ГЕРАСИМЮК: «Кварцяний у костюмі показував як робити підкат»

- Читав книгу Кварцяного?
- Так, там вся правда написана про його життя. Навіть про мене є, про перехід в «Динамо».

- Він унікальний тренер?
- Мені дуже подобається його чесність. Кварцяний завжди говорить те, про що думає. А про його мінус і так всі знають. Це занадто емоційний характер. Не кожен гравець може витримати образи, крик і постійну критику.

- А тренувальний процес?
- У нього є своя програма якої він дотримується уже багато років. У нього різноманітні тренування і Кварцяний вимагає від футболістів бути універсальними у всьому. На тренуваннях ми і в бронежилетах бігали, і намотувати кола по полю для мотокросу, часто займались плаванням, аеробікою, акробатикою. Але в житті він хороша людина. Може багато порадити корисного. Він дуже багато говорить з футболістами, начитаний, знає багато інформації.

Одного разу, коли в нас була серія із поразок, Віталій Володимирович організував для нас пікнік. Дозволив випити спиртного, пожарити м’яса, відпочити колективом. І ця ситуація допомогла скинути психологічне навантаження, розслабитись. У результаті ми не програвали 5 чи 6 матчів. Він відчуває команду.

Ще один показовий момент - в роздягальні Кварцяний у класичному костюмі показував як правильно робити підкат. Хіба з таким тренером може бути сумно?

- Бутсами чи пляшками кидав у гравців?
- В мене ні. Але я хитро підходив до цього моменту. Біля кожного стільця в роздягальні ставили пляшку з водою. Я завжди ховав її за стілець щоб тренеру не було що взяти в руки, коли він проходив повз мене.

Кварцяний дуже емоційний, але він так само швидко відходить. Був випадок, коли я лежав в Луцьку в лікарні після операції, Кварцяний приніс мені книгу «Як гартувалась сталь». Щоправда прочитав я тільки 74 сторінки.

- Але зараз вас важко назвати друзями?
- Наші стосунки весь час змінювались. Перед звільненням із «Волині» Віталій Володимирович звинувачував мене у порушенні дисципліни в колективі. Потім відсторонив мене від першої команди і заборонив тренуватись навіть із дублем. Говорив, що я не відпрацьовую в захисті. Коли «Арсенал» грав у Луцьку, ми привітались, потисли один одному руку, але таких стосунків, як на початку моєї кар’єри в Луцьку, звичайно, вже бути не може.  

148 СМ, КАЗКОВИЙ ДЕБЮТ, ДОРОГА ДО КИЄВА

- Але ти завдячуєш саме Кварцяному що став професійним футболістом?
- В основному, звичайно, це його заслуга. Але до Кварцяного в мене було багато тренерів, кожен із яких дав мені щось нове. Почав я займатись у Володимир–Волинську в тренера Руслана Ганя, потім поїхав до львівського спортивного інтернату. Все класно виходило, але мій зріст на той момент був 148 сантиметрів. Це в 14 років. Тренер сказав, що такі низькі футболісти йому не потрібні.

- Нагадує історію Ліонеля Мессі.
- Я реально був дуже маленький. Тренер тоді відверто сказав: «Виростеш за літо на три сантиметри, візьмемо до команди без перегляду. Якщо ні, то пробач».  Я жив усе літо мрією підрости. Тато багато зі мною працював, навіть повісив у квартирі перекладину. Коли на медогляді мене вимірювали я трішки привстав на носочки, і в картку записали 151 сантиметр. Мене взяли до школи, але через рік все одно відрахували за маленький зріст. До речі, там я познайомився з Дімою Чигринським. Він уже тоді дуже виділявся. І лише потім я потрапив до юніорської команди «Волині». У цьому мені дуже допоміг тренер Альберт Мікоян.

В одинадцятому класі мене почали викликати до юніорської збірної України, яку тренував Юрій Калитвинцев. На це звернув увагу Віталій Кварцяний і почав підпускати до тренувань із першою командою. Мені було 16 років.

- Проблема зі зростом зникла?
- Не одразу. Я максимально виростав на п’ять сантиметрів за рік, але в одинадцятому класі виріс аж на шістнадцять сантиметрів. Якби не цей скачок, можливо і не залишився б у першій команді. Віталій Володимирович говорив, що йому імпонує моє футбольне мислення, що я можу віддати гостру передачу, але в основному в його команді грали високі футболісти. 

- Щоб вирости на 16 сантиметрів ти пив гормони?
- Нічого серйозного не приймав. На турніку висів і пив дріжджі.

- Коли ти вперше зіграв за основу?

- Я непогано грав за дубль, став капітаном у 17 років. Перший раз за основу зіграв проти «Таврії». Гра була без моментів, в перерві тренер сказав щоб я виходив на заміну. Я заробив штрафний, з якого ми забили переможний м’яч. А потім був переломний для мене поєдинок проти «Іллічівця». Тоді в Маріуполі була дуже сильна команда. Тренер – Павлов. В складі  Цихмейструк, Закарлюка, Гай. Сиджу на лавці, і неочікувано, вже на вісімнадцятій хвилині, Кварцяний наказує перевдягатись. Сказав щоб не хвилювався і закрив у центрі Гая. Ми виграли 3:2, я забив два м’ячі. Один із лівої ноги, другий із правої, метрів з 25-ти.

Одразу в пресі почали писати про молодого та перспективного Олега Герасимюка. Потім Віталій Володимирович сказав, що мною цікавляться «Шахтар» та «Динамо».

- Чому після матчу з «Іллічівцем» у тебе була пауза?
- У тій же грі проти «Іллічівця» я травмував меніск і довелось робити операцію. А у вересні, коли мені виповнюється 18 років, телефонує Віталій Кварцяний і каже, що ми вдвох і президент «Волині», Василь Столяр, їдемо до Києва. Про причину подорожі мав сказати в дорозі.

Уже в машині я дізнався, що мене хоче придбати «Динамо». Я навіть не міг зрозуміти, як все так може швидко повернутись. В мене одразу загорілись очі, голова закрутилась. Такий вік, я зіграв лише два матчі, і мене запрошує «Динамо» Київ! У «Волині» тоді були фінансові проблеми, і мій трансфер дозволив би команді нормально існувати певний час. Чув, що «Динамо» заплатило за мене пів мільйона доларів. Але це лише на рівні чуток. Тому у трансфері були зацікавлені всі.

- Коли ти підписав контракт із «Динамо»?
- Одразу на стадіоні «Динамо» ми підписали попередній контракт з умовою, що до «Динамо» я переходжу взимку, через півроку. Я спокійно вилікувався, зіграв кілька матчів за «Волинь» і, отримавши поради від Кварцяного, поїхав до Києва.

- Зараз не жалкуєш що вибрав тоді «Динамо», а не «Шахтар»?
- На той час я не усвідомлював усіх деталей. Можливо, якби перейшов до «Шахтаря», то кар’єра склалася по-іншому. У Донецьку була не така висока конкуренція.

САБО, ЛУЦЬКИЙ НЕДВЕД, + 2 КІЛОГРАМА У VIP ЛОЖІ

- Хто став ініціатором твого переходу до «Динамо»? Тренер, президент чи хтось інший?
- Думаю, що Йожеф Сабо. Тоді він очолив команду, пройшов в кваліфікації Ліги чемпіонів «Трабзонспор» і помітив мене. 

- У твоєму контракті із «Динамо» були спеціальні пункти для молодого футболіста, які більше контролювали дисципліну?
- Нічого особливого не було. Мене навіть не цікавили фінансові умови. У «Динамо» моя зарплатня була лише вдвічі більшою ніж у «Волині». На той момент моїм агентом був Шандор Варга. Перед тим як підписували контракт єдине, що я в нього попросив, то це поговорити з Ігорем Суркісом за підйомні. Хотів купити собі автомобіль.

Але в кабінеті президента, коли розмова підійшла до завершення, Варга нічого так і не сказав. Довелось самому, у 18 років, напряму, спитати у президента про підйомні. Ми домовились усно про суму, але тих грошей по сьогоднішній день я так і не отримав.

- Хто тоді виділявся в «Динамо»?
- Белькевич, Рінкон, Шацьких. Я тоді на них дивився і навіть не знав, як себе поводити. Якийсь місяць тому за них вболівав, дивився по телевізору матчі, а тут разом з ними тренуюсь. На першому тренуванні боявся когось вдарити по ногам. Як подумаєш скільки ті ноги коштували…

- Тоді ходило і багато розмов про погану поведінку легіонерів. Хто в «Динамо» псував атмосферу?
- В цьому плані мені запам’ятався Гавранчич. Після м’яча у ворота «Роми» йому почали надходити пропозиції з різних клубів, він дуже хотів піти, але Гавранчича не відпустили. Він почав психувати. На одному з тренувань йому не сподобалось, що Сабо щось сказав, і Горан вдарив м’яч у бік тренера. Сабо вигнав його з тренування і не хотів бачити в команді. Але Гавранчича після розмови з президентом повернули до основного складу. Для мене це було дико. Я не уявляв, що в такій команді можуть виникати такі речі.

- Про тебе вперше серйозно заговорили в Києві після матчу з «Крилами Совєтов», коли ти забив дуже красивий м’яч. Ти пам’ятаєш той момент?
- Звичайно. Це було на зборах в Арабських Еміратах. Я вдруге у житті потрапив закордон. Я тоді забив із гострого кута, з льоту. Влучив у дальню «дев’ятку». Щось подібне на гол Тайсона, але відстань і кут були меншими. Я чув що після гри представники російського клубу були зацікавлені викупити мій контракт. Але «Динамо» відмовилось.

- Після того матчу тебе почали називати «Луцький Недвед»?
- Здається що так. У нас на той час були схожі зачіска та манера гри.

- В 30 років Недвед отримав «Золотий м’яч». У тебе залишилось ще чотири роки аби повторити його досягнення.
- Зараз я можу лише про це мріяти, але потрібно реально дивитись на речі. Отримати «Золотий м’яч» мені вже нереально, хоча і потрібно ставити перед собою найвищі цілі. А «Луцьким Недведом» мене зараз називають дуже рідко.

- Після зборів ти зрозумів, що зможеш стати гравцем основи?
- Я відчув упевненість у собі, плюс Йожеф Сабо вірив у мене. Коли ми бігали тест Купера, він казав, щоб я біг не на час, а як зможу. Пояснив, що мені усі фізичні тести не обов’язкові. Йожеф Йожефович намагався менше мене навантажувати на тренуваннях, щоб більше сил залишалося на гру. Він мене часто звільняв від деяких занять, я навіть інколи думав, що не тягну. Але потім зрозумів, що це був індивідуальний підхід до мене.

- Як ти дізнався що потрапив до заявки на матч Кубку УЄФА проти «Вільяреала»?
- Після першого збору мені сказали готувати документи для поїздки в Іспанію. Підходить адміністратор команди, Віктор Кашпур, і питає, під яким номером я хочу грати в єврокубках. Вибрав на щастя 31, під яким грав у «Волині». Я тоді довго не міг повірити, що мене заявлять на єврокубки. Це була казка.

Перед грою ще одна цікава історія трапилась. До гри готувався 21 футболіст. Трьох мали відчепити із заявки на стадіоні. Я був упевнений, що потраплю у число цих трьох. Але всі повинні були приїхати із спортивною сумкою та взуттям. Оскільки в день гри до мене приїхали друзі, і ми хотіли після матчу десь повечеряти, то я довго думав, брати сумку з собою на стадіон чи ні. З нею було просто не зручно їздити. В останній момент все ж таки взяв речі і коли я зайшов до роздягальні стадіону «Динамо» і побачив свою футболку на кріслі, то ледь не втратив свідомість. Я тоді ще подумав: «Оце я був би клоуном, якби не взяв із собою спортивну сумку». Ще кілька місяців тому я навіть боявся про таке мріяти.

- На матч відповідь проти «Вільяреала» ти полетів?
- Я поїхав до Іспанії, але до заявки не потрапив. Ми тоді програли 2-0. Повозили нас пристойно, без шансів. Ми з Мілевським та Чеснаускісом дивились матч із VIP ложі. Захожу, а там телевізор, холодильник, купа їжі, пепсі, фанта. Для мене це був шок. Мабуть, кілограма два за той матч набрав.

- Чому ти потім пропав із першої команди?
- Сабо звільнили, прийшов Буряк. Він також розраховував на мене. Але після поразки від «Тюна» призначають Дем’яненка. Анатолій Васильович відразу зустрівся зі мною і відверто сказав, що буде розраховувати на досвідчених гравців, тому що зараз потрібен результат. Сказав, що найкращий варіант для мене – оренда. Ось так я опинився знову в «Волині» Віталія Кварцяного.

Граю в основі, ми йдемо за результатами першого кола на третьому місці. Оренда закінчується, в «Динамо» на збори мене не беруть, і я їду на перегляд до «Таврії». Команда бореться за виживання, тренером стає Михайло Фоменко. Таких важких зборів як у Фоменка в мене ніколи не було! Граю усі товариські матчі, але потім ставлення до мене змінюється. Я ж був заграний за дві команди в одному чемпіонаті, і грати за «Таврію» не мав права. Хоча в Сімферополі мені дуже подобалось і я хотів там залишитись.

- Тебе здивувало, що Фоменко після «Таврії» так довго ніде не працював головним тренером?
- Він дуже сильний тренер. Хоч і грузить серйозно футболістів фізично, але навіть та робота мені подобалась. Було все що завгодно під час зборів: багато стрибків, тренування на піску, зранку біг, потім гра на асфальті, вечері на паркеті. Кожне заняття знімалось на камеру і зранку тренер показував хто, як і де «схалявив» і недопрацював. Ти знаєш, що ніде не просачкуєш. Фоменко дуже сильних гравців у фізичному плані підбирав. Як наслідок, тоді «Таврія» показала хороші результати.

- Потім у тебе був період в Азербайджані, оренди і закінчення контракту з «Динамо». Тобі не пропонували його продовжити?
- Я розумів, що на мене вже не розраховують, тоді підтягнули до основного складу гравців 1989 року: Ярмоленка, Зозулю, Гармаша. За півроку до кінця мого контракту з «Динамо» мене запрошував у «Карпати» Кононов. «Динамо» хотіло за трансфер 500 тисяч доларів і Димінський з Суркісом так і не домовились. Я дограв півроку за «Динамо-2» і мав два варіанта від «Таврії» та «Волині». Кварцяний переконав вибрати Луцьк. Спершу все було нормально, але з часом наші стосунки з тренером зіпсувалися. Раніше я завжди грав в «Волині» за копійки, а тут поставив чіткі умови. Віталій Володимирович вважав, що я не відпрацьовую свою зарплату і я перестав стабільно грати в основному складі.

ВТІКАЧ, ЧЕМПІОН СВІТУ, ПРОБЛЕМИ АКАДЕМІЇ

- Тобі зараз 26, ти так і не зіграв у Лізі чемпіонів, не викликався до національної збірної. «Луцький Недвед» так і не реалізував свій потенціал?
- Мабуть, це правда. Я виділю на це дві причини. Перша – я дуже сумував у Києві. Для мене існував лише один маршрут – Конча-Заспа – Хрещатик. Приїжджав на таксі, гуляв кілька годин і повертався назад. Я весь час хотів повернутись до Луцька. Там жили кохана, друзі, батьки. Після одного з матчів у мене розболілося коліно, лікарі сказали щоб зробив паузу на дві неділі і проходив процедури. Але я вирішив сісти на поїзд і поїхати до Луцька. У моєї дівчини був день народження, це перші серйозні стосунки, тому зірвався і не подумав про наслідки.

- Був скандал?
- Коли повернувся, то склалося таке враження, що ніхто і не помітив, що мене не було кілька днів. Потім історія повторилася, але вже з молодіжною збірною. Олексій Михайличенко зібрав команду в Києві, а я готувався в складі «Динамо» до фіналу кубка України проти «Шахтаря». Я знав, що мене очікують в молодіжці, хоча в «Динамо» ніхто мені про це не сказав. Мабуть, забули. Після гри я разом із дівчиною їду на вокзал, з величезними труднощами знаходжу один квиток до Луцька, ми їдемо на одній полиці. Прокидаюся зранку в поїзді, а на телефоні 15-ть пропущених дзвінків. Адміністратор, начальник «Динамо», Михайличенко. Набираю Михайличенка, він наказує швидко повертатись до Києва. Ось так я не доїхавши додому, пересів на наступний поїзд і вирушив назад. Дівчина плаче, я сам ледь стримуюсь. Але вона не дарма тоді так довго терпіла, тепер це моя дружина.

- Конфлікт із тренерами молодіжної збірної завадила тобі добитись більшого в футболі?
- Якщо проаналізувати ситуацію сьогодні, то я розумію, що так і є. Я викликався в молодіжну збірну і був у ній наймолодшим. На три роки меншим за багатьох. Але потім був переломний матч «Волині» проти «Ворскли». Ми виграли, я отримав невеличке ушкодження. Хоч я і міг їхати в молодіжку, але мені хотілось залишитись у Луцьку. Я так і не приїхав у збірну, лікарі мене не обстежували, і тоді Олексій Михайличенко та Олександр Іщенко поставили на мені хрест. Після того моменту я так і не зіграв жодного матчу за їхню команду. Зараз я визнаю, що помилявся. Мені потрібно було поговорити з тренерами, але я так і не наважився. А молодіжна збірна тоді взяла срібло на чемпіонаті Європи, всі отримали звання майстра спорту, а я дивився турнір по телевізору.

- Але потім ти став майстром спорту в студентській збірній.
- Мене запросили поїхати на чемпіонат світу серед студентів до Банкоку. Я знову не хотів їхати, думав відмовитись і нормально підготуватись до чемпіонату України. Але тоді запросили і Артема Старгородського, з яким у мене хороші стосунки, і саме через нього я поїхав. У результаті ми стали чемпіонами світу, я отримав незабутні емоції і звання майстра спорту. Уяви собі мій стан, якщо я відмовився б поїхати на той чемпіонат і знову все пройшло б повз мене.

- Яка друга причина, що тобі так і не вдалося виправдати аванси?
- Дуже велика конкуренція в «Динамо». Разом зі мною в дублі грали Дедечко, Морозюк, Допілка, Олійник, Лисенко. У нас була дуже сильна команда, яка посідала високі місця. Тоді дубль «Динамо» був неймовірно сильним. Три роки, здається, нікому не програвав. Так що дивно, чому нікому так і не дали шанс заграти в першій команді? У Києві хочуть щоб молодий гравець одразу давав результат, але так не буває. Потрібно довіряти футболісту, як Газзаєв вірив у  Ярмоленка. А як часто буває в реальному житті? Зробив одну помилку, обрізку, чи невдалий дриблінг, і все! Списують, садять на лавку, кричать.

Згадай матч за Суперкубок, коли ми обіграли «Шахтар». Тоді всі молоді гравці вийшли в основному складі «Динамо» і обіграли основу «Шахтаря». Значить могли ми грати на такому рівні. Просто треба було дати нам шанс тоді,  і сьогодні, можливо, не потрібно було витрачати десятки мільйонів доларів на легіонерів, а були б свої вихованці, які грали б не гірше. Але «Динамо» постійно вибирає шлях закупки легіонерів. Результат і так усі бачать.

- На сьогоднішній день молодь «Динамо» веде себе по піжонськи. Таке враження, що дивишся на моделей, самозакоханих людей, а не на футболістів. Звідки це пішло?
- Мене це також дивує. Я не розумію, чому всі в академії «Динамо» хочуть бути подібним на одіозних гравців, а не на таких як Тарас Михалик. Багато ще залежить від дитячого тренера. Коли нас тренував Калитвинцев, усі прогресували швидкими темпами і був результат. А сьогодні «Динамо-2» і дубль десь на останніх місцях, чи в середині таблиці. Раніше ніхто не міг такого собі і уявити. Нічия для нас була трагедією, а зараз ніхто не переживає. Щось змінилось у психології та підході до молоді в «Динамо».

Дмитро ПОВОРОЗНЮК, Sport.ua