КУХАР: «Фігурне катання помітно прогресує»

Колись юна Галина Гржибовська виграла першість Радянського Союзу в жіночому одиночному катанні. Після неї нікому з українських фігуристок ця висота не підкорювалася. Рано залишивши великий спорт, Галина присвятила понад 20 років життя київському балету на льоду, який тоді мав надзвичайну популярність. І в ролі тренера Галина Кухар досягла неабияких успіхів — займалася з Дмитром Дмитренком та Галиною Маняченко, а її пара Альона Савченко та Станіслав Морозов виграла юніорський чемпіонат світу.

Зараз найвідоміші учні Галини Владиславівни — четверта пара за підсумками чемпіонату світу 2007 року, Тетяна Волосожар та Станіслав Морозов. Саме на них українські вболівальники можуть розраховувати зараз на великих стартах із фігурного катання. Більше, на жаль, нема на кого.

«Сьогодні нізащо не змінила б дівоче прізвище...»
Галино Владиславівно, коли вам було важче — коли ви самі виступали на льоду чи зараз, коли катаються ваші вихованці?
— Однозначно — коли стаєш тренером і хвилюєшся за своїх підопічних. Адже в такому випадку розумієш, що від тебе вже нічого не залежить — усе в їхніх руках. А коли виходила на лід сама, мала можливість виправити щось під час виступу.

Наприкінці 1960–х років стати чемпіонкою Радянського Союзу було надзвичайно важко, але вам це вдалося. Яким чином?
— На той період було п’ятеро дівчат приблизно одного рівня майстерності. Звісно, тоді не включали до програм велику кількість стрибків, проте виконували дуже красиві обертання. Як вдалося? Просто я відкаталася краще, суперниці — гірше. Так часто й зараз буває.
До речі, короткої програми тоді не було — лише обов’язкова (так звана «школа», для якої ми годинами кола викреслювали) та довільна, яка мені подобалася. Думаю, якби були й коротка, і довільна, я б не один раз виграла першість Союзу. Бо це моє, а ось «школу» я не любила.

Вам більше подобається фігурне катання сучасне чи ваших часів?
— Звичайно, сучасне. Воно цікавіше — адже суттєво зросла складність. Постійно змінюються правила, до спортсменів тепер більше вимог. Хоча представники танців скаржаться, що їх загнали у вузькі рамки, і там зараз усі виглядають майже однаково — виконують по дві доріжки кроків, по два обертання тощо.
З іншого боку, цікавішими стали й самі виконавці. Хоча і в мій час у жіночому катанні були справжні зірки — Габі Зейферт, Пегі Флемінг, Ханна Машкова. Здавалося, вони якісь унікуми, дуже артистичні.
Але в цілому фігурне катання помітно прогресує. Наприклад, декілька молодих китайців, кажуть, уже тулуп у п’ять обертів стрибають. Але поки що на офіційних змаганнях виконувати цей елемент їм заборонили — кажуть, такого стрибка немає в правилах.

У світі фігурного катання ви були відомі під прізвищем Гржибовська. Легко було змінювати його після заміжжя?
— Якби мала тоді такі поняття, як зараз, ніколи б цього не зробила. А раніше навіть і не замислювалася, яке це значення має для майбутнього. У такій системі існували, коли не сподівалися, що зможемо їздити за кордон зі своїми спортсменами. Мама просила не робити цього, але в молодості ми все робимо на власний розсуд. Зараз я жалкую, що так зробила.

Ви пам’ятаєте свого першого учня? Як довго при­звичаювалися до тренерської діяльності?
— Ой, я й зараз набиваю ґулі. Набивала їх раніше і, впевнена, набиватиму в майбутньому. Бо в кожного тренера і в кожного спортсмена трапляються періоди, коли він на коні, а буває, що не все вдається. Навіть великі падають. Узяти того ж Євгена Плющенка — в нього одна «яма» була на Іграх у Солт–Лейк–Сіті, друга — на чемпіонаті світу. Для успіху потрібно, щоб зійшлося декілька чинників — добра спортивна форма, вдалий стартовий номер, не дуже хороший прокат суперників. Але в будь–якому разі всі претензії будуть до тренера: добре виступив спортсмен — він молодець, погано — винен тренер. За всі ці роки я стала такою товстошкірою, що на все це вже не звертаю уваги. Раніше ж після невдач плакала, думала, що займаюся не своєю справою, мені це потрібно кидати...
Серед перших моїх учениць була Альона Савченко, яку я взяла в групу семирічною. Потім почала працювати з Дмитром Дмитренком, Галиною Маняченко. Із сьогоднішніми учнями ті ж самі гойдалки: один сезон — угору, інший — донизу. Але сприймаю це все вже спокійніше.

«Заради перемоги Тотьмяніної й Мариніна за рік до Олімпіади в Турині змінили правила»
Якщо вже зайшла мова про Альону Савченко, то чи легко вам було відпускати її до Німеччини, де зараз вона із Робіном Шолкови доросла до звання головного претендента на «золото» чемпіонату світу?
— Я її не відпускала — Альо­на сама поїхала. У неї не дуже склалися стосунки з партнером — Станіславом Морозовим. За натурою вона лідер, він — теж. Спокійно співіснувати вони не могли. Адже в парі хтось має головувати, а іншому потрібно терпіти цей деспотизм. У Стаса дуже складний характер, йому хочеться все та зараз.
Я не могла заборонити Савченко їхати, адже життя одне, й учні повинні самі обирати власний шлях. Таким же чином ми не маємо права вирішувати щось за наших дітей. У Німеччині на Альону чекали, створили для неї чудові умови. Як можна було спортсменку затримувати?
Тепер Стас із Тетяною Волосожар захотіли поїхати тренуватися у Штати. Чи мала я право заборонити їм? Ми чудово розуміємо, що фігурне катання для них рано чи пізно закінчиться, потрібно буде влаштовуватися в повсякденному житті. І яка робота на них чекає вдома, якщо на всю Україну — одна нормальна ковзанка?
Не виключаю, що в цьому сезоні у них щось не буде виходити. Бо, уявіть собі, лише в травні оголосили про зміни у правилах, і ми за цими швидкостями поки що не встигаємо, адже часу на вдосконалення дуже мало. Наскільки пам’ятаю, за рік до Ігор у Турині правила переробили таким чином, щоб росіяни Тетяна Тотьмяніна та Максим Маринін обов’язково виграли, адже боялися, що їх можуть обійти. Зараз робиться щось схоже — одні повинні підтягнутися, хтось — ще більше відстати.

Чи правда, що Стас хотів зав’язати з катанням, коли Альона Савченко змінила громадянство?
— Не тільки хотів, а й справді кинув. Переніс дві операції, після чого навіть їздив до Санкт–Петербурга на оглядини. Але йому не змогли оформити російське громадянство. Може, він просто не дуже був там потрібний. Ось Савченко допомогли в цьому питанні у неймовірно короткий термін. Станіслав почав допомагати мені у роботі з парою Тетяна Волосожар/Петро Харченко. А потім Таня захотіла з ним кататися.
Петро — гарний хлопець, з ним було легко працювати, але занадто молодий. Тетяна не почувалася з ним упевнено в підтримках, боялася впасти, хоч атлетичну підготовку Харченку дали неабияку.

«Це погано, коли пара разом не тільки на льоду, а й у житті»
На вашу думку, це добре, коли партнери проводять час разом не тільки на льоду, а й поза майданчиком?
— Я вважаю, що це погано. Можливо, Тані зі Стасом так комфортніше. Але особисто я не могла б витримувати в домі людину, яка на льоду підвищує на мене голос. Так, це мої емоції, а Таня дуже стримана людина, терпляча. У молоді зараз як: сьогодні разом, завтра — ні, все набагато простіше вирішується, ніж у часи моєї молодості.

У цій парі Станіслав — беззаперечний лідер?
— Він намагається таким бути, але, мені здається, мовчазна та терпляча партнерка теж може бути лідером. Мені більше подобається, коли людина не голосом, а роботою доводить свою правоту.

Із чим пов’язані проблеми Станіслава зі стрибками?
— Передусім із його великою масою. Таких партнерів майже немає, хіба що в китайця Жана подібна вага. До того ж у дитинстві зі Стасом ніхто серйозно не працював над його технікою.
Дівчата в нас теж, коли маленькі й тендітні, стрибають на ура. Тільки–но ж вага збільшується, піднімати себе з льоду стає складніше. Але якщо в людини добре поставлена техніка, все в неї з часом знову вийде. Якщо ні — будуть суцільні проблеми.
Станіслав Морозов дуже міцний у верхній частині тулуба, отже, зараз працюємо над різкістю. А ще проблеми існують у голові. Наприклад, нещодавно ми повернулися з етапу Гран–прі в Парижі, де на тренуваннях вони виглядали просто розкішно, партнер не зірвав жодного стрибка. Я відчувала, що моєї пари побоюються, отже, будуть чіплятися, намагатимуться не дати їм посісти високе місце, адже зашкодити — неважко. Але під час прокату нерви в самих спортсменів не витримали.
У найсильнішій десятці всі приблизно одного рівня, все вміють робити. І судді на деякі помилки якоїсь пари можуть заплющити очі, а комусь, навпаки, — нічого не пробачать. Триває змагання нервових систем. Ті ж китайці минулого року провалилися. Якби нам таку дисципліну, умови, таку фармакологію, як у Китаї, спортсменів високого рівня в Україні було б більше. Але ж ми не маємо навіть масажного кабінету.

Тому ви відпускаєте свою пару до Америки?
— І через це також. Розумієте, тренер Микола Морозов — це друге дихання. У його групі займаються фігуристи надзвичайно високого класу, в тому числі чемпіони світу. Тетяні зі Стасом є за ким тягнутися. Вдома ж вони крутяться тільки у своєму болоті. Що діється за межами нашої ковзанки, ніхто не знає. Мені ж подобається, коли на тренуваннях присутній дух суперництва.
До того ж за океаном живуть по–іншому. Там треба вибитися в люди, щоб потім нормально існувати. Співпраця з Морозовим їм обов’язково щось дасть, нехай не в цьому сезоні, але в наступному — точно. Ми додали в швидкості, в хорео­графії, маємо складні програми. Але водночас чогось позбулися. Та в будь–якому разі не можна панікувати. Треба допомогти парі. У нас, на жаль, тільки–но невдало виступиш — уже з брудом готові змішати, поставити хрест і розпрощатися. Так було і в СРСР — достатньо було десь провалитися, вішали ярлик: «стара». Нам усім треба бути терплячими, адже Тетяна зі Стасом — зараз єдина пара, яка може чогось досягти. Просто не заважати їм.

Вам більше подобається працювати з парами чи з одиночниками?
— З одиночниками. Це матеріал, з якого краще виходить щось ліпити. Подобається мені працювати і з дітьми. Моя ж пара майже все вже вміє — я можу лише підказувати. Це організм, який існує сам по собі. Від мене їм потрібна лише моральна підтримка — більше я їх нічому не навчу. Тому ми й звернулися до Миколи Морозова, бо виникла необхідність у сучасніших програмах, нових методиках тренувань. А необмежені можливості із тренуваннями на льоду в Америці просто вражають.

«Таню Волосожар постійно вмовляють виступати за «нормальну» країну»
Це правда, що ви ніколи не ставите перед учнями конкретну мету, і зайняте місце вас не дуже хвилює?
— Мене дійсно не хвилює, на яке місце ставлять моїх вихованців. Адже якщо вони гарно відкатаються, зроблять усе як потрібно — результат прийде. Завдання потрібно ставити перед нашою країною. Тому що про інших спортсменів їхні держави піклуються — президенти федерацій мають зв’язок із президентом ІСУ (Міжнародним ковзанярським союзом). А в нас — пливіть самі по собі. Якщо вдасться виплисти — ура, не зможете — ми вас лаяти будемо.
Найсвіжіший приклад. На Гран–прі у Парижі до нас на трибуні підсів відомий німецький журналіст російського походження Артур Вернер, який свого часу навіть допомагав у переговорах Альоні Савченко. Так ось, Вернер розповідав Тетяні Волосожар, що вважає її та Савченко найсильнішими партнерками світу. Але при цьому казав, що її місця — п’яті–шості, вище Таня не стрибне, адже українська федерація за неї домов­лятися не буде. За кілька хвилин знову повторив свою думку. А Таня не відповідає — натура в неї така. Зустріла я потім Артура за лаштунками, попередила, щоб не «обробляв» дівчину, досить однієї Савченко.
Тобто за Волосожар справді ганяються. Але Тетяна має все сама вирішувати.

Пані Галино, вас здивувало четверте місце вашої пари на чемпіонаті світу?
— Відверто кажучи, я не думала, що нас пустять так високо. Але мене цей результат не здивував, бо українці каталися справді краще за китайців Жан/Жан, яких тоді випередили. Волосожар та Морозову бракує стабільності. А звідки їй узятися, якщо через травми вони два роки не виступали в серії Гран–прі? Тож про них просто забули. Тому і вдалося «застрибнути» на четверте місце, бо ніхто від українців цього не чекав. Допомогло певним чином і те, що за півгодини до старту відбулося нове жеребкування суддів.
Якщо чесно, майже завжди місця розподіляються заздалегідь, а тут до суддівської бригади не потрапили представники кількох «важливих» країн (у тому числі Росії й України), і ланцюжок розпався. Місця за столиками зайняли представники держав, де парного катання немає. Їм було все одно, за кого треба голосувати, — вони як бачили, так і оцінювали виступи.
Плюс — пощастило з грамотним технічним фахівцем — канадцем, який сам був парним фігуристом. Мені здалося, що він дещо симпатизував моїй парі, Таня йому подобалася. Взагалі, четверте місце для Волосожар і Морозова — справедливий результат.
Зараз буде важче, адже від Тані і Стаса вже чекають більшого, а в нас пішов акцент на швидкість, складні кроки, постановку програми, і щось ми могли пропустити. Час поправити програму ще є.

«Із Жуком було надзвичайно важко, але й без нього — також»
Після завершення спортивної кар’єри ви виступали у балеті на льоду. Наскільки легко вам далася зміна амплуа?
— Надзвичайно важко. Зі спортом я зав’язала з відчаю. Останні два роки тренувалася у славетного Станіслава Жука, але займатися в нього було дуже складно. Невипадково від нього пішла Ірина Родніна, та й чимало інших вихованців, коли ставали дорослими, робили так само. Не хочеться говорити про причини нашого розриву — це неетично, тим більше що людини вже немає серед живих.
Так, із Жуком було важко. Але й без нього — також. Я спробувала займатися з одним тренером, з другим, проте не вистачало фантазії й вимогливості Жука — це вже був зовсім інший рівень. Можна сказати, я пішла доволі безславно. Шкода було. Але в балеті на льоду мені вдавалося все — будь–які партії. Балет виявився моєю справою.

Який образ у льодовому театрі вам вдався найбільше? Яку програму вважаєте найкращою?
— Найбільше я любила «Ніч перед Різдвом», де «катала» дві партії — Снігуроньки та Купави. Образи абсолютно різні, але мені подобалися обидва. Була ще розкішна програма «Кармен», з якою ми завітали до багатьох країн. Але не така камерна «Кармен» із Майєю Плісецькою, а масовий, красивий балет, який завжди приймали на ура. У нас підібралися класні солісти: Боголюбов із його зовнішністю — блакитні очі, блондин; Курашвілі — блискучий спортсмен, пластичний, красивий, з яскравими грузинськими рисами обличчя. Він чудово підходив на роль тореадора. Кордебалет був також розкішний — зал вставав.
Узагалі, було багато цікавих ролей. І Солоху я ще катала — зовсім юною дівчиною. Але я відчувала партію, й проблем не виникало. Час не марнувала, але він так швидко сплинув...

Кухар Галина Владиславівна
Майстер спорту міжнародного класу з фігурного катання. Заслужена артистка України. Заслужений тренер України.
Народилася 12 липня 1951 р. у Москві.
Чемпіонка СРСР у жіночому одиночному катанні 1969 р. Тренер — Станіслав Жук. Учасниця Олімпійських ігор 1968 р.
У 1971—1993 рр. виступала в Київському балеті на льоду.
Тренерською діяльністю займається з 1993 р.
Заміжня. Чоловік — Георгій Ложенко — президент ТОВ «Молодьспортлото».
Троє дітей — Тарас (30 років), Ярослав (29), Олена (25). Двоє онуків — Назар (4 роки), Георгій (2 роки).

Марина ДВІРНИЧЕНКО

Україна Молода