ЦЕРБЕ: «Розквіт моєї кар’єри припав на застійний період»

Біатлоністка Валентина Цербе написала першу сторінку в історії виступів незалежної української команди на «білих» Олімпіадах. 1994 року біатлоністка першою виборола медаль Ігор – на дистанції 7,5 км вона здобула «бронзу».

– Після здобуття олімпійської «бронзи» ви, мабуть, могли переселитися до Києва. Чому вирішили залишитися в Прилуках?
– Прилуки вважаю своїм рідним містом. Тут мешкаю ще з 1988 року – відтоді, як закінчила житомирський технікум. У моєму паспорті на сторінці з пропискою стоїть лише штамп із Прилук. Справді, після Олімпіади 1994 року була змога переїхати у власну квартиру в Київ, Чернігів. Але ми з чоловіком вирішили залишитися в Прилуках. Тут нам комфортно.

– Ніколи не було бажання повернутися в біатлон, попрацювати тренером?
– Часто згадую слова дворазової олімпійської чемпіонки Мариам Бедар. Одного разу в неї запитали, що ви хочете зробити в майбутньому. Вона відповіла, що хотіла б поїхати в гори, сховатися від усіх і ні з ким не говорити. Була шокована. В тебе є друзі, тренери, меценати, які в тебе вклали кошти, а ти хочеш усіх кинути… В мене таких меценатів не було, підтримувала хіба що влада Чернігівської області. Наприкінці сезону 1998-1999 років на одному з комерційних стартів я посіла перше місце. Тоді згадала ставлення до себе після Олімпіади-98. У нас були передумови здобути нагороди, але не вдалося. Ставлення до нас змінилося: мовляв, ми у вас вкладали кошти, а ви підвели. В той момент зрозуміла слова Бедар: хотілося відпочити, втекти від усіх. За десять років утомилася від змагань і роз’їздів, захотілося побути вдома, в родинному колі. Крім того, прагнула проявити себе в якомусь іншому амплуа.  

– Чим тепер займаєтеся?
– Найперше хочу звернути увагу чиновників на те, чим займаються відомі спортсмени після завершення кар’єри. Потрібно, щоб вони цим цікавилися. Нехай, скажімо, довідаються, як поживає Ніна Лемеш, яка в декреті з двома дітьми. Вона закінчила Академію МВД. Працює дільничним інспектором не в самому Чернігові, а в області. Мені здається, учасниця стількох Олімпіад заслуговує на краще. Тетяна Водоп’янова вже двічі змінила роботу... Стосовно себе, то після завершення кар’єри пішла на біржу праці. А потім міський голова Прилук познайомив мене із власником футбольної команди. Побачивши мої якості, мер 2004 року взяв мене у свою команду, працювала начальником управління молоді. Завдяки цій роботі змогла здобути освіту – закінчила Академію державного управління при Президентові України. 2006 року змінився міський голова. Цього самого року стала депутатом міської ради. Але життя повернулося так, що у квітні 2008 року за згодою сторін звільнилася. Нині працюю віце-президентом приватної дитячо-юнацької футбольної школи «Європа».

– За кордон працювати вас кликали?
– Розквіт моєї кар’єри припав на застійний період у нашому спорті. Ми тоді були дуже первісними, нічого толком не знали. 1996 року, пригадую, після вдалих виступів до нас підійшов представник одного німецького клубу. Тоді жіночу збірну очолював Роман Бондарук. Але чомусь до конкретики справа не дійшла. Раніше такого не було. Це тепер дуже поширена практика переходу спортсмена під знамена іншої країни. Нас було виховано в Радянському Союзі – боялися зрадити державу.

Розмовляв Гліб ВАКОЛЮК, Львівська Газета