БЕХ-РОМАНЧУК та Михайло РОМАНЧУК: Завдяки карантину ми півтора місяці разом

Марина Бех-Романчук и Михайло Романчук відповіли на запитання дітей з соціально-спортивної школи Фонду «Реал» Мадрид. Вийшло цікаве та мотиваційне інтерв’ю з сімейною парою — легкоатлеткою та плавцем. Спортсмени розказали про те, як переживають карантин та намагаються тренуватися. Марина розповіла про плани на подорожі та відпочинок, а Михайло зізнався, чому саме вболіває за «Шахтар».

Перед початком зустрічі ми розповіли спортсменам про заклад: «Наша школа сьогодні є однією з найкращих шкіл Європи, адже ми є представниками Фонду «Реал» Мадрид. Це соціально-спортивна школа для діток абсолютно для різних соціальних верств населення. І сьогодні маємо такі три локації – це Тернопіль, Хмельницький та Ірпінь.

– Як зазвичай у вас проходять вихідні дні? Що ви робите?
Марина: – Вихідні завжди проходять активно, тому що завжди ведемо такий спосіб життя, завжди тренування, і тому на вихідних також намагаємося не просто ледарювати. Ти хочеш, не хочеш, а встаєш і щось робиш. Активно гуляємо.

– Чи в умовах карантину зменшена ваша кількість тренувань чи ви просто на просто у квартирі знайшли ще більше точок, де можна собі зробити імпровізовану спортивну залу?
Марина: – Звичайно, кількість тренувань не така, як раніше. Це пов’язано не лише з тим, що зараз карантин, а з відміною Олімпійських ігор, які перенесли на наступний рік. Але сказати, що ми просто ходимо по квартирі, такого немає. Ми живемо у приватному секторі, у нас приватний будинок. Навколо велика територія з садом. Також буквально переходиш дорогу — є великий ліс. Тому ми дуже багато проводимо часу на вулиці: в лісі бігаємо, гуляємо. Ми інколи можемо просто дві години по лісу гуляти, насолоджуватись природою.

– Вас з Михайлом називають найкрасивішою парою спортсменів. Ми знаємо, що у вас була особлива історія знайомства. Ви познайомились на змаганнях?
Марина: – Ми познайомились ще в 2011 році на юнацько-олімпійському фестивалі. Взагалі ще були дітьми. А потім вже в 2016 році на Олімпійських іграх ми знову зустрілися.

– Ви могли бути художницею?
Марина: – Так. Я взагалі до 10 років жила в маленькому селі, я там народилася. І вже після того, як мої батьки змогли придбати житло в місті, ми змогли до нього переїхати. Я була в 5 класі, і вчитель фізкультури, який викладав у селі, він відразу мені сказав, що мені потрібно відвідати секцію легкої атлетики. Коли я приїхала в місто, я вступила до художньої школи і хотіла також себе спробувати у легкій атлетиці. Я прийшла на легку атлетику та потрапила до тренера у віці. Проходила до нього в районі двох тижнів, не більше. Настільки мені не сподобалося! Він відразу кинув у групу до всіх дівчат, які вже достатньо так довгенько тренувалися, і ми, новачки, робили всі їхні навантаження. Дитині 10 років, відповідно на наступний день вона прокинулася вся в «кріпатурі», це дуже не сподобалося. Я просто перестала ходити.

А через рік вже мій тренер набирав групу дітей. Вчитель фізкультури вже в міській школі вів мій клас, там ще були з інших класів дітки на відвідування саме цієї секції до мого тренера, а я паралельно їхала в художню школу. Так сталось, що я пропустила урок. І зі своїм класом пішла на секцію легкої атлетики. Ми провели тренування, після якого до мене підійшов мій тренер і сказав, що мені обов’язково тренуватись. Протягом  року – півтора він ходив за мною по п’ятах, приходив до мене в школу і казав, що ти повинна ходити, не пропускати.

– Вас розгледіли...
Марина – Вийшло, що так.

– Як це було помітно?
Марина: – Ми робили спеціальні вправи, які ми виконуємо кожного дня досі в своїй розминці. Є така вправа, як вистрибування вгору коли ти максимально з однієї ніжки штовхаєшся. Тренер дивився за всіма дітками. Ми вправи робили по черзі для того щоб він міг оцінити кожну дитину. Біля нього стояла ще одна молода тренер і він їй сказав дивись на цю дівчинку. У неї дуже хороша стопа. Вона буде гарно стрибати.

– Чи зручно вам ходити на підборах?
Марина: – Насправді, ходжу дуже рідко. І ходити трішки незручно у зв’язку з тим, що в мене дуже високий підйом стопи. І виходить, коли одягаєш підбори, то відчуваєш себе дуже некомфортно. Та  бувають такі свята, на яких потрібно бути на підборах.

– І тоді спортсменка виключається і перетворюється на класичну топ-модель.
– Марина: Так.

– Як Ви тренуєтесь? Що саме ви вдосконалюєте постійно? Для того щоб гарно й далеко стрибати, Вам просто потрібно лише стрибати?
— Марина: Ні. Насправді стрибки в довжину це – дуже складний технічний елемент. І його складність полягає не лише в техніці, а в тому, що у нас повинні бути дуже різноманітні тренування. Наприклад, зараз у мене базовий період і зазвичай у нас настільки різноманітні тренування, що ви собі навіть уявити не можете.

– Я хочу, щоб ви про це розповіли, бо звичайним людям це важко зрозуміти...
Марина: – Ми піднімаємо силу, тобто ми піднімаємо штангу. Ми з нею дружимо. Нам потрібен об’єм стрибкової роботи. Оскільки ми стрибуни в довжину, ми не просто стрибаємо. Ми робимо різноманітні вправи, які ми називаємо наскоки, скачки, тобто це все виконується на траві, багато відштовхувань. За тренування виходить до 300 відштовхувань. Тобто 300 раз стопа повинна зустріти поверхню.

Ми підіймаємо наш рівень витривалості. Я на тренуваннях бігаю по 150, по 300 метрів відрізки. А коли переходимо до змагального періоду, бігаємо на короткій відстані максимум 100 метрів, а взимку це взагалі 60 метрів. Відповідно, коли ми вже цю всю роботу проробили, ми ще бігаємо з бар’єрами на ритміку: стандартні, які бігають бар’єристи на змаганнях, і з різною розстановкою 7.80, 12.50, 16 потім знову 7.80, тобто різна кількість кроків для того, щоб краще відчувати темп. Різний темп відпрацьовуємо, який ми використовуємо в нашому розбігу.

Вже після того, коли ми проробляємо ось таку базу, ми цю базу повинні розбігати. Останнім часом дуже дружу із спринтом, колодками. Я взимку стартувала на 60 метрів достатньо непогано, але хотілось би краще. Ми стаємо в колодки, це все розбігаємо цю швидкість, і лише після цього и заходимо в сектор і починаємо в секторі бігати розбіги.

Тобто якщо ти не заклав цю базу, її ти не розбігав, мені особисто заходити в сектор навіть сенсу немає, тому що не буде настільки якісного виконання самого розбігу. Якщо ти будеш його нетехнічно виконувати, відповідно не таке буде вбігання, відштовхування, фаза польоту, приземлення. Тобто вся технічна складова не тільки залежить від того, наскільки ти відпрацьовуєш техніку вже в змагальному періоді, а й як ти підійшов саме до цього змагального періоду. Це такий кропіткий процес, який помітний вже тоді, коли є результат.

Я досі дивуюся, як моєму тренеру вистачає фантазії кожного року щось нове придумувати, вводити щось новеньке, цікавеньке в наші тренування. Для того, щоб додати в результаті, доводиться експериментувати, щось придумувати, рухатися, розвиватися не тільки суто в своєму виді, а виконувати фактично багато видів легкої атлетики.

– Тепер цікаво дізнатися історію Михайла, який мав бути в легкій атлетиці, а опинився в плаванні. Як так відбулось?
– Михайло:  В мене тато тренер з легкої атлетики. Він завжди мріяв про те, щоб його син був класним легкоатлетом. В 6 років батьки спитали, куди я хочу піти, в яку секцію, тому що легка атлетика — це більш пізній вид спорту. Там починають приблизно в 12 – 13 років, а плавання починається з 6 років. У 6 років мене записали на секцію плавання до мого тренера.  Звичайно, після кожного закінчення сезону я завжди ходив на тренування до тата. Я завжди тренувався з ним влітку. Кожного літа, це було до 14 років,  коли я виконав нормативу майстра спорту, і тоді тато зрозумів, що легкоатлета з мене, напевно, не буде.

– Чи були такі моменти, коли ви розуміли, що опускаються руки, щось не вдається, що результати не такі, які б ви очікували й казали «та ні, я краще себе спробую в чомусь іншому»?
Михайло: – Насправді, спробувати себе в чомусь іншому вже пізно. Справа не у віці, а в тому що я віддав плаванню 18 років. І зараз перейти в якийсь інший вид спорту — це треба все починати з нуля.

-–А якщо не спорт? Якби це було щось інше?
Михайло: – Я прихильник такої думки, що якщо ти вже почав, то треба зробити все якісно й до самого кінця.

– Чи багато від чого вам вдалось відмовитись? Можливо, коли був підлітковий, дитячий період?
Михайло: – Я багато від чого відмовився. Коли вже почалися по два тренування на день, це було в 4-му чи 5-му класі, у мене ранкове тренування було на 6-6:30 ранку. Тато відводив мене до басейну. Ми йшли пішки, в нас не було автомобіля, маршрутки ніколи не ходили. Зимою в холод тато приводив мене у басейн та повертався додому. Я весь цей час тренувався. Після басейну відразу йшов до школи. В школі багато вчителів відносилися з розумінням. Було таке, що я засинав на уроках, бо втомився. Не було ніяких сил, ніяких емоцій щось слухати. Після школи я приходив одразу додому, вчив швиденько уроки, тому що було потрібно йти на вечірнє тренування. Воно було теж десь на 5-6 годину вечора. Приходив додому о 9-й, тому багато від чого доводилось відмовлятися.

Марина: – Оскільки легка атлетика — пізній вид спорту, до 14 років у мене було по одному тренуванню на день. В мене був інший режим, тому що ще ходила до художньої школи. Три рази на тиждень легка атлетика і три рази на тиждень я відвідувала художню школу. Зранку я їхала в школу. Після уроків одразу їхала на тренування, а наступного дня в художню школу. І так у мене по черзі змінювалися секції. У віці 14 років, коли я закінчила художню школу, можна було йти навчатися більш професійно, але все-таки я професійно обрала легку атлетику. І після 14 років я професійно почала займатися спортом. В такому віці у мене було літо, відпочинок і сказати, що я була обділена підлітковими розвагами, такого не було. У 15 років ми вже почали їздити по зборах. На збір приїжджав резерв. Велика збірна, де були всі мого віку. Коли на зборах 70-80 чоловік, то нам розваг між тренуваннями вистачало. Ти знаходився у своєму колективі, який займався спортом. Я пам’ятаю, ці роки були дійсно чудові, тому що їздили на збори в Ялту. Березень, квітень були на зборах.

Михайло: – Життя на зборах дуже сильно відрізняється від життя вдома. Коли я їздив на збори, то життя моє кардинально відрізнялось. Звичайно, тренування вранці, ввечері, але не було школи. Завдяки мамі, яка є вчителькою, я з нею по телефону вчився.

– Чи було щось таке, що для вас було стимулом? Умовно кажучи, якщо ти погано закінчуєш чверть, то зборів у твоєму житті не буде або не буде плавання?

Марина: – Ні. Взагалі.

Михайло: – Ні. Такого не було. У мене був стимул швидше зробити уроки, щоб піти на тренування. Мама мені у всьому допомагала, тому що бачила, наскільки я люблю і горів цим видом спорту. У мене все виходило.  І в той час підтримка батьків була неймовірною.

– Чи розуміли ви десь у той час, що для того, щоб вам бути щасливим, щасливою надалі, то потрібно обов’язково другою половинкою обрати спортсмена?

Марина: – Та ні. Я не думаю, що хтось з нас про таке задумувався.

Михайло: – Коли ти крутишся кожного дня, все своє життя в спорті.

Марина: – Мені здається, що взагалі знайти людину з не спорту дуже важко. Тому що всі твої знайомі, з якими ти спілкуєшся – це люди спорту. Все одно б ти знайшов людину спорту таку, як ти.

– Ви раніше дуже часто роз’їжджалися. У вас були такі перерви, що ви не бачилися місяцями. Як зараз?

Михайло: – Зараз ми вже півтора місяця разом, дякуючи карантину.

Марина: – Це такий плюсик, який ми беремо з карантину.

– Над чим ви зраз працюєте? Ви готуєтеся до Олімпійських Ігор?

Михайло: – Сказати, що готуємося — це дуже тяжко, тому що не має ні стадіонів, ні басейнів.

Марина: – Так, звичайно.

Михайло: – Це завжди пріоритет кожного спортсмена, але треба розуміти, що зараз це дуже тяжко, тому що я вже півтора місяці без басейну і повертатись до нього буде неймовірно тяжко. Відсутнє повністю відчуття води. Фізична підготовка, можливо, залишилась на тому ж рівні, завдяки тому, що я зараз тренуюся більше на суші. В лісі бігаю, але ніщо не може замінити воду.

– Чому ви не тренуєтесь на відкритій воді?

Михайло: – Не сприяє температура, але зараз роблять гідрокостюми, в яких можна виступати на відкритій воді +16 - +18 градусів. Але потрібно розуміти, що ті водойми, на яких в основному проходять змагання, вони ліцензійні, їх перевіряють на якість води. А вибрати найближче озеро, мені здається, буде шкідливо для здоров’я. Не так температура води, коли ти вдягаєш гідрокостюм, а як сама температура на вулиці. Зараз +12, +13 градусів — ще дуже холодно.

– Ви собі можете дозволити на морі чи в басейні просто полежати й відпочити? Чи одразу згадуєте, що ви плавець і, заходячи у воду, Ви одразу пливете дистанцію?

Михайло: – Після нашого весілля, відразу наступного дня, ми поїхали відпочивати на Мальдіви. І вже під кінець нашого відпочинку Маринка ходила навколо острова, а я плавав.

– Як ви взагалі ви любите відпочивати? Для того, щоб відключити мозок, тіло. Який спосіб релаксу для вас найбільш притаманний?

Марина: – Постійно кудись їхати, щось дивитись, гуляти, подорожувати. Ми відпочивали на Тенеріфе, їздили всього на тиждень. За весь тиждень на пляжі в сумі ми були 3 години. Був активний відпочинок: то ми були в аквапарку, то в зоопарку, то ми поїхали на гори дивитися, то ми поїхали на вулкан, то на дайвінг. Ми як зранку виїжджали, то вставали о 7 - 8 так і поверталися о 7- 8.

Коли ми їздили на Мальдіви, то нам казали «куди їдете?». «Це ж пасивний відпочинок. Ви там не зможете!»

Михайло: – З 10-ти днів, що ми там були, ми один день тільки полежали.

Марина: – У зв’язку з тим, що був настільки жаркий день, було одне бажання  — це просто сховатись під кондиціонер. А так ми постійно були десь: то ми на байдарках, на сапах, на дайвінгу. Це був постійний рух. Якщо ти постійно пасивний, лінивий, ти повсюди будеш пасивний, лінивий, якщо ти активний, то ти знайдеш себе чим зайняти. Ми дуже гарно там провели час. Дуже активно відпочили.

– Що ви будете робити, коли ви закінчите спортивну кар’єру? Де ви себе бачите вже після того, як спортсмени зробите максимум, ви досягнете всіх тих результатів, які можливі. Що далі?

Михайло: – Як ми вже говорили, спортсмен назавжди залишається спортсменом.

– Тренерство?

Михайло: – Спорт – це не тільки тренерство. Є дуже багато різних галузей.  Можна бути менеджером спортивним або менеджером в спортивному  бренді. Є дуже багато варіацій. Можна відкрити свою спортивну приватну школу. Дуже багато є напрямків, куди можна рухатися. Знаємо одне, що точно буде пов’язано зі спортом.

– Чи є у вас домашні тварини?
Михайло: – Дуже багато.

Марина: – В нас кішка, кіт, два песика: кішка в будинку, кіт на вулиці. Кіт слідкує за порядком навколо будинку. Два песика. Один в бабусі маленький і другий наш ягдтер'єр. Його звати Дарк. Часто публікуємо з ним в інстаграмі відео.

– Куди б ви хотіли полетіти?

Михайло:– Насправді, дуже багато куди ми хочемо полетіти. В першу чергу, на Балі.

Марина: – Я так хотіла полетіти на Балі, а з цим карантином…

Михайло: – Всі плани дуже змінилися і Балі в тому числі. Потім хочемо зробити тур по Італії. Вона як мені, так і Маринці дуже подобається.

Марина:  – Ми просто зрозуміли, що туди їхати на два дні взагалі немає сенсу. Потрібно їхати на кілька днів в одне місто.

Михайло: – Дуже багато людей, у яких різні смаки. Нам вдвох дуже сподобався Рим. Дуже гарне місто.

Марина:  – Дуже хочеться в Посітано поїхати. Там є настільки багато дивовижних місць, що хотілось просто зробити такий тур, все подивитись. Хотілось би поїхати в Америку по всіх штатах подивитися багато чудових місць. Я мрію побачити каньйон. Для мене така ще маленька мрія. Взагалі є дуже багато таких місць. Хочеться потрапити в Амстердам тоді, коли цвітуть тюльпани. Хочеться потрапити до Японії тоді, коли цвіте сакура. Хочеться побачити дива, які змінюються, які бувають в певний якийсь період.

Михайло: – Цей список неймовірно великий.

Марина:  – Мені здається, що за своє життя потрібно подивитися світ, особливо, якщо ти маєш хоч маленьку можливість на це.

– Яка перемога була найважчою?

Михайло: – Кожна перемога є найважчою. Тому що дуже багато вкладаєш в неї праці, сили, натхнення, дуже багато чим жертвуєш. Звичайно,  кожна перемога дається неймовірно тяжко. Немає таких перемог, які давалися би легко.

Марина: – Особливо на європейському та на світовому рівні. Там настільки висока конкуренція!

Михайло: – Професійний спорт — дуже жорстокий. Якщо ти не будеш викладатися на тренуваннях на 100%, то замість тебе це зробить твій суперник, і вже на змаганнях результати будуть кардинально відрізнятися.

– Якби не плавання, чим би ви займалися? Легка атлетика не підходить, як відповідь.
Михайло: – Насправді, це дуже тяжке питання. Напевно, шукав би себе в чомусь іншому. Зараз просто не можу уявити навіть, що б це могло би бути. Дуже тяжко себе представити себе в якось іншому виді спорту.

– Яке Ваше хобі? Хоча я так розумію, що якраз плавання і легка атлетика - це вже і є хобі.

Михайло: – Так. Це хобі разом з роботою.

– І пристрасть в житті 100%. Що Ви ще в житті любите робити? Можливо, ви в’яжете або ви займаєтесь декупажем, можливо у вас є пасіка?

Михайло: – Пасіку у нас дуже хоче Маринка.
Марина: – Не пасіку. Я хочу всього один вулик.

Михайло: – Зараз ми дуже багато ходимо в лісі. Ми можемо відтренуватися, прийти додому, трішки відпочити, повечеряти. І через деякий час знову піти на прогулянку в той самий ліс.

– Ви доволі відкриті люди і легко спілкуєтесь. Але при цьому для вас найкращий вид відпочинку — це буде все ж таки ліс чи це гучна компанія з музикою?

Марина: – В моєму випадку точно ліс.

– Чи є у вас шкідливі звички?

Марина: – Мабуть, що тільки солодким об’їстися. Це коли закінчився сезон. Можеш дозволити собі розслабитися.

– Яке змагання запам’яталося найбільше?

Михайло: – В мене однозначно чемпіонат світу в Будапешті. В Європі є три країни, які захоплюються плаванням – це Угорщина, Італія і Великобританія. Таке враження, що плавання – це народний вид спорту у них. Коли ми були на чемпіонаті світу у Будапешті, то емоції просто зашкалювали. Це були неймовірні змагання. Це була моя перша світова медаль. Змагання були настільки видовищними, класними, крутими, емоційними, що словами це тяжко передати. Це один момент, після якого хочеться повернутися назад в спорт. Ці відчуття не можливо передати словами, і якщо ти відчув їх один раз, то хочеться відчувати їх все більше і більше.

– Чи подобається вам футбол? Чи є якісь улюблені клуби?

Михайло: – Так. Футбол я люблю і вболіваю за «Шахтар», в мене дуже багато знайомих там. Багато з ким спілкуюся і підтримуємо зв'язок, тому так, певно, і склалося. Тато мій вболівав за «Шахтар» раніше і зараз вболіває. Певно, що так із покоління в покоління.

– Чи підтвердите ви таке формулювання, що спорт дозволив вам просто відкрити себе і побачити цей світ? Без спорту це було б значно важче. Спорт приніс у ваше життя багато можливостей?

Марина: – Звичайно, так.

Михайло: – Звичайно, тому що завдяки спорту ми дізнаємося дуже багато нового. Ми і багато подорожуємо, багато бачимо у світі. Не так багато, як хотілось би, тому що коли ти приїжджаєш на змагання, часу не вистачає. Бачиш тільки басейн, стадіон і готель.

Марина: – Дуже рідко буває таке. В мене буває, що ти за день прилетиш до старту. Так, що ти прилетів, у тебе день відпочинку і лише тоді ти стартуєш. Так я їздила в Рим на старт, тоді я так змогла Рим подивитися. А коли буває так, що сьогодні ти прилетів і завтра ти стартуєш, то звичайно, ти нічого подивитися не можеш. Тому що ти прилетів. Єдине, що ти хочеш – це трішки відпочити, порозминатись, підготуватись до старту. Все.

– Хотілось, щоб ви дали ще більше натхнення і мотивації нашим учням, тому що дітки у нас в школі від 6 до 17 років. Тобто це люди, які можуть прийти і в легку атлетику, а можуть себе знайти і в чомусь іншому. Змотивуйте для того, щоб вони переконалися, що завдяки спорту вони можуть бути щасливими, успішними і реалізованими.

Михайло: – Насправді спорт – це не тільки спорт високих досягнень. Спортсменом можна бути і будучи кандидатом у майстри спорту, майстром спорту. Спорт в першу чергу навчає тебе бути цілеспрямованим, сильним, незалежним, витривалим, багато дуже якостей, які можна перелічувати.

Марина: – Формується сильний характер. Буде особистість сама по собі сильна. Спорт загартовує, якби там не було. До того ж всього ти живеш активним способом  життя, ти здоровий, твій організм працює зовсім в іншому режимі. Якщо ти дійсно досягаєш чогось більшого – це, звичайно, подорожі, знайомство зі спортсменами з інших країн. Це емоції, які ніколи не зможе відчути інший. Тому що емоції перемоги чи взагалі якогось там досягнення, свого особистого результату чи національного рекорду, рекорду Європи, рекорду світу — це все емоції просто фантастичні.

Михайло: – Такі можуть бути один раз в житті і все. Саме ця секунда, ця хвилина, ці емоції запам’ятаються тобі на все життя.

Соціально-спортивна школа Фонду «Реал» Мадрид для діток абсолютно різних соціальних верств населення. І сьогодні є три локації – це Тернопіль, Хмельницький та Ірпінь.