Микола СМИРНОВ: «Львів поволі повертає втрачені позиції»

Львів – місто-гігант, у якому мешкає чимало знаменитих людей, багато із них спортовці, імена яких вписані у славний літопис. Один із них – відомий ватерполіст, бронзовий призер Олімпійських ігор 1988 р. і майстер спорту СРСР Микола Смирнов. Принагідно, сьогодні, 27 лютого, пану Миколі виповнився полудень віку. Тож наші найкращі вітання на Вашу адресу пане майстре водяного м’яча, а наші читачі отримують змогу ближче познайомитись з одним із героїв львівського спорту.

– З дитинства я був всесторонньо розвинутим хлопчаком, – згадує ювіляр. – Я подавав хороші надії у футболі, однак віддав перевагу ватерполу. На мою думку, цей вид спорту більш захоплюючий і цікавіший. Школярем я прийшов у басейн аби вчитися плавати, але, побачивши гру у водний м’яч, зрозумів, що це моє. Почав більше приділяти уваги й часу цьому спорту. А завдячую це уподобання своїм наставникам Юрію Скловському та Борису Кіпнісу, котрі навчили мене азів водного поло. У 1979 р. я розпочав кар’єру в одному із кращих клубів Радянського Союзу – львівському «Динамо». У складі цієї команди здобув бронзову нагороду, а завдяки успішним виступам за львівський клуб ще й отримав запрошення до збірної СРСР.

– Хто складав основу «Динамо»?
– Ми, динамівці, майже на рівні конкурували з кращими союзними клубами. А все це завдяки плідній роботі львівської школи водного поло. Адже у Львові працювали прекрасні наставники Геннадій Пінський та Юрій Гойдаєнко. Відповідно місцеві хлопці, які тут виховалися швидко вливалися у колектив. Проте більш потужні клуби Союзу раз-по-раз виривали з динамівської обойми львівські таланти. З особливою цікавістю на Львів дивилася Москва, яка багатьох переманила...

– Але ви залишилися недоторканним?
– Можливості переїхати в інші міста були, але доля так розпорядилася саме так. До того ж, хтось мусів же залишитися й у Львові.

– Ви належали до числа кращих ватерполістів СРСР, про що засвідчують ваші матчі за збірну?
– Бути кращим для Львова – це надто мало для збірної, котра боролася на всіх турнірах за перші місця. Всі інші результати вважалися невдачею. Так, я виступав у її складі, бо заслужив на це визнання власною майстерністю. Однак мені не судилося повернутися з сеульської олімпіади із золотою нагородою. У півфіналі ми поступилися американцям…

– Натомість свій високий клас ви відстоювали в італійському чемпіонаті. Чим був зумовлений ваш переїзд за кордон?
– У першу чергу прагнув переконатися, чого я вартий серед чужих людей. Хотілося знайти себе у громадському середовищі капіталізму. До речі, після радянської завіси далеко не всі спортсмени зуміли реалізувати свій талант за кордоном. На це складалося чимало нюансів. Та мені вдалося. Я вивчив мову і виконував свої обов’язки так, як був навчений з дитинства. Тобто якнайкраще. А ще в Італії я зрозумів, що таке демократія і що таке хороший спортсмен. Це не тільки права, але перш за все обов’язки. Я навчився певним життєвим засадам, якими досі керуюся. Не дивлячись, що італійці, на перший погляд, нікуди не поспішають, вони все роблять солідно і старанно. Проте у рівні підготовки спортсменів славні західноєвропейські та американська, на мою думку, поступалися радянській школі. Без перебільшення, але умови для занять спортом в СРСР були найкращі.

– У радянський період по відношенні до спортсменів слово професіонал вважалося чимось образливим. Яке ваше ставлення до професіоналізму?
– Нормальне. Окрім занять спортом, можна було здобути й освіту та знання. Вважаю, хто хотів чогось досягти у житті – мав для цього усі можливості. На мою думку, водне поло значно любительський вид спорту, аніж футбол. Щодо пропаганди, то не варто нині у це вдаватися і ворушити минуле.

– Водне поло непростий вид спорту. Вимагає від гравців додаткових навиків...
– Так. Вміння поводитися у воді відіграє важливу роль. А ще сила рук і швидкість думки. Та найважливіше індивідуальна майстерність гравця, яка служить добру команди. Тут присутні елементи з футболу і гандболу. Тому ватерпол – один з найцікавіших ігрових видів спорту.

– Гравець поля і воротар у водному поло. Кому важче?
– На польового гравця випадає більше навантаження, а на воротаря - відповідальність. Тож усім непросто.

– Порушення правил трапляються?
– Як у кожному контактному виді спорту боротьба на першому місці. Найчастіше порушуються правила під водою. Судді мають складне завдання щоб вчасно зауважити і покарати порушника, але через об’єктивні причини – не справедливості достатньо. За всім не встежити…

– Були сподівання, що ви поїдете на барселонську Олімпіаду 1992 року…
– Але з цього заходу нічого не вийшло. Тодішній тренер збірної Б. Попов з певною пересторогою дивився на нас, ветеранів. Хоча під тиском тренерської ради змушений був робити спроби повернути нас до команди. Однак він у даному епізоді не зовсім чесно підходив до формування збірної. Зокрема, запросив «італійців»: мене, Шаронова і Мшвеніерідзе у момент нашого фізичного перевантаження. Ми щойно завершили важкий сезон, до того ж «розміняли тридцятки». Тож замість відпочинку змушені були доводити свою профпридатність за нову команду СНД. Згодом Мшвеніерідзе каже, що не варто нам висилюватись за якусь штучну і нікому невідому збірну. От коли б я виступав за Грузію, а ти за Україну – було би цікавіше.

– Повернімось до сьогодення. Завдяки вашій роботі у Львові відродився вид спорту, якому ви присвятили більшу половину свого життя...
– Це дещо голосно сказано, але Львів поволі повертає втрачені позиції. Виховуємо дитячі групи майбутніх ватерполістів. Організовуємо для них турніри, у яких юнаки мають можливість справдити свої вміння. Тобто працюємо на майбутнє і, сподіваюся, рухаємось у правильному напрямку.

– Організатором у сфері спорту нині, мабуть, непросто працювати?
– Складно і відповідально. Прикро, що в держави не має чіткої програми щодо розвитку спорту, а з іншого боку відсутність дитячо-юнацьких спортивних шкіл боляче б’є по дітях і тренерах, які ще не полишили надії виховувати здорове покоління українців. Витрати здебільшого лягають на плечі батьків дітей, але цих коштів недостатньо для участі у всеукраїнських змаганнях. Були часи, коли діти віддавали перевагу заняттям спорту, а держава ініціювала хороші починання. Проте Союз розвалився, а разом із державою почав занепадати розвиток спорту. Я ж намагаюся повернути Львову красу водного поло.

– Музей, що знаходиться у холі басейну вражає колоритністю сувенірів...
– Намагаємося зберегти і примножувати історію львівського ватерполу. Ми зібрали декілька десятків вимпелів, значків та кубків, а найважливіше відтворили фото-архіви унікальних світлин. Наші вихованці повинні успадковувати все добре, що робилося їхніми попередниками в «Динамо» і покращувати наші досягнення.

Микола Смирнов. Народився 27 лютого 1961 р. у Львові. Заслужений майстер спорту СРСР (водне поло). Бронзовий призер Олімпійських ігор 1988 р. в Сеулі. Виступав за команди: «Динамо» (Львів) 1979/89 рр., «Serebbi» (Рим, Італія), «Giolaro» (Пескара, Італія) 1989/92 рр. У складі збірної СРСР виступав у 1981/88 рр. Голова Федерації Львівської області водного поло.

Олександр ПАУК, Галичина спортивна