Михайло МЕЛЬНИК: «Гравець в першу чергу має бути патріотом»

У четвер, 26 травня, гостем редакції Sport.ua став кандидат у президенти Федерації волейболу України Михайло Григорович Мельник. Він відповів на запитання журналістів та читачів нашого сайту.

 

— Сезон в Україні закінчився. Які Ваші враження від нього? Що позитивного, що негативного? Чи задоволені Ви організацією, результатами, грою?

— Сезон закінчився, переможці відомі. Харківський «Локомотив» і южненський «Хімік» дійсно є флагманами українського волейболу. Але цього року дуже важко їм далося це чемпіонство. Згадайте плей-оф харківського «Локомотиву» з «Юракадемією» в півфіналі, коли тільки в п'ятій партії визначився переможець. Причому там різниця в два очки. Фінал, щоправда, був легший, все-таки «Дніпро» не готовий був до фінального протистояння... Я знаю, що там основний діагональний гравець Бондар травмувався. Це була дуже велика втрата. Южненський «Хімік» теж не так просто став чемпіоном. Зараз у нього є серйозний конкурент — запорізька «Орбіта». Мені подобається ця команда, там хороший підбір гравців. Тренер Ігор Філіштинський, при всіх наших з ним стосунках, тренер серйозний і відомий. Він вміє тренувати, знає, як це робити. Я думаю, що він повинен багато служити нашому волейболу. А взагалі організація чемпіонату... Я чув багато нарікань, але все одно всім не вгодиш. Я чув нарікання, це більше питання до власників клубів, до тренерів. Він був такий, який він був. Звичайно, хочеться завжди, щоб він був кращий. Але цей чемпіонат пройшов, хай живе наступний.

 

— Як думаєте, чи довго продовжуватиметься така гегемонія «Локомотива» і «Хіміка» в чемпіонатах України. Це найбільші лідери українського волейболу? Наступні роки ми можемо передбачувати, хто буде чемпіоном?

— Волейбол тим і цікавий, що передбачити там неможливо. Якби можна було б передбачити, він був би не такий цікавий. Я вже сказав, що не так просто було. Гегемонія у нас від чого? Чим багатший клуб, тим кращих гравців купляє, солідніших, і команда краще грає. Але все одно не завжди, де є зірки, є команда. Головне — щоб команда була зірка. Я не думаю, що буде така гегемонія і далі. У нас підростають їм конкуренти. Є проблеми у харківському «Локомотиві» із фінансуванням. Не можна втрачати такий волейбольний клуб, різати по живому, тому що збирати заново буде набагато складніше. Це основа нашої національної збірної. У южненському «Хіміку» змінився головний тренер, зараз вже Андрій Романович з Тернополя переїхав. Буде краще чи гірше — побачимо. Андрій Романович — досвідчений тренер. Він є тренером нашої юніорської збірної. Мені він як тренер подобається. Підростають команди, досить серйозна команда є у Львові. Щоправда, вона тримається тільки на одній людині — підприємець БАран. Тому і команда називається «Барком» (команда БАрана). Я, коли їздив до Львова, десь зводив їх. У Львові є училище фізичної культури, є Львівський університет. Я навіть говорив з президентом клуба: «Вам не потрібно все брати на себе, це важко. Давайте співпрацювати з університетом. У Львові хороша команда підтягується». «Дніпро» показало себе, але я чув, що там теж стоїть питання щодо подальшого існування цієї команди. Сподіватимемося, що буде кращий чемпіонат. Ми завжди сподіваємося на щось краще.

 

 

— Є чутки про погане фінансування клубів, про можливе зникнення клубів. Коли можна буде чітко сказати, скільки буде команд у наступному сезоні в Суперлізі?

— Я не володію достеменно цією інформацією. Заявка команд почнеться, напевно, через місяць. Зараз просто передвиборча пора. Після виборів одразу чи старий президент, чи новий повинен братися до роботи. Потрібне втручання федерації, від федерації теж залежить існування. Хоча федерація не має впливу на клуби.

 

— Чи має федерація можливість знайти спонсорів, інвесторів, вплинути на те, щоб клуби продовжували існувати?

— Я вважаю, що федерація не повинна шукати спонсорів для клубів. У федерації є національні збірні, юніорські, дитячий волейбол. А як вона може допомагати клубам? Стукати до губернатора, розповідати про популярність такого виду спорту. Це на місцевому рівні треба, потрібно мати вихід на місцеву еліту, скажемо так.

 

— Вісім команд у Суперлізі — це достатньо для такої великої країни, як Україна? Скільки команд можливо в українській Суперлізі?

— У нас було і 12, і 10. В Азербайджані взагалі шість грає, причому всі з Баку. Для мене як для пересічної людини вісім команд здається мало. Але штучно робити більше, якщо там буде велика різниця в класі, теж не потрібно, це не дасть ефекту. Над цим, чесно кажучи, я серйозно не задумувався. Якщо є десять хороших, якщо вони всі нормальні, то чому їх не запускати? Колись взагалі була така ідея: в Суперлізі грають ті, які мають гроші і грають. Можливо, вона має право на існування. З іншого боку, а спортивний принцип як? Усі ці питання потрібно обговорювати. Але я вважаю, що, коли складається формула чемпіонату, обов'язково повинні бути представники усіх клубів — і разом виробляти. Федерація не повинна диктувати їм волю, вона повинна прислухатися і бути модератором цього. Думаю, що вісім команд — мало. Але, якщо 10-12, то, можливо, не буде таких серйозних. А можливо, ділити на якісь дивізіони — A, B.

 

— Ви їздите по регіонах, спілкуєтеся з людьми. Наскільки волейбол як спорт цікавий інвесторам, спонсорам? Наскільки зараз, у нинішній ситуації, можливо запропонувати спонсорство або заснувати нову команду? Наскільки це взагалі можливо?

— У нас зараз все можливо. У нас є мільярдери, мультимільярдери.

 

— Але вони, напевно, не в Україні...

— Вони не в Україні, але вони звідси беруть ці мільярди. Я думаю, що головне — їх знайти. Це небагато для команди. Бюджет два мільйони — вже можна грати.

 

— Це мінімальний бюджет для команди Суперліги?

— Я так думаю. Не кожен скаже, який в нього бюджет. Є ж різні підводні течії. Але я думаю, що два мільйони гривень для жіночої команди Суперліги — десь середній рівень. Я чому говорю? Ми довго виносили питання, щоб у Франківську відновили, я сам із Франківська. Коли я сказав нашому президенту таку суму — він просто засміявся. Перепитав мене: «В якій валюті?». Це невелика сума, але її треба знайти. Я зараз, готуючись до виборів, повинен прийти з програмою, щось людям сказати. Але потрібно не тільки сказати, а й виконати. Я питанням спонсорства зараз займаюся, шукаю, це нелегко. Всі начебто обіцяють, але коли доходить до меморандуму, «Ти давай йди, а ми потім допоможемо». Польща що, багатша за нашу держава? Вона набагато бідніша, але волейбол у них там просто супер. Я сподіваюся, що і в нас гратимуть бразильці. Хоча у нас і своїх «бразильців» вистачає, віртуозів м'яча. До нас теж проситимуться на волейбольні заробітки.

 

— Наскільки можливо зробити так, щоб спонсорство не залежало від приватних осіб, а було на державному рівні?

— Давно мусолиться це питання — прийняття закону «Про меценатство в спорті». Я знаю, Міністерство спорту є модератором цього питання. Десяток депутатів точно є у Верховній Раді, які готові проголосувати за цей закон. Я знаю, що цей закон «Про меценатство в спорті» ходить десь у кулуарах Верховної Ради. Якби цей закон був прийнятий — тобі б спонсори нас шукали, а не ми їх. Рано чи пізно цей закон буде прийнято. Він потрібен, як повітря, для спонсорів. Є багато людей, які дають гроші на призи, але просять не казати, що ти у них брав. Просто не хочуть «світитися» спонсори. А треба, щоб вони нас шукали.

 

— Чи варто зобов'язувати клуби класичного волейболу мати свої пляжні команди? Наскільки можливо зобов'язати?

— Зобов'язати ми не можемо, ми живемо у демократичній державі. Якщо я люблю класичний волейбол, хто мене змусить розвивати пляжний волейбол? У нас достатньо пляжників без класичного волейболу. І там, і там вистачає людей. Не потрібно. У примусовому порядку це зробити неможливо, але можна вносити такі рекомендації: клубу, який має класичний волейбол, бажано мати ще й пляжну команду.

 

— У чому Ви бачите поштовх для розвитку волейболу дитячого, юнацького? У нас катастрофічно не вистачає кадрів, тренерів. Через те, що вони фінансово не забезпечені, вони відмовляються працювати тут. Що робити?

— Тренерів у нас вистачає, і у нас досить кваліфіковані тренери. Просто мала зарплатня. Багато наших тренерів працюють за кордоном, багато наших тренерів працює за кордон, тобто тут готують гравців. Волейбол — дуже цікавий вид спорту, інтелігентний, багато людей йдуть туди. Щодо дитячо-юнацького волейболу, я ж голова комітету з фізичного виховання, це якраз моя тема. Я спілкуюся з різними федераціями, не тільки волейболу. Є така асоціація аматорського футболу, яку очолює Федір Шпиг, де Андрій Біба є президентом «Шкіряного м'яча». Пам'ятаю, на одній з конференцій я виступав там і сказав: «Мене жаба душить за їхній вид спорту, саме за «Шкіряний м'яч». В мене ідея зробити такий «М'яч» у волейболі. Ну, не шкіряний, а літаючий. Це набагато простіше, тому що дешевше. У волейбол грають в кожній школі, в кожному місті, селі. Немає залу — є вулиця».

 

— Питання у фінансуванні?

— Ні, я не думаю, що тут у фінансуванні питання. Тут не треба великого фінансування. Просто треба зобов'язати у добровільно-примусовому порядку місцеві департаменти освіти звернути на це увагу, та й все. Я пам'ятаю, як Олександр Волков став міністром, перша нарада у нього була: «Як зробити державну програму з розвитку баскетболу?». Він молодець, я якраз таку ідею буду виносити з волейболу. Кожен циган свою кобилу хвалить. Колись у нас у волейбол грали в кожному селі, черги стояли, в кожному селі був майданчик. Поставити стійки, повісити сітку — в межах десяти тисяч гривень. Просто треба цього хотіти. Буду я президентом чи ні, але цю ідею я намагатимуся втілити в життя.

 

— Був введений урок футболу в школах, який пропрацював півсеместру, здається. Щось подібне можна робити з волейболом?

— Пам'ятаю, як я колись прийшов до Сергія Мироновича Квіта, кажу йому: «Давайте зробимо революцію». Він каже: «Михайло, не треба вже революцій». «У спорті революцію. Давайте ми зробимо урок фізкультури у школах кожного дня». А не два чи три уроки на тиждень, наприклад. Так само і тут, без революції, але це потрібно робити.

 

— Ще далеко від дійсності?

— У школах є певна програма. Я думаю, що ми дійдемо до цього. У школах нам легше зробити, ніж у вищих навчальних закладах, тому що у ВНЗ згідно із останнім законом «Про вищу освіту» ректор сам визначає. А у школах держава має вплив. І у ВНЗ має вплив, звичайно. Думаю, ми дійдемо до того, щоб зробити урок волейболу. Але тяжко буде. Заживо б пам'ятник мені поставили. Суркіс такими сильними плечима як футбол пробивав... Хотілось би, але на даний момент точно мені не під силу.

 

— Прокоментуйте успіхи українських команд жіночої та чоловічої на Універсіаді в Кореї. Гідний результат, прекрасний, але з політичної точки зору програти Росії у фіналі... Не так хотілося. Як Ви оцінюєте результати?

— Ми поїхали підготовлені. Є багато свідків, які підтвердять, що я їм сказав: «Ви їдете як мінімум за срібними медалями». Питають: «Ти що, знав?». Знати такі речі не можна. По-перше, я хотів цього. По-друге, я знав жеребкування, я брав участь у жеребкуванні в Кванджу. Воно було для нас вдалим, але не тому, що я брав у ньому участь. Чому я говорив про срібні медалі? Тому що у нас вихід у фінал на Універсіаді дає гравцям змогу отримати знання «Майстер спорту міжнародного класу». Я кажу: «Ви їдете за такими званнями». Отримати звання «Майстра спорту міжнародного класу» в ігровому виді спорту дуже тяжко. Хоча мене той же Філіштинський звинуватив, він давав інтерв'ю, сказав: «Мельник у нас нещодавно розсмішив всіх, роздавши звання «Майстрів спорту міжнародного класу» гравцям, які цього не заслужили». Була відповідь від нас: «Я дуже дякую Філіштинському за те, що він вважає, що я можу давати звання. Але звання дає Міністерство спорту, а не я. Просто люди виконали нормативи класифікації — і отримали».

Програли Росії. А у Росії зараз виграти дуже тяжко в волейболі. У жінок наших взагалі шансу не було. Чоловіки... Росіяни вискочили з-під паровозу від нас у фіналі. У нас не було основного гравця — Ярещенка з харківського «Локомотиву». Він за місяць до цього підписав контракт з російським клубом. Вони не заборонили йому грати, але попередили його: «Якщо буде травма — контракт буде розірвано». І він не поїхав, нам його дуже не вистачало. Але це величезний успіх — дві срібні медалі. Як би там десь не говорили наші недоброзичливці «Це ж універсіада, грають студенти», на НОКу розбирали дії міністерства — і дехто сказав: «Що вони там поїхали? Із дітьми грали». Слава Богу, сидів Волков Олександр. Коли про це заговорили, він каже: «Не говоріть, не говоріть. Ми теж думали студентами одного разу поїхати у баскетболі — так вилетіли, не можемо зараз потрапити в сітку». Там досить серйозні ігрові команди. Три гравці збірної Росії грають в національній збірній, це ж дуже серйозно.

 

 

— Наскільки федерація може вплинути на рішення клубу заборонити гравцю приїжджати в національну збірну? Можливо юридично витягнути гравця в збірну?

— Я думаю, що це треба робити в першу чергу, треба шукати юридичні шляхи. Це моя жорстка позиція: гравець, який не їде грати за національну збірну — якщо я буду президентом, я йому допоможу, щоб він забув, що таке волейбол. Хтось каже, що не хоче. А ті, хто на Сході, хочуть там зараз бути, вмирати? Є таке поняття, як «треба». Пам'ятаєте у Котляревського в «Енеїді»? «Де общеє добро в упадку, Забудь отця, забудь і матку, Лети повинность ісполнять...». В мене є дуже хороший товариш, він велика постать у світовому волейболі Слободан Мілошевич, він генеральний секретар сербської федерації. Сербія ж бідна країна, гравці у Італії, в Бразилії, Росії. Але коли збірна грає — по-перше, вони їдуть грати за прапор, по-друге, їх же Слободан покликав, вони не можуть підвести цього чоловіка. Я думаю, що шляхів є багато: одного попросити, другого змусити, третього налякати. Ти не хочеш грати за збірну? А я не хочу тобі трансфер видати, щоб ти їхав грати за кордон. Хтось може казати, що це юридично неправильно, у нас не первіснообщинний лад. Коли збірна СНД їхала Олімпійські ігри, гімну СНД не було. Обирали, Олімпійський гімн чи тієї країни, громадянином якої він є. Коли вони одного нашого спитали, який гімн увімкнути, він сказав: «Мне все равно». Хай би йому увімкнули гімн Мозамбіку. Кожна людина повинна бути патріотом, і у волейболі в першу чергу.

 

— Як ставитися до гравців, які останнім часом змінюють українське громадянство на російське? Як до таких волейболістів ставитеся Ви? Як це допускається? Як це відбувається юридично? Чи є компенсації? Як так стається, що доволі багато українських гравців зараз грають в Росії і є громадянинами Росії?

— Кожен обирає свій шлях. Був би я великим волейболістом, я точно не грав би зараз у Росії, ні за які гроші. Не тому що в мене є багато товаришів з Росії. Зараз такий час. Але вони самі обирають.

Той же Тютлін, який був основним гравцем у нас на Універсіаді. Ви б бачили, як він зараз грає в Росії. Ви б бачили, як він грав проти Росії. Ще йому не вистачало сокири у руках, він йшов як на бій, боровся за кожен м'яч. Той, який зараз грає в Росії, не змінюючи громадянство. Він не патріот? Напевно, не варто це говорити, не нам судити. Я знаю, що нещодавно одного гравця, не називатиму прізвище, який грає в Росії, запитали: «Чому ти не граєш у збірній України?». Він каже: «Мене ніхто не запрошує». «А Мельник?». Відповів: «Якщо Мельник запросить — прилечу на реактивному літаку». Як я ставлюся? Вони самі обирають. Збірна Бразилії, напевно, шукала б берега, якби всі грали за Україну. Гончарова — одна з кращих гравчинь світу. Вона взагалі моя землячка, з Івано-Франківська, але вона прийняла російське громадянство, грає за збірну Росії. Шкода. Яка там компенсація? Хоч я і член Виконкому, я туди не допущений. Якби навіть була величезна компенсація — я б заробляв для федерації іншим шляхом. Тут палка в двох кінцях, два полюси. Є демократія у світі. Гравець — не раб, їде туди, куди хоче. Але, з іншого боку, є таке поняття, як патріотизм. Тут лідер грає велику роль.

 

— У футболі є такий конфлікт, коли українських футболістів, які грають у чемпіонаті Росії, не викликають в збірну України. Ви сказали, що не можете засуджувати гравців за те, що вони грають у чемпіонаті Росії...

— Там є багато гравців, які виїхали ще до військового конфлікту і продовжують грати. Це одне питання. Зараз поїхати — інше.

 

— Як Ви вважаєте, викликати чи не викликати гравців, які грають у чемпіонаті Росії, в збірну України?

— Якщо людина співає гімн України і в нього сльози на очах — то хай грає де хоче, якщо він так за Україну стане грати. Напевно, така у мене позиція. Хоча з іншого боку, я 23 роки працював у Івано-Франківському коледжі фізичного виховання. Окрім того, що я був викладачем, я ще був тренером чоловічої команди, і грав за неї. Якщо гравець сильний, але гнилий — я його не брав у команду.

 

— А що означає «гнилий»?

— «А чого ти не упав?». Відповідає: «А другие не падают» чи щось таке. Для мене в першу чергу він має бути патріотом, а не професіоналом. Між патріотом і професіоналом я оберу патріота. Професіонала можна зробити, а патріотом, якщо він не патріот, він не буде ніколи.

 

— Збірна патріотів без зірки здатна вигравати, досягати результатів? В Україні так заведено, що головне — результат...

— У нас, якщо буде зірка-тренер, він знайде зірок-патріотів, які є професіоналами. У нас велика країна, є, з кого вибирати. І не тільки в Росії наші граюсь, у багатьох державах, грають непогано. Головне — щоб він поспішав на гру за національну збірну, щоб він хотів це робити.

 

— Кого Ви зараз вважаєте зіркою збірної України з волейболу?

— Давно не виходили збірні, ані чоловіча, ані жіноча. В чоловічій є багато таких, але напівзірок. Якби були зірки — ми були б у фіналі Європи чи світу. Мені, наприклад, в збірній подобається Костя Жилінський, центральний блокуючий. По-перше, гравець сильний, по-друге, інтелігент, порядна людина. Той же Єрещенко, який не поїхав, теж професіонал. До речі, він перший, з яким я розмовляв, виявив бажання поїхати на Універсіаду. Головний тренер був інший, я не втручався в їхні дії, але мені як керівнику делегації потрібно було, щоб, по-перше, ця людина була студентом, по-друге, візи і т.д. Я говорив з кожним, Ярещенко перший. Є у нас Юра Томін, коломиянин, мій земляк. У жіночій команді є така зірка... Щоправда, вона слабенько зіграла на Універсіаді. Може, я до неї дуже прискіпливий. Я її знайшов у волейболі із гірського Микуличина — Надія Кодола. Вона зараз Кодола, а була Косило. Я пожартував: «Яке було — таке й стало. Косило — Кодола». От Мельник звучить. Чи Шумейко — прізвище шикарне. Вона зірка, зараз грає у «Каннах». Вчора прилетіла додому, бачу, у Фейсбук виставила фотографію із Зеленським. Це зірка і людина, яка за наш прапор порве будь-кого. Та же Віка Дельрос, ліберо — зірка. Нещодавно я її вітав із Днем народження, у Фейсбуці написав: «Кращу ліберку всіх часів і народів вітаю». У нас є лідери, команди, гравці, тренери. У нас є все. Нам треба трошки підтиснути — і ми будемо у фіналах і Європи, і світу, і, сподіваюся, Олімпійських ігор. І в нас ростуть зірки, яких ми ще не знаємо, їх дуже багато.

 

Продовження інтерв'ю можете прочитати тут.

 

Спілкувалася Тетяна ЯЩУК, текстова версія — Дарія ОДАРЧЕНКО