І перший онук на додачу!

Коли з прожитого півстоліття більше половини займаєшся улюбленою справою та ще й з успіхом, то хіба це не щастя? Додайте до цього дружню родину, благополучних дітей і навіть першого онука... Та оскільки щастя забагато не буває, то нехай пані Доля і далі буде ласкавою до Дмитра Сосновського — головного тренера національної збірної з боксу, і принесе багато радощів на Іграх у Пекіні-2008 для його команди.

Норильськ — Львів

При спілкуванні з Дмитром Дмитровичем помилитися в його походженні неможливо. Дається взнаки всосане з молоком матері вміння шанобливо вести розмову, виняткова тактовність, притаманний лише львів'янам акцент. А між іншим, до маминого рідного села Водники (Пустомитівський район), що в 20 км од Львова, він потрапив тільки в 11 років. Коли після смерті батька-військового приїхав туди з далекого Норильська, де народився 11 квітня 1958 року.
Сільська школа, потім школа-інтернат і в тому ж 1971-му — перше знайомство зі світом боксу в «Трудових резервах» у тренера Василя Дзюбіна.

Знайомство було успішним, бо вже в 1976-му Сосновський поступає до Львівського інституту фізичної культури, а в 1980-му отримує диплом і на змаганнях виконує майстрівський норматив.
Проте молодий боксер ще за рік до інститутського випуску вже був «граючим тренером», працюючи на півставки у рідному товаристві. Але швидко, незважаючи на вік, пішов - з рингу. Причиною стала задушевна розмова з тодішнім старшим тренером з боксу Укрради ФСТ «Трудові Резерви» Ігорем Гайдамаком.

Від особистого — до головного...

Ось як Ігор Іванович Гайдамак пригадує той час.

— Дмитра Дмитровича помітив, коли він був ще молодим фахівцем, і вирізнявся серед багатьох своїм бажанням працювати. І це за умови, що жив він тоді за 20 км од Львова... Отакий був завзятий. Тоді я й запропонував йому роботу у львівській облраді нашого товариства... А в 1995-му ми підключили його до роботи зі збірною командою України, яка тоді готувалася до Олімпійських ігор-1996. І тоді він відзначався старанністю та відповідальністю.

Дмитро Сосновський додає:
—    Уперше мене як тренера запросили на збір у 1994-му разом з учнем Романом Джуманом — срібним призером юніорської першості світу. А наступного року мій вихованець Андрій Котельник переміг на чемпіонаті Європи серед юніорів.
До речі, Андрій став чемпіоном світу (вага 53,5 кг) за версією WВА й зателефонувавши мені після бою, сказав, що це його подарунок до ювілею як першому тренеру...
У цих хлопцях я не помилився. У 1999-му Джуман і Котельник стали переможцями Кубка Європи серед дорослих. Котельник став срібним призером Олімпійських ігор у Сіднеї-2000, а в 2001-му — чемпіоном світу в Белфасті. Там же інший мій підопічний Юрій Золотов виборов «бронзу». І що цікаво, всі вони — львів'яни.

Він вдруге увійшов в ту ж річку

— Ви знову зосередились на роботі особистого тренера, коли в 2002-му звільнилися від збірної країни та стали працювати з Георгієм Нагаєвим...
— Просто тоді ні Ігорю Гайдамаку, ні мені у збірній місця не знайшлося. А це був час, коли в Україні почали створюватися боксерські спортклуби.
Львів не став винятком, і СК «Профелектрон» якраз шукав здібних хлопців. Георгій Чагаєв тоді став бронзовим призером юніорського чемпіонату світу в Будапешті, тож я його запросив до Львова.
До речі, сьогодні маю в місті власний боксерський зал, де базується СК «Гетьман».
Георгій шість разів був чемпіоном України, починаючи з 2002 року, тож забути про нас зовсім у збірній просто не могли...

— А коли вас у 2004-му Ігор Гайдамак знову запросив до головної збірної команди, з яким настроєм погодилися?
— Узагалі це нелегкий вибір. Адже головний тренер завжди залишається на другому плані, а особистий — на першому.
Проте наголошу, що мене по життю веде саме Ігор Іванович. Він для спортсменів, і тренерів — як дбайливий батько. Саме завдяки Гайдамаку ми зробили величезну роботу, яка дозволила знову створити у федерації та збірній команді справді творчу, ефективну атмосферу.

— І все ж, які особисті тренерські здобутки?..
— За 28 років підготував п'ять мсмк і одного заслуженого майстра спорту — Андрія Котельника.

...Між іншим, до цих слів хочеться додати такі слова Ігоря Гайдамака:
«Кожний справжній тренер мріє потрапити до кола збірної. Хоча це важкий хліб, що його без здоров'я та доброї спортивної форми не покуштуєш.
Ось один переконливий доказ: під час тренування наставник атлетів, надягаючи лапи, витримує величезні фізичні навантаження. Будь-який удар з отих, які боксер серіями завдає у лапи, важить щонайменше 300-350 кілограм. То ж під час тренувальних зборів кожний тренер має од трьох до п'яти підопічних...
...Засвідчую: Дмитро Дмитрович залюбки вправляється з лапами і не тільки з ними, а й з усіма іншими труднощами, пов'язаними зі статусом головного тренера національної збірної»
.
— У рік свого піввікового ювілею, які хотіли б отримати вітання?
— Сам собі побажаю, щоб наша молода команда таки привезла з Пекіна медалі. Адже вони в нас були ще 1996-го в Атланті, коли «золото» здобув Володимир Кличко. Ще п'ять, хоч і без золота, привезли з Сіднея-2000... На цьому тлі чотири п'ятих місця в Афінах-2004 виглядали провалом.

Виростив не лише двох синів

— Головний тренер збірної вдома майже не буває. Як у такій ситуації складаються справи у вашій родині?
— Слава Богу, в мене чудова дружина Наталя, яка працює у львівській музичній школі. Ми спромоглися виростити двох синів. Старший Михайло — знаний флейтист, а молодший — Віталій — майстер з боксу, тренується у львівському «Динамо». Окрім того, я вже дідусь, бо невістка-балерина подарувала мені онука Андрія, котрому вже три роки. До моїх вояжів усі ставляться з розумінням...

Що ж, дай Боже, щоб і далі було не гірше, а лише краще. Приєднуємося до численних поздоровлень Дмитру Дмитровичу з 50-річним ювілеєм. І тримаємо кулаки за успіхи наших майстрів на пекінському рингу.

Людмила РАДЧЕНКО, «Спортивна газета»