Приємно було. В інтернаті від «Дніпра» став одержувати 100 гривень на місяць. Ці гроші для мене тоді багато що значили. Частину з них батькам став посилати. Вони були раді за мене.

— Окрім тебе, в Дніпрі» грає кіровоградець Русол. Були ще Лисицький і Михайленко...
—  Звичайно, приємно поруч із земляками грати. Часто згадуємо, що ми родом із одного міста.

— Повернувшися до Дніпропетровська, ти підписав угоду з «Дніпром»?
— На чотири роки. Працював у дублі. Спочатку важко було, але з часом обтерся.

— Тобі багато довелося пограти в другій команді. Чому  затягувався твій перехід до головної команди?
— Коли команда перебуває на межі вильоту, Микола Федоренко довіряв мені місце в основі, але потім у команду прийшли нові футболісти, й завдання у «Дніпра» стали іншими, і до складу головної команди я вже не потрапляв. І лише з приходом Кучеревського все
змінилося.

— На якій позиції ти себе комфортно відчуваєш?
— Мені краще, звичайно, в центрі. Пам'ятаю, був час, коли я непогано грав на позиції правого хава.

«Буває, що удар не йде...»

— Ти дуже добре виконуєш стандарти. У нинішньому сезоні встиг засмутити багатьох голкіперів...
— На тренуваннях прагну якнайчастіше бити, щоб до автоматизму відпрацювати удари зі штрафних і кутових.

— Що головне при відпрацюванні таких ударів?
— Терпіння. Адже спочатку багатого не виходить. Потрібно бити й бити по воротах, і запам'ятовувати, а потім знову й знову бити.

— З тих м'ячів, які ти забив із стандартів, який більшеє запам'ятався?
— Донецькому «Металургу», коли я в обхід стінки в дальній кут влучив.

— А ти відчуваєш, коли можеш забити, а коли м'яч після твого удару у ворота не потрапить?
— Буває, що удар не йде, тоді прошу партнерів пробити замість мене.
 
— У «Дніпрі» зараз багато людей, здатних добре виконати штрафні. Як розподіляєте на полі ці обов'язки? Чи є у тебе, наприклад, своя «точка»?
— На установці тренери, звичайно, кажуть — хто і звідки мусить бити.

— Зараз ти є штатним пенальтистом «Дніпра»...
— Раніше я не дуже добре бив пенальті. Міг забити, а міг і промахнутися. Зараз до «точки» завжди йду спокійно, може, навіть занадто спокійно.

— Користуєшся хитрощами при виконанні пенальті?
— Прагну стежити за діями воротаря, кут для удару вибираю залежно від того, як голкіпер поведеться.

— Ти марнославна людина?
— Навіть не знаю. Перед виходом на поле, звичайно, хрещуся. А так, якихось особливих прикмет у мене немає.

— Як ти ставишся до постійних пtрельотів?
— Взагалі, я боюся літати. Якось, ще коли командою керував Микола Федоренко, а ми з Кіпру летіли, наш «Боїнг» падав секунди три. Навіть передати не можу той стан, ніби серце зупинилося. Після цього з'явився страх повітряних перельотів.

— Прагнеш під час польоту якось відволікатися ?
— Коли до збірної викликають, прагну сісти поруч із Ротанем, він теж боїться перельотів. Руслан, як правило, займає місце біля вікна, а я постійно запитую у нього: «Ну що там, з двигунами все гаразд?»

— З ким із хлопців по команді підтримуєш дружні стосунки?
— Взагалі з усіма. Але ближчі мені по духу все ж таки Русол, Шелаєв, Грицай, Шершун, Куслій.

«їм майже все!»

— Відійдемо від футболу і поговоримо про твою сім'ю...
— Я одружений. Дружина Ганна — студентка Дніпропетровського медичного інституту, майбутній стоматолог. Два роки тому народився син Назар.

— Здається, саме так тебе іменували в спортінтернаті...
— Так. Потім за мною закріпилося прізвисько Назик.

— Як познайомився з майбутньою дружиною?
— У Запоріжжі, на весіллі у Віталія Белікова. Я був боярином,  вона  — дружкою. Потім наші стосунки продовжилися...

— Ганна ходить на футбол?
— На кожну гру. Говорить, що раніше теж цікавилася футболом, але зараз особливо.

— Якщо «Дніпро» зіграв невдало і ти не в настрої — як дружина поводиться в такій ситуації?
— Прагне заспокоїти і підтримати мене. Приємно, коли в такій ситуації хтось поруч із тобою. Буває, вона похвалить мене за гру, а трапляється, що й покритикує.

— Ганна чудова господиня?
— Гріх скаржитися. Відмінно готує салат «олів'є» і борщ. Полюбляю ці страви. А ось «шуба» мені не до смаку, особливо не люблю оселедця в ній. А взагалі, я невибагливий до їжі. їм майже все.

— Знаю, що у вас є ще один член сім'ї?
— Це наш чотириногий друг. Китайський «шарпей». Дружина назвала його Мо.

— Вечорами вдається дивитися футбол?
— Прагну не пропускати матчі Ліги чемпіонів. Часто й дружина Ганна приєднується до мене.

— Вболіваєте за одну з команд?
— По-різному буває.

— Перевагу якому футболу ти віддаєш?
— Іспанському. Подобається «Барселона» й «Депортиво». Серед збірних — мені завжди дуже симпатична Бразилія.

— Чи є в тебе свої кумири?
— Особливе задоволення одержував від гри Зідана й Рауля.

Олександр ПЕТРОВ,  «Спортивна газета»