Своя дистанція

Шанувальникам легкої атлетики добре знайомі імена Ольги та Віктора Бризгіних, які спеціалізувалися в бігу на 400 метрів. На рубежі 1980-1990 років спринтери з Луганська зібрали колекцію золотих медалей найбільших турнірів, у тому числі й чотири олімпійських «золота». Нині сімейну скарбничку взялася поповнювати їхня дочка Єлизавета.

Дорога привела у Ворошиловград

Ольгу я знаю з тих часів, коли вона ще носила інше прізвище — Владикіна. Уже тоді відома спортсменка, вона була найкрасивішою з радянських легкоатлеток і помітно виділялася з їхнього середовища. Висока, ставна, темноока Оля не була позбавлена жіночої чарівності й шарму. Побачивши дівчину один раз, їй симпатизували навіть ті, хто спортом не захоплювався. Цікаві наводили довідки: як вона з'явилася в Луганську, адже прізвище в неї явно не місцеве й говорить вона зовсім не по-донбаськи? Потім якось з'явилося в газеті, що Ольга Владикіна приїхала до Луганська з Пермської області, вчилася тут у спортивному інтернаті, та так і залишилася жити в Україні.

...Її батьки не були спортсменами. Батько — високий, жилавий, міцної статури, фізично сильний чоловік. Мати набагато дрібніша, зате характер у неї такий, що будь-який чоловік позаздрить: вольова, цілеспрямована, правильна. Господь бог нагородив Ольгу фізичними достоїнствами батька й сильним характером матері, ну, а природні умови довершили створення майбутньої рекордсменки світу. Пермська область — суворий край. З дитинства Ользі доводилося виконувати важку фізичну роботу. В них із братом у родині був обов'язок: нарубати дров і наносити води з колодязя. Уже з другого класу Оля носила на коромислі два повних відра, долаючи відстань від криниці до хати приблизно з кілометр. І так, бувало, кілька разів за день. Улітку ще нічого, а от узимку діставалося, коли вузька, протоптана у високому снігу стежинка по-зрадницькому йшла з-під ніг. У той час десятилітня Оля мріяла про одне — щоб у їхній оселі був кран і з нього лилася хоча б холодна вода.

Коли вона вчилась у шостому класі, тренер дитячої спортивної школи в Краснокамську якось сів поруч і серйозно сказав: «Знаєш, Олю, в тебе попереду велике майбутнє — чемпіонати Європи і світу...» А Ольга раптом злякалася: як це — чемпіонат світу? що це таке? і при чому тут вона? Але тренер знав, що казав. Його спортсменка показувала найкращі результати на змаганнях. Було очевидно, що дівчина має великі ресурси в плані фізичних і фізіологічних можливостей, які підкріплені сильним характером, їй би тільки тренера гарного. З допомогою своєї наставниці Ольга стала підшукувати спортивний навчальний заклад, щоб підготовка проходила на професіональнішому рівні. Відправила запити в Москву, в інші великі міста. Відповідей не було. Аж раптом прийшло запрошення звідти, куди Ольга не зверталася, — з Ворошиловградського вищого училища фізичної культури та спорту. Якось на змаганнях у Білорусії в 1979 році тренер ворошиловградських легкоатлетів звернув на Олю увагу й запросив до себе. Дівчина тоді не готова була дати відповідь, якось навіть розгубилася, але тепер була налаштована позитивно. І батьки підтримали.

З Уралу до Ворошиловграда Оля добиралася дві доби. Майбутній триразовій олімпійській чемпіонці на ту пору було шістнадцять років...

Щасливий квиток

До Володимира Андрійовича Федорця Ольга потрапила не відразу. Вона успішно виступала за луганську команду, вже показувала третій результат на всесоюзних спартакіадах, коли нею зацікавилися київські тренери. Віктор Черв'яков, що в той час тренував Олю, був готовий «просватати» свою вихованку столичним колегам, розуміючи, що в них вона одержить вищий рівень підготовки. Але його настрій збив Федорець. Ніби аж присоромив: «Як ти можеш віддавати таку талановиту дівчинку?» І прямо спитав в Ольги: «Хочеш у мене тренуватися?» На той час вихованці Федорця вже мали титули майстрів міжнародного класу, вигравали європейські чемпіонати. Що тут довго роздумувати? Крім того, Олі не хотілося їхати з Луганська. Якось уже зрослася з цим містом, з людьми.

У першу чергу Федорець вирішив її житлову проблему, створив усі умови для життя, а натомість зажадав повної віддачі на тренуваннях. Він жорсткий тренер, ганяє до сьомого поту, але в той же час знає, коли слід зупинитися. Скажімо, якщо бачить, що спортсмен не налаштований на тренування через біль у м'язах, ніколи не стане силувати його організм.

Навантаження в Ольги були колосальні. Траплялися моменти, коли в неї здавали нерви й вона починала жаліти себе, задаючись питанням: «Навіщо мені все це? Навіщо ці великі досягнення? Хіба я не проживу без золотих медалей? Хіба це головне в житті?» Хотілося бути просто жінкою. Займатися родиною, дітьми, варити чоловікові борщ. Спокійний, стриманий, інтелігентний поза тренуваннями Федорець по-батьківськи наставляв: «Оленько, ти талановита спортсменка, таких обдарованих, як ти, зовсім небагато. Треба розвивати свій талант. А ти, я знаю, людина сильна. Ти зможеш».

Моральна підтримка тренера багато важить, і вона відігравала велику роль у спортивній кар'єрі Ольги. Нервову напругу збити надзвичайно важко. Перед своєю першою Олімпіадою Ольга так хвилювалася, що не спала 10 днів. А це для спортсмена небезпечно. Скільки було таких випадків, коли явні лідери перед останнім, вирішальним, ривком згоряли за одну ніч, виходили на старт із ватяними ногами, і провал був очевидний. На тій Олімпіаді Ольга Владикіна була найкращою. Кубок світу в Австралії в 1985 році дістався теж їй. Тоді вона була в блискучій формі й установила свій особистий рекорд: 400 метрів пробігла за 48,27 секунди. На Олімпійських іграх у Сеулі результат вийшов нижчий — 48,65 сек., проте він приніс золоту медаль.

Та Олімпіада взагалі була врожайною для радянських олімпійців. Спочатку «золото» взяв Геннадій Авдєєнко, за ним Ольга на своїй чотирьохсотці, на другий день олімпійським чемпіоном став Сергій Бубка, потім по «золоту» в естафетному забігу одержали Ольга і Віктор Бризгін.

Кожному чемпіонові радянський уряд заплатив по три тисячі доларів. На той час це були такі великі гроші, що спортсмени й не знали, як ними розпорядитися.

А загалом в особистій колекції Ольги Бризгіної 4 олімпійські медалі — 3 золотих і срібна. Якби СРСР у 1984 році не пробойкотував Олімпійські ігри в Лос-Анджелесі, швидше за все, і «золота» і «срібла» було б більше.

— До останнього моменту ми готувалися до Олімпіади в Лос-Анджелесі, — згадує сьогодні Ольга. — На той момент у нас була дуже сильна естафета. І коли довідалися, що з політичних міркувань збірна СРСР не їде на Олімпійські ігри в Америку, для багатьох спортсменів це стало особистою трагедією. Адже для декого з атлетів це була остання Олімпіада. Мої подруги по команді просто ридали. Наскільки я пам'ятаю, тоді американці почали говорити, що вони не зможуть відповідати за нашу повну безпеку, і наш уряд не випустив нас із країни.

Бризгін

З Віктором Ольга займалася в одній групі у Володимира Федорця. Спочатку вони сприймали одне одного, як звичайні товариші по команді. У красуні Олі Владикіної було багато шанувальників, а Віктор, у свою чергу, зводив з розуму дівчат. Не раз казали, що з них вийшла б гарна пара, але Ольга сприймала це як жарт, легку фантазію тих, для кого вона з Віктором були кумирами. Але потім вони подорослішали і щось у їхніх стосунках змінилося. Віктор став задивлятися на Ольгу, і їй це подобалося. Вона не чекала, що Бризгін може так гарно залицятися — квіти, цукерки, театр, кіно...

—Пам'ятаю, я одержала квартиру, і ми з Вітею зустріли там Новий рік, а в жовтні наступного, 1986-го, одружилися, — розповідає Ольга. — Якраз після чемпіонату Європи в Штутгарті Вітя купив мені весільне плаття. У дитинстві я малювала себе в білому вбранні, з фатою, а Вітя в Німеччині купив мені плаття з гіпюру з атласом кольору морської хвилі. Воно було дуже гарне, ошатне, але зовсім не весільне. Фати в мене теж не було. Ми тоді багато їздили по закордонах і бачили, що дівчатам необов'язково виходити заміж у білому одязі. Так що на ті часи я була нестандартною нареченою. Весілля в нас було гучне, веселе, шампанське, як-то кажуть, лилося рікою. До речі, у весільній лотереї мені напророкували, що я в сімейному житті буду сміття виносити, а Віктор — їжу готувати. Мій чоловік справді дуже добре готує і любить цим займатися, а сміття ми виносимо разом.

Бризгіни недавно відзначили 23-ю річницю подружнього життя. У них дві дочки, старша з яких продовжує традиції своїх зоряних батьків.

Ліза

Ольга ніколи не була тренером для своїх дівчаток. її досвідчене око спортсменки підказувало, що в Лізи є всі дані для спринтера, і Федорець це підтверджував. Але Ольга хотіла, щоб дочка сама вибрала собі долю. Спорт — тяжкий хліб, особливо для жінки. І Ліза вибрала спорт, поставивши перед собою завдання додати до батьківських спортивних нагород чемпіонів світу ще й свої. Вважається, що природа відпочиває на дітях геніїв, але Бризгіних це твердження не стосується. І фігурою, і зовнішністю, і навіть технікою бігу Ліза вдалась у матір, а коли так, вважає вона, то повинна, як мати, стати олімпійською чемпіонкою. І вона нею стане.

У червні на командному Кубку Європи в Норвегії 20-літня Ліза Бризгіна виграла дистанцію 200 метрів з особистим рекордом. А на головному старті нинішнього року — континентальній першості в Іспанії — завоювала в складі естафетної команди золоту медаль і стала другою на коронній 200-метрівці. Разючий збіг: саме на олімпійському стадіоні в Барселоні в 1991 році Ольга Бризгіна виграла дві медалі: в особистому виді «срібло», а в естафеті у складі збірної СНД — «золото». Такі ж нагороди континентальної першості й на тому ж стадіоні в Барселоні через 18 років завоювала і Єлизавета Бризгіна. Правда, свою першу олімпіаду Ольга виграла у 25 років, а Ліза — в 21. До речі, Ользі вдалося зберегти свої кросівки, в яких вона перемогла в Барселоні. Коли Лізина нога досягла розміру кросівок, Ольга подарувала їх дочці.

—Ліза в нас із характером, — з гордістю каже Ольга. — Наприклад, я бачила, що 100 метрів — не її дистанція, тому що в неї слабкий старт, не та реакція, що повинна бути в спринтера. Я сказала про це Федорцеві, а він мене заспокоїв. «Почекай, — каже, — хай вона сама зрозуміє, що їй потрібно». І Ліза знайшла свою дистанцію — 200 метрів. Але скільки хвилювань було за цей період з мого боку! Вітя був королем стометрівки, я спеціалізувалася на 400 метрах. Ще напочатку якось порадила Лізі: «Може, ти вибереш стометрівку, як тато?» «Чому як тато, як мама? — обурилася Ліза. — Я бігтиму свою дистанцію!» Така в нас дочка, ні під кого не хоче підлаштовуватися... Вона ще молода, ще не зміцніла фізично, але в неї є великий потенціал, величезні шанси повністю себе реалізувати.

Що стосується молодшої, Насті, то вона теж займається легкою атлетикою. Федорець сказав: нехай зміцніє й він візьме її до себе. Так що, можливо, у нашій родині росте ще один олімпійський чемпіон.


Алла АНТІПОВА, газета «Голос України»