Василь СУХОМЛИНОВ: Розформування Шахтаря – наче розпад сім’ї

«ХОТІЛОСЯ СТАТИ ГРАВЦЕМ, ЯКИЙ БИ ВЕСЬ ЧАС РЯТУВАВ КОМАНДУ»

– Василю, як стали воротарем? Мріяли про це чи випадково опинилися у воротах?
– Завжди про це мріяв. Прийшов у спортивну команду свого району й одразу став у ворота. Хотілося стати гравцем, який би весь час рятував команду.

– Чи були у вас у ті роки кумири в цій царині?
– Імпонувала гра Дасаєва, але в мене сім’я не спортивна, тож, мабуть, якось од Бога з’явилося таке бажання. Подобалися воротарі, але вони не були для мене кумирами. Не акцентував на цьому увагу, просто щось було в свідомості, яке саме до мене прийшло.

– Ви грали ще в першому неофіційному чемпіонаті України 1991 року. Чим він запам’ятався?
– Виступав за харківську «Інгу», де зі мною ще грав Юрій Воложенко. У п’ятнадцятирічному віці й перекваліфікувався з футболу на футзал. Наша команда до останнього туру боролася за вихід у вісімку. Нам, здається, не вистачило одного очка. Посівши дев’яте місце, не потрапили до плей-офф. Тоді в чемпіонаті було 15 чи 16 команд, вже й не пам’ятаю. Та спогади, як ми весь сезон боролися за потрапляння до чільної вісімки, залишилися.

– Яка тоді була зарплатня у футзалістів?
– В «Інзі» 1993 року, коли президентом був пан Нечипоренко, отримували майже 50 доларів – на той час це були великі гроші. Олег Дейкунов знайшов спонсора й чимось його зацікавив. Колективу тоді пошили непогані костюми, які були модні в ті часи, а для 16–17-річних юнаків це було «люкс»! Для того часу були хороші умови, але потім наш спонсор поїхав у США. Я ж перейшов у «Ріту», але тоді президент уже більше виділяв гроші на педагогічний університет, отож отримували символічні суми, та й фінансова ситуація в команді була не найкраща.

Після «Ріти» – гра в новгородській «Зорі». Там уже були хороші зарплати й премії – отримували по 1000 доларів. За два роки спонсори відмовилися фінансувати команду, тож ми роз’їхалися. Але прощання вийшло красивим – нам за все подякували й виплатили все, що були винні. У «ДСС» платили по 200 доларів. У «Шахтарі» ж із фінансами завжди все було гаразд. Зарплатня й премії, можна сказати, були найвищі в Україні. Під час мого першого переходу отримували від 1500 доларів. Ще були премії за різні результати, але вони з плином часу теж варіювалися – від 100 до 300 доларів.

– Чи є якийсь матч у кар’єрі, про який хотіли би забути?
– Були матчі, які залишали негативний відбиток. Якщо в якомусь поєдинку я помилявся, але команда досягала потрібного результату, то не вважав цей матч для себе за негативний. Та коли після моєї помилки програвали, то в глибині душі це закарбовувалося.
Найпам’ятнішим, мабуть, став поєдинок ЧЄ-2007 зі збірною Іспанії, коли програли 2:6. Ми 15 хвилин непогано діяли, але склалася така ситуація, що гравець іспанців із центра майданчика закинув м’яч мені «за комірець», а я встиг на нього зреагувати, відтак почав ловити лівою рукою, та не подумав, що в той момент може підбігти суперник. Вийшло так, що коли м’яч опускався, то їхній гравець і злету в дотик, не давши м’ячу опуститися на паркет, забив. По ходу матчу програвали – 0:2, потім зрівняли – 2:2, але все одно програли – 2:6. Мабуть, цей матч є найневдалішим у моїй кар’єрі.

– У ті роки найсерйознішим дербі вважалися матчі між «Шахтарем» та «Інтеркасом». Що можете про них сказати? Відчувалася напруга, якось особливо готувалися до цих матчів?
– Та ні, готувалися в звичному режимі, але теоретичні заняття були постійно. Дуелі були такі ж, як і між «Шахтарем» і «Динамо» у великому футболі. Це була боротьба тренерів – Гончаренка та Солодовника. У нас було півскладу збірної, й в «Інтеркасі» виступало багато великих майстрів – Мельников, Коридзе, Кондратюк. Кожному було що доводити, й матчі були з інтригою як за результатом, так і за напругою.

– «Шахтар» тоді регулярно грав у Кубку УЄФА. Які завдання стояли перед командою?
– У нас завжди були амбіційні керівники, які ставили за мету пройти якомога далі. Звісно, що не було завдання виграти Кубок УЄФА, та впевнений, що в душі вони цього прагнули, хоча всі були реалістами й розуміли, що тодішній склад усе ж таки недотягував до перемоги в цьому турнірі. Із часом усвідомили, що для того, щоби ставити завданням перемогти в Кубку УЄФА, треба залучати іспанців та бразильців.

– Те «добразильське» покоління «Шахтаря» могло досягти більшого?
– Мабуть, не вистачало якихось нововведень у підготовці. Якби були якісь фахівці… Ось зараз я би звернув увагу на тих, хто працює в Росії та на іспанців… Тоді в «Шахтарі», на жаль, був один неповторний Олег Петрович Солодовник. Якби була можливість узяти в «Шахтар» помічником ще якогось видатного тренера, то, думаю, могли би досягти більшого.

«ІЗ ПЕРЕХОДОМ В «ІТЕРУ» ВИЙШЛА «ТЕМНА ІСТОРІЯ»

– Чому залишили «Шахтар» 2002 року?
– Вийшла «темна історія». Мені здавалося, що роблю крок уперед, який дозволить рости як професійно, так і у фінансовому плані. «Шахтар» тоді саме брав Корнєєва, тож готовий був мене відпустити. Я поїхав у команду «Ітера» (Новий Уренгой). Пробув там два місяці на зборах у Сочі, й вже існувала усна домовленість з головним тренером та президентом щодо мого трансферу. Це був дебютант вищої ліги, але в їхньому складі були такі люди, як Рахімов, який зараз грає у «Динамо». На перший сезон ніхто не ставив завдання боротися за медалі, але треба було посісти якомога вище місце в середині таблиці. Я тоді вже отримав зарплатню за два місяці зборів, умови контракту були обговорені, обіцяли 2000 доларів. На весь мій трансфер президент клубу був готовий виділити 50000 тисяч доларів: «Шахтарю» за трансфер 25000, мені 10000 підйомних і 15000 в АМФУ. Зараз, коли минуло стільки років, зрозумів, у чому була моя помилка.

Коли прилетів із Сочі, то зателефонував президенту АМФУ Геннадію Лисенчуку й розповів, як пройшли збори, що в мені зацікавлені й таке інше. Він одразу ж зателефонував у «Шахтар» Євгену Володимировичу Бойчуку та сказав, що «Ітера» – молода команда й в них немає можливості заплатити такі гроші за мене, лише значно меншу суму. Після того, як домовилися, пройшов тиждень, а мені з «Ітери» ніхто не телефонував. Я подумав, що це дивно, відтак зателефонував Геннадію Анатолійовичу. Пояснив йому, що з «Ітерою» домовлялися за тиждень сконтактуватися і все узгодити, а вони не виходять на зв’язок, а він мені сказав: «Нікуди не телефонуй, все буде гаразд». За два тижні мені ніхто так і не зателефонував. Тоді я набрав начальника «Ітери» Андрєєва та запитав, у чому справа. Він спочатку не хотів мені нічого пояснювати, але потім таки розповів, що вони готові були придбати мене за 50000 доларів, але Лисенчук попросив 50 тисяч замість 15, мотивуючи це тим, що я був воротарем збірної. У ті часи хороший нападник коштував таких грошей, тож за воротаря їх би ніхто не заплатив. Тоді просто була така ситуація, що для того, щоб отримати міжнародний трансферний лист, треба було платити АМФУ. Наприклад, якщо в Україні гравець коштував 2000 доларів, то для Росії – 5000.

У підсумку я залишився без команди. Навіть не хотів у це вірити. В Україні закрилося трансферне вікно, тож я не міг навіть перейти в команду вищої ліги, відтак опинився в першоліговому «Олександрі».

– Як сприйняли новину про те, що «Шахтар» перестав існувати?
– Це була трагедія, ніби розпалася сім’я. У нас був дуже згуртований колектив, і в той період Ігор Москвичов створив чудову атмосферу для досягнення мети. Можливо, не все відразу виходило, але якби нам дали можливість дограти той сезон, то й він, як тренер, і ми, як гравці, могли би себе ще краще показати, відтак у хлопців були би хороші переходи. Ми мали багато молодих перспективних виконавців, які могли себе проявити: Рось, Калуков, Камеко. Після тієї ситуації хлопці просто пішли, не те, щоби щось заробити, а бодай десь дограти чемпіонат. Було дуже важко в психологічному плані.

– Хто з нападників запам’ятався як найнезручніший суперник?
– Із нападників виокремив би Сергія Коридзе. Вважаю, що він був найкращим нападником на той момент в Україні. Не применшую гідності інших форвардів, щоби ніхто не ображався, але на загальному тлі він виокремлювався.

– Існує думка, що воротар із віком стає майстернішим…
– Мені здається, що, досягши 30 років, воротар стає мудрішим, надійнішим і досвідченішим, краще читає гру. Це як добре витримане грузинське вино.

– У вас багатий досвід виступів за збірну: чотири чемпіонати Європи та чемпіонат світу. Що запам’яталося з тих турнірів?
– Такі змагання завжди емоційно приємні, адже виступаєш за свою країну. Коли двічі ставали чемпіонами світу серед студентських команд і двічі віце-чемпіонами Європи – це дуже згуртовувало колектив, бо йдеш до єдиної мети й виконуєш високі завдання. Звісно ж, коли виграєш медаль за свою країну, то ніяких грошей не треба. У такі моменти не відчуваєш емоцій, бо вони всі залишаються на полі, й ти, наче сів поснідати. А потім вже, з часом, усвідомлюєш чого досяг.

«ФАЛЬКАО – ІДЕАЛЬНА ЛЮДИНА У ФУТЗАЛІ»

– На чемпіонаті світу 2004 року наша збірна грала проти бразильців на чолі з неперевершеним Фалькао. Що можете про нього сказати?
– Бразилія завжди виглядала кращою за інші команди. Щодо Фалькао, то від нього не випромінювалася зірковість, бо, коли перетиналися за збірну, він був реальним, доступним і товариським. Якщо йому Бог дає стільки часу грати й вигравати, виконувати такі віртуозні фінти, а він настільки простий і доступний у спілкуванні, то для мене особисто Фалькао така собі ідеальна людина у футзалі. Я б його порівняв із Мессі. На мою думку, ці люди докладають максимум зусиль на тренуваннях, отож є технічно досконалими. Якщо брати наш матч проти Бразилії, то пам’ятаю, як Фалькао нам забивав. Ніби нічого складного, але як він це все виконав: перекинув Федора Пилипіва, відтак бровкою з гострого кута вийшов на ворота, Олексій Попов вийшов із воріт, грамотно все перекриваючи, а в підсумку Фалькао виконав так, наче рукою закинув. У нас були люди, які нічого не досягли, але поводилися набагато зірковіше.

– Слідкуєте наразі за Екстра-лігою? Можете виокремити когось з воротарів, які зараз виступають?
– Так, слідкую й спілкуюся з хлопцями з «Єнакієвця» – Юнаковим та Сагайдаченком, в «ЛТК» – із Савенком, Разувановим. Переживаю за «ЛТК», бо це останній клуб, за який я грав, а в нас склалися хороші стосунки, адже був чудовий колектив.
Наразі я би виокремив двох воротарів, які є надійними й упевненими – Іваняка і Ципуна. Вони досвідченіші, ніж Юрій Савенко. Багато в чому завдяки надійній грі Савенка «ЛТК» потрапив у плей-офф. Недарма ж цю трійку запрошують у збірну.

Андрій ГУЛІЙ, «Український футбол»