Дмитро СИТНИК: «Мрію стати чемпіоном України!»

Продовжуючи розповідь про гравців МФК «Кардинал-Рівне», є нагода познайомити вас з вихованцем рівненського футзалу Дмитром Ситником, який народився в Рівному 7 березня 1992 року, навчався в ЗОШ№22, а зараз продовжує навчання в Рівненському Міжнародному економіко-гуманітарному університеті імені Степана Дем’янчука на 4 курсі економічного факультету за спеціальністю «Фінанси та кредит».

З шести років Дмитро почав займатися футзалом. Першим його тренером був нинішній його партнер по команді – Олександр Бондар. Згодом його тренерами були Віталій Засморжук і Павло Дармовіс, а вже у команді майстрів спочатку довелося грати під орудою Юрія Баховського, а потім під керівництвом Сергія Піддубного.
Наприкінці 2012-го року Дмитра Ситника запросили до лав молодіжної збірної України, з якою йому вдалося здобути перемогу на міжнародному турнірі в Росії «Петербурзька осінь». Цей турнір вважають неофіційним чемпіонатом Європи.

Нещодавно в Рівному гостював харківський «Локомотив» і в післяматчевому інтерв’ю тодішній тренер молодіжної збірної України, а нині головний тренер національної футзальної збірної Євген Ривкін і, звісно, головний тренер «Локомотиву», так висловився стосовно рівненського футзаліста: «Дуже приємно було працювати з вихованцем рівненського футзалу Дмитром Ситником у Санкт-Петербурзі. Дуже талановитий футболіст і мені приємно було бачити його сьогодні на майданчику. Можу сказати, що він сьогодні особливо не випадав, на відміну від багатьох інших футболістів».

Пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з двадцятирічним рівненським футболістом.

- Дмитре, коли ти вперше з’явився на майданчику у складі професійної команди?
- Взагалі я розпочав грати в сезоні 2008-2009 рр. у другій команді МФК «Рівне-ДЮСШ-4», яка тоді грала в другій лізі чемпіонату України з футзалу, а вже згодом мене почали залучати і в іграх за першу команду.

- Голів у найвищому дивізіоні ти ще не забивав, а ось гольові передачі були чи ні?
- У попередньому сезоні в Єнакієвому (15 жовтня 2011 року) після моєї передачі Михайло Волянюк розписався у воротах «Єнакієвця».

- Які з матчів за першу команду тобі найбільше запам’яталися?
- Напевно це ігри проти львівської «Енергії». Наприклад, перша гра звітного сезону (6 тур, 24 листопада 2012 року), яка закінчилася бойовою нічиєю – 2:2. Можна згадати також і минулорічну нічию – 1:1 в Рівному (15 тур, 4 січня 2012 року). Матчі з львівською командою завжди проходять у цікавій безкомпромісній боротьбі і є пріоритетними для нашої команди – так зване західноукраїнське дербі.

- Ти вважаєш себе гравцем захисного плану, чи навпаки – атакуючого?
- Скоріше, захисного, адже в порівнянні з іншими гравцями нашої команди, на мою думку, поки що мені не вистачає майстерності для більш вдалої гри у нападі.

- З кимсь із команди товаришуєш?
- Окремо важко когось виділити. У команді в нас дружні відносини з усіма гравцями.

- Дмитре, не так давно тебе вперше викликали до лав молодіжної збірної України. Цей виклик для тебе був несподіванкою?
- Напевно так. Коли ми поверталися зі Львова після гри з «Енергією» головний тренер команди Сергій Піддубний повідомив мені, що я їду в складі молодіжної збірної на турнір «Петербурзька осінь». Якщо не помиляюся, то це було буквально за чотири дні до виїзду на турнір у Росію. Спочатку нас зібрали всіх у Києві. Там ми протягом дня тренувалися, знайомилися один з одним. Правда ми вже й раніше більш-менш були знайомі, адже доводилося зустрічатися на майданчику в чемпіонаті України та в різних інших турнірах. Але разом ми не грали,тому цього дня спробували награти взаємодію в четвірках, координацію дій на майданчику. Перша четвірка у нас вийшла луганською, а я потрапив до другої змішаної, де грав разом із Дмитром Шамлі і Віктором Кравцовим із харківського «Локомотиву» та з івано-франківцем Тарасом Королишиним із «Урагану».

- Який матч у складі молодіжки був для тебе найбільш складнішим?
- Напевно це гра за перше місце в груповому турнірі зі збірною Ірану. Суперник – дуже сильна команда. Ми по ходу зустрічі вели в рахунку 1:0, але перевагу втримати не змогли і в підсумку програли – 1:2, причому переможний гол іранці забили нам на 38-й хвилині. Мені безпосередньо дуже сподобався стиль гри іранської молодіжки, який чимось схожий на гру іспанців, бразильців. Усі гравці їхньої збірної були досить технічними і мобільними, тому грати проти них було не просто. Таким чином ми посіли друге місце в групі, поступилися лише іранцям, натомість у суху переграли збірні Чехії (5:0) і Португалії (3:0) і вийшли в півфіналі на росіян.

У півфіналі іранці досить несподівано поступилися - 0:1 молодіжній збірній Словаччини, а ми, зігравши в основний час 2:2 з росіянами, перемогли їх по пенальті 4:3. У нас не влучив у ворота Королишин, а ось у суперника дуель у нашого голкіпера не змогли виграти Кузенок і Аріхін, натомість перемогу нам приніс точний постріл Шпигаря. Отже в фіналі ми зустрілися зі збірною Словаччини і перемогли з рахунком 4:2. Хет-трик ще у першому таймі записав на свій рахунок Литвинов, а ще один м’яч провів Разуванов.

- А який з матчів турніру залишив найприємніші спогади?
- Звичайно, найпам’ятнішою була півфінальна гра з росіянами. Протягом цього матчу пережили стільки емоцій. Ми першими відкрили рахунок, гол на 18-й хвилині з подачі Разуванова забив Литвинов, але вже за хвилину росіяни відновили статус-кво, і на перерву команди пішли за нічийного рахунку. Проте майже одразу після відпочинку (на 22-й хвилині) росіянам вдалося вийти вперед. До закінчення гри залишалося ще достатньо часу, але ми дуже нервували, окрім того, росіяни перейшли у щільний захист, який не так просто було здолати. Приблизно за 5 хвилин до закінчення гри Литвинов вийшов в ролі п’ятого польового і майже за хвилину до закінчення основного часу з його подачі відзначився Шпигарь. У додатковий час ми грали знову в п’ятьох, але це не допомогло вийти вперед. До речі, суперник теж не зміг відзначитися забитим м’ячем і переможця довелося визначати в серії післяматчевих пенальті…

Ми не так раділи перемозі в фіналі над Словаччиною, як цій півфінальній над Росією. Звісно, десь у підсвідомості в нас було закладено, що це своєрідне дербі, звичайно, маю на увазі гру з росіянами. Проте особливо на цю гру нас не налаштовували. На кожний матч була своя установка, але завдання постійно було одним – здобути перемогу!

- Як і в Екстра-лізі на турнірі «Петербурзька осінь» тобі не вдалося відзначитися забитим голом, а гольова передача була?
- Четвертий гол, на 29-й хвилині матчу зі збірною Чехії, івано-франківець Королишин забив після моєї передачі.

- Чи відчув різницю між тренером у команді і в збірній?
- Скажу відверто, що і в нашій команді, і в збірній хороші тренери, але в кожного із них свій підхід до гравців, своя тактика гри. Кожний по-своєму трактує той чи інший момент, адже не існує двох однакових думок, кожний міркує по-своєму і має певні відмінності в баченні гри.

- А хто з тренерів, на твій погляд, зробив найбільший внесок у становлення Дмитра Ситника, як футзаліста?
- Важко виділити когось окремо, адже кожний із них зробив свій вклад. Свого часу це були Віталій Засморжук і Юрій Баховський, зараз – Сергій Піддубний. Допомагає своїми порадами і особистим прикладом ветеран нашої команди Андрій Паршиков. Отже, кожний із них вніс свою лепту в моє становлення, як футболіста-футзаліста.

- Проте повернемося до твого перебування в Санкт-Петербурзі, який вважається Північною Пальмірою Росії. Чи мали ви час на знайомство з цим чудовим за красою містом, чи познайомили вас з його історією і які історичні місця ви відвідали?
- Загалом щодня ми готувалися до ігор, адже попереду були досить відповідальні матчі. А ось перед грою з Іраном нам зробили, ніби виключення із правил. Завдання виходу з групи і потрапляння до півфіналу вже було виконане, і нам дозволили трошки розслабитися. Правда, завдання було вийти з першого місця, але за день до заключної групової гри нам зробили такий собі розгрузочний день, щоб ми змогли відпочити фізично та морально, забути попередні матчі та налаштуватися на гру з Іраном. У цей день нам провели автобусну екскурсію по Санкт-Петербургу, показали визначні місця північної російської столиці, розповіли дорогою багато цікавого.

- А музеї ви відвідували, чи була лише оглядова екскурсія?
- На жаль, до музеїв ми не заходили, лише зупинялися в окремих місцях. Мали змогу придбати собі сувеніри, були поблизу крейсера «Аврора».

- З ким ти мешкав в одній кімнаті під час перебування в Росії?
- Жив я в одній кімнаті з Андрієм Кідановим, який виступає за харківський «Локомотив-2». Взагалі у нас склався дружний колектив, ми були ніби одне ціле, через це може і здобули перемогу в турнірі.

- А зараз давай перейдемо до твого особистого життя. У Дмитра Ситника вже є дівчина, чи ти ще над цим задумувався?
- Мою дівчину звати Юля, а познайомився з нею на День міста. Трапилося це досить випадково, зустрілися в центрі міста під час святкування, сподобалася, вирішив познайомитися, після цього почали зустрічатися.

- Чим займаєшся у вільний час?
- Якщо трапляється вільний час, проводжу його з подругою і друзями. Гуляємо містом, можемо з Юлею сходити в кінотеатр, переглянути новий фільм.

- Якщо трапляється відпустка, де полюбляєш її проводити?
- У селі в бабусі, яка живе вона в селі Бронне Березнівського району Рівненської області.

- Твої вподобання?
- Фільми не дуже часто дивлюся, загалом переглядаю все, але найбільше подобаються бойовики і комедії. Люблю читати, віддаю перевагу детективному жанру.

- Можливо є улюблений автор?
- Так, це Ден Браун. Особливо подобаються його твори «Код да Вінчі», «Втрачений символ» – це трилери про пригоди Роберта Ленгдона.

- І на завершення нашої розмови. Ти ще молодий, як на футбольний вік, гравець, але в тебе вже є досвід виступів у молодіжній збірній України та в команді Екстра-ліги. Щоб ти порадив юнакам, які прагнуть чогось досягти у футзалі? На що їм у першу чергу потрібно звернути увагу?
- Потрібно багато працювати над собою, вірити у свої сили. Не брати близько до серця критичні зауваження, а навпаки робити правильні висновки і в подальшому намагатися не допускати подібних помилок, а для цього потрібно прислуховуватися до порад більш старших футболістів, які вже багато пограли і тому мають за плечима такий необхідний неоціненний досвід. Ще раз повторюся, потрібно вірити в себе і працювати не дивлячись на те, якби там не було важко.

- Про що мріє Дмитро Ситник?
- Мрію стати чемпіоном України в складі рівненської команди.

Юрій РАЧКОВСЬКИЙ