1995-й: хтось ностальгує, хтось відходить у кращий світ

№2 за січень. Дніпропетровський десант (Олег ЛИСЕНКО, Сергій ПІЛЬКЕВИЧ)

«Рік-півтора тому уявити подібне було неможливо. Щоб четверо провідних виконавців «Дніпра» вирішили зміцнити лави не кого-небудь, а свого найпринциповішого суперника — київського «Динамо» — навіть хвора уява не малювала у головах авторів цих рядків подібної перспективи. Однак, часи змінюються. Услід за Дмитром Михайленком, котрий приміряв футболку київського клубу на початку четвертого чемпіонату, до столиці на чолі з відомим фахівцем Миколою Павловим перебралася ще група найталановитіших вихованців «Дніпра» — Похлєбаєв, Максимов, Коновалов та Беженар. Що підштовхнуло їх до такого кроку? — це та інші запитання ми адресували основним гравцям збірної, двом Сергіям — Коновалому та Беженару.

С.К.: —У мене закінчився контракт з дніпропетровським клубом. І я, бажаючи спробувати сили на дещо вищому рівні, прийняв запрошення київського «Динамо».

С.Б.: —Хотілося пограти у складі флагмана нашого футболу. До того ж, Київ для мене — не зовсім чуже місто — тут свого часу захищав кольори динамівського дублю.

—Президент ФК «Динамо» Григорій Суркіс повідомив, що весь ваш дніпропетровський квартет кликали російські, зокрема, московські колективи...

С.К.: —Це правда. Мене, приміром, вперто запрошував «Ротор».

С.Б.: —А мене — московське «Торпедо».

—То чому ж обрали саме Київ?

С.К.: —По-перше, не дуже тягло виїжджати з України. А по-друге, ми бажали грати лише разом.

С.Б.: —Маю у «Динамо» багато знайомих, тому й віддав перевагу Києву.

—Якщо не секрет, на який строк підписали з «Динамо» контракти?

С.К.: —Вибачте, але поки що не буду про це казати.

С.Б.: —На три роки.

—Зараз у київському клубі неабияка конкуренція за місце в «основі». Чи не боїтеся засісти на лаву запасних?

С.К.: —Якби боявся, не відважився б на переїзд. А взагалі, вірю, що мені цілком до снаги тут. Однак не буду загадувати — багато що з'ясується на зборах.

С.Б.: —Конкуренція ще нікому не зашкодила. Грає завжди найсильніший — і це справедливо.

—Яких вершин разом з «Динамо» хотілося б досягти?

С.К.: —Завдання-мінімум — золото чемпіонату України. А ще... Мрію виступити (обов'язково вдало) в Лізі чемпіонів.

С.Б.: —Перемог у першості та розиграші Кубка країни, плюс — влучення до чемпіонської Ліги.

—Ваше рішення, якщо ФФУ, зіславшись на відповідний пункт регламенту, не дасть дозволу виступати за київську команду у другому колі?

С.К.: —Подібна ситуація обумовлена в контракті. Коли все ж, не дай Боже, опинюсь поза грою, без проблем зможу переїхати до іншого клубу. Керівництво «Динамо» не заперечуватиме.

С.Б.: —Можливо, повернусь до Дніпропетровська.

—До речі, яким вийшло розставання з колишньою командою?

С.К.: —3 усіма хлопцями стосунки як були відмінні, такими і залишились.

С.Б.: —Дуже важким. Все ж таки, саме у «Дніпрі» я, можна сказати, навчився по-справжньому грати у футбол.

—Не боляче, що команда, яка дала вам шлях у великий футбол, по суті, розвалюється?

С.К.: —Дуже. Але не все залежить від нас, гравців. Не маю ніякого бажання виносити, так би мовити, сміття з хати. Скажу лише, що не останню роль в процесі розпаду «Дніпра» відіграють фінансові негаразди. Зрозумійте, хто, окрім мене потурбується про мою сім'ю?».

№3 за лютий. Чемпіони починаються не з м'язів (Ігор СТЕХ, Торонто, Канада)

«Дорога редакціє! Прийміть щиросердні побажання великих і здорових Свят Різдва Христового та щасливого Нового року від читача з далекої Канади. Дуже дякую за Вашу невтомну працю і за дуже вдалу газету, яку Ви видаєте. Хоч я дістаю її з великим запізненням (від рідних у Києві, які передплачують її та висилають мені поштою), вона завше цікава від першого до останнього рядка. Хоч я живу в Канаді, дуже полюбив футбол і не пропускаю жодної нагоди, щоб бути в контакті з цим видом спорту. Це, мабуть, почалося, коли я проживав в Австрії та Англії. Канадське телебачення показує багато матеріалів про чемпіонати Англії та Італії, але майже нічого про всі інші. Тому ваша газета є так інтересна (я читаю уважно не лише про вищу лігу, а також про першу, другу, третю...). Ще раз — велике вам спасибі!

Ціную також ваші коментарі. У номері 43 (178) з листопада 1994 р. вразила дуже мудра стаття Юрія Брязгунова «Скільки вовків не годуй, а сумує «за великим і могучим». Погоджуся з кожним словом автора. Панове наставники нашого футболу (і не лише футболу) мусять, нарешті, зрозуміти, що виховання чемпіонів починається не з м'язів, а з вироблення гордості, сили духу та характеру, почуття своєї вартості й гідності. Без цього таке завдання неможливе. Я дуже вдячний пану Брязгунову за звернення уваги президента ФФУ на той факт, що на матч із «Динамо» французи із ПСЖ надрукували програмки своєю рідною мовою і якось не цуралися її. Не підмінювали французької на російську!.. Є чого повчитися.

І ще дозвольте навести три факти, які, певно, були б для декотрих шоком. По-перше, як колишній житель цих країн, запевняю Вас, що і в Австрії, і в Англії програмки спортивних подій друкують своїми рідними мовами! Слово чесне! Ані речення російською! Навіть назви команд пишуть по-своєму!

По-друге, я часто оглядаю хокей в Канаді та баскетбол у США. І тут, повірте, панове, жодного слова по-російськи (хоч це й сусідня держава, адже від Аляски до Чукотки й Владивостока два кроки)! Ніхто й не подумає материнки цуратися.

І, нарешті, щось справді тяжке для того, щоб повірити. Мені пощастило торік побувати в Москві, де я мав нагоду відвідати стадіон, на якому якраз проводив гру «Спартак». Ну і що б ви подумали?! — програмку написали своєю рідною мовою!!! Навіть у Росії — колисці світового інтернаціоналізму — не вживають мов сусідніх держав!

Так що, панове, вибирайте собі приклади де завгодно — на сході чи заході — вислід все ж один: в Україні — своя культура і своя мова. Від пошани до них починається шлях до перемог.

Сердечний привіт».

№3 за лютий. Легендарний воротар (Сергій ПІЛЬКЕВИЧ)

«Сумне повідомлення вразило минулого тижня усіх прихильників футболу. У 87-річному віці пішла з життя легендарна людина, яка великими літерами вписала своє ім'я в літопис київського «Динамо» — заслужений майстер спорту і заслужений тренер України Антон Леонардович Ідзковський.

Корінний киянин, він захищав ворота з часів заснування команди — листопада 1927 року і до 1945 року. Мені, на жаль, не довелося бачити гру Ідзковського, але, за словами очевидців, це був чудовий голкіпер. Стоячи переважно на лінії воріт і володіючи відмінною реакцією та стрибучістю, Ідзковський міг зловити м'яч у будь-якому куті. Про його майстерність свідчить і кілька титулів. 1936 року Антон Леонардович став срібним призером першого чемпіонату СРСР, через рік — бронзовим. І взагалі, у першості країни він провів 62 матчі. 1933 року був визнаний другим воротарем Союзу. Не випадково його було запрошено до збірної СРСР, за яку він виступив у 1934 році в матчі проти турків (2:1). У довоєнні часи збірна загалом провела 15 поєдинків, і тому, напевно, киянину не вдавалося часто бути в її рядах.

По закінченні війни Ідзковський взяв участь ще у першості 1945 року і закінчив свою кар'єру гравця, пішовши тренерським шляхом. Разом з Ошенковим керував «Динамо» у 50-х роках. Саме за часів його роботи українська команда у 1952 році виборола срібло, а два роки по тому — вперше Кубок СРСР. Багато років Ідзковський працював держтренером у відділі футболу Комітету по фізичній культурі та спорту при Раді міністрів УРСР. Зіграв неабияку роль у становленні таких видатних воротарів, як Олег Макаров, Віктор Банников, Євген Рудаков.

Усе своє життя Антон Леонардович безмежно любив рідне «Динамо». Останніми роками я частенько бачив його на затишному динамівському стадіоні на матчах «Динамо-2» та ветеранів. Він завжди був з друзями, завжди ділився з ними своїми враженнями...

Й досі не можу збагнути, що ми втратили таку чудову людину і легендарного воротаря».

№ 14 за травень. Дуже хочеться дешевої ковбаси! (Валерій ВАЛЕРКО)

«Ті, що вголос оплакують «благословенний» Союз, основним його достоїнством найчастіше називають дешеву ковбасу. Що ж, кожному своє — в калюжі й справді можна побачити зорі, але й зорі неважко втопити в бруді повсякдення.

Ті, що неспроможні організувати справу через власні невміння та корисливість, ідею «дешевої ковбаси» підмінюють бажанням створити «міжнародну суперлігу» — зрозуміло, «єдіну та недєліму» з «общепринятим» центром у білокам'яній.

Почуття певної категорії болільників, які, мовляв, знудьгувалися без матчів із московськими клубами, зрозуміти можна. Та чому ніхто з ініціаторів «суперліги» не бере до уваги думку іншої групи шанувальників футболу, котрі досі не наситилися суперництвом українських клубів із європейськими грандами? Адже УЄФА, відомо, до континентальних турнірів не допускає команди країн, які не мають власних національних змагань. Чи, може, чемпіонати України проходитимуть, як і в хокеї, впродовж тижня — і вимоги УЄФА формально виконані, і «суперлізі» не зашкодять? Але що тоді робити тим, для кого державність України — не просто звук і, тим паче, не оперетковий епізод в історії?..

Ідея спільних для СНД футбольних чемпіонатів народилася в Москві відразу ж після 14 грудня 1991 року, а зараз особливо наполегливо популяризується в засобах масової інформації України. Наріжним каменем у пропагандистській кампанії є думка про те, що суперництво з російськими клубами сприятиме підвищенню ігрового класу команд України.

Подібні заяви, вочевидь, розраховані на тих, хто не хоче співставляти факти і аналізувати ситуацію. Якщо ігровий рівень російських клубів вищий, то чому вони так наполегливо переманюють до себе десятки українських футболістів, не скуплячись на гонорари і їм, і офіційним (а частіше — прихованим) посередникам? Якщо дійсно вищим є рівень російського чемпіонату, то хто його піднімав і хто відіграє головні ролі в ньому? Зрештою, якщо перевага є такою помітною, то чому «Спартак» зіграв лише «так на так» із київським «Динамо»?

Єдине, в чому Росія і справді випередила нас — так це в умінні організувати футбольне господарство. Доки в Україні футбольні керманичі вели безперервні балачки про бідність і оглядалися на політиків, наш північний сусід захопив усі грошові активи колишнього Союзу і «закупив» український футбол з потрохами. Там — не бракує функціонерів, які спроможні не тільки виконавцями бути, а й ініціаторами. Тут — далі вміння зібрати турнірні внески, на жаль, не пішли. То чи не чекає нас, у ліпшому випадку, повторення союзної футбольної історії, коли українські клуби змушені були чверть віку перебувати в затінку тільки тому, що були біднішими матеріально й безправними організаційно?

Треба, нарешті, зрозуміти, що ігровий рівень нашого футболу знизився не тому, що розпався союзний чемпіонат, а через масовий від'їзд гравців і тренерів за кордон. Це стало помітним ще наприкінці 80-х років, коли змаганнями керувала Москва. Залишився б той чемпіонат — ситуація набагато ліпшою, ніж нині, не була б. Уважно придивіться до хокею, який досі переживає важкі часи, хоча й має серйозну валютну підтримку завдяки трансферам гравців за океан. Інший приклад — чемпіонати європейських країн. Більшість із них у глибокій кризі — до речі, не тільки східноєвропейські, але й німецький ринок, приміром, а причина одна — «еміграція» футбольних талантів. Я, до слова, переконаний, що Італія (меншою мірою — Іспанія) завдає європейському футболу непоправної шкоди, немилосердно підрубуючи його коріння — розграблюючи національні чемпіонати. Однак це тема іншої розмови.

Нашому футболу зарадило б якісне поліпшення загальнодержавних справ, але цього варто чекати чимало літ. І все-таки впадати у відчай не треба. На щастя, з'явилися люди, які готові до суворих випробувань і щедро інвестують капітали в український футбол. «Динамо», «Шахтар», «Дніпро», «Чорноморець», «Таврія», «ЦСКА-Борисфен» внутрішніми перемогами честолюбні замисли не обмежують, а це додає нам оптимізму. Поява на тренерських містках таких фахівців, як Л.Буряк, В.Сальков, Б.Штанге, М.Фоменко, Р.Дзодзуашвілі, С.Морозов і діяльність Г.Суркіса, Д.Злобенка, О.Брагіна — це фактор, який може стати вирішальним у розвитку вітчизняного футболу.

Тож не варто зараз оплакувати сумнозвісну пору «дешевої ковбаси», котра — давайте будемо відвертими — потрібна тільки тим, хто звик «працювати» за вказівками. Так спокійніше, звичайно, і великого розуму для цього не треба».

№ 33 вересень. Григорій СУРКІС: Стали жертвами непорозуміння (Микола МОТОРНИЙ, Сергій ПІЛЬКЕВИЧ)

«Хочу підняти завісу над цією історією (дискваліфікації київського «Динамо» після єврокубкового матчу з «Панатінаїкосом». — В.Б.), поетапно розповісти, як же насправді відбувалися події, наголосити на деяких протиріччях.

Перед матчем такого рангу у клубі завжди збирається нарада усіх служб, щоб обговорити деталі щодо проведення гри. Сюди входило і питання зустрічі арбітрів. На 12 вересня було заплановано: огляд суддями стадіону, роздягальні, інших футбольних структур, а також відвідування сувенірного магазину. Адже, за регламентом проведення змагань, рефері мають право придбати якісь сувеніри.

В автомобілі на шляху з аеропорту до Києва, за словами пані Нечаєвої, що працює з нами за трудовою угодою як перекладачка з іспанської, пан Ньєто попросив спочатку заїхати до магазину, а вже потім до готелю. Нечаєва повідомила про це Бабійчука, і ескорт машин вирушив до магазину на вулиці Богдана Хмельницького. Приїхавши, пан Ньєто наголосив, що він три роки тому був у Києві, судивши матч кубка УЄФА «Динамо» — «Рапід», відвідував цей магазин і знає, що тут товари набагато дешевші, ніж у Європі. Також іспанець поцікавився, у якому готелі вони зупиняться. Може, як і тоді, у «Києві»? Василь Бабійчук зателефонував моєму братові Ігорю і спитав, чи можливо показати гостям хутрові вироби, на що той дав згоду, з'явившись через короткий час.

Через відносно пізній час електроенергія у фірмі «Одяг» була відсутня, і тому судді добиралися на дев'ятий поверх східцями, бо ліфт, як ви розумієте, не працював. У кімнаті зразків пан Ньєто попросив пані Нечаєву приміряти одну з шуб, що була у залі. Вона, напевно, сподобалась арбітру, і він сказав, що придбає її для матері. Інші судді також обрали шуби своїм дружинам, однак наголосили, що їх влаштовує трохи інший розмір. На це директор фірми і продавець відповіли відмовою. Річ у тім, що усі бази на той час були вже зачинені. Потім іспанці придбали хутрові шапки, а пану Ньєто його друзі нагадали, що той купив шубу лише для матері, забувши про дружину. Той надолужив прогаяне, але віддав перевагу іншим артикулу, дизайну, вартості. Втім, у залі знаходилось обмаль зразків, і вибір на той момент, відверто кажучи, у них був обмеженим. Також підкреслю такий факт. На кожному з виробів висів ярлик з вказаною ціною як у доларах США, так і у національній українській валюті — карбованцях.

Далі судді з товарами були завезені до готелю. Після того, як гості прийняли душ, вони спустилися до холу, де офіційними представниками «Динамо» їм було надано запрошення на вечерю до резиденції клубу. Ті погодились. Перед десертом пан Ньєто уточнив у пана Бабійчука про ціну товарів. Той дав знати про це І. Суркісу, і останній, взявши у машині чек, показав його іспанцю. У розповіді іспанця ж йшлося про якийсь папірець. Реакція Ньєто була непередбачуваною. Він схопився за голову, сказавши: «Нам не треба ніяких сувенірів, ніяких товарів». Після цього, давши команду помічникам, терміново повернувся до готелю. А у тому чеку насправді був перелік усіх видів товарів фірми, загальна вартість яких і становить 30 тисяч доларів.

Коли арбітри приїхали до готелю «Дніпро», де вони зупинились, пан Ньєто запропонував делегату УЄФА і спостерігачу за суддями (ця посада введена нещодавно. — Прим, авт.) піднятися до його кімнати. У номері пан Ньєто розповів їм зі своїх уст про те, як його зустрічали працівники «Динамо», ледве не силоміць відвезли до фірми і примушували взяти ці кляті шуби. Далі він дістав із шафи пакети і за присутності представників УЄФА передав їх В.Бабійчуку. До готелю був викликаний Віктор Медведчук — голова Союзу адвокатів України, один з найавторитетніших юристів країни, щоб розібратися, чим невдоволений іспанець. Але роз'яснень ніяких не дали.

13 вересня о 13.00 ми подали офіційну заяву на адресу секретаря дисциплінарного комітету, в якій було зазначено про інцидент. Пан Лемахер заспокоїв нас, сказав, що поєдинок відбудеться згідно з розкладом і навіть побажав нам успіху.

Чи об'єктивно відсудив матч рефері, розбиратися вам. Наступного дня о 6.00 арбітри залишили українську землю, захопивши з собою куплені сувеніри, окрім тих шуб.

Тож я наголошую, що нікому не доручалося, не входило в обов'язок дарувати гостям такі коштовні «сувеніри», тим паче, ми розуміли про можливі наслідки.

Тепер щодо засідання контрольно-дисциплінарного комітету у Порту, на якому ми з паном Медведчуком були присутні. Обурило негативне ставлення до нас. Обриваючи нас на півслові, функціонери спокійно вислухали свідчення пана Ньєто, у промові якого було чимало протиріч. Рішенням дискваліфікувати «Динамо» були підставлені під сумнів імідж одного з перспективних, кажу без перебільшення, клубів континенту, честь його керівництва. Повинен підкреслити, що проти «Динамо» зараз розгорнута підла кампанія. Невідомо лише, за чиїм соціальним замовленням вона здійснюється. Ми на засіданні палко відстоювали свою точку зору, називали цей випадок непорозумінням. Розумієте, УЄФА — це держава у державі, вона підкоряється лише своєму Уставу, ігноруючи всі інші закони. А деякі статті Уставу, як на мене, не відповідають правовим нормам.

Вам, гадаю, буде цікаво почути про те, що легендарний у минулому футболіст, а нині — один з найкращих у Європі фахівців, президент «Баварії» Франц Беккенбауер виступив у четвер з офіційною заявою на ім'я президента УЄФА Леннарта Йоханссена, що він категорично не погоджується з черговою провокацією. Саме так він називає інцидент. У п'ятницю про свою думку він повідав через прямий ефір багатьох європейських телеканалів.

Сьогодні йде боротьба, як кажуть, за честь мундира. Цікавим виглядає один з пунктів регламенту УЄФА, де вказано, що у подібних ситуаціях найменше повинні страждати футболісти. А скажіть, що я повинен сказати капітану команди Юрію Калитвинцеву, якому 22 вересня виповнилося 27 років, який бідкається за несправедливу долю, стверджуючи, що саме цього сезону він розкриває свої найліпші якості?

Доходить до анекдоту. Замість «Динамо» до Ліги чемпіонів у надзвичайному порядку включений данський «Ольборг». Більше того, вже датчани пустили чутки, що кияни і у домашньому матчі з «Ольборгом» підкупили суддю. Але ви ж самі бачили обидва поєдинки, які закінчилися із загальним рахунком — 4:1.

Постфактум. «Динамо» дискваліфікували, але, запевняю вас, у нас чисті руки і почуття (а також ноги, вуха й зуби. — В.Б.)»

№ 35 за жовтень. Донецьк: трагедія на стадіоні «Шахтар» (Микола СТОЛЯРОВ)

«Страшної сили вибух припинив зустріч місцевого «Шахтаря» із симферопольською «Таврією». На прес-конференції начальник Донецького міського управління внутрішніх справ Аркадій Болдовський розповів, що 15 жовтня о 17 годині 03 хвилини при вході у гостьову ложу від вибуху підривного пристрою загинув президент акціонерного товариства «Футбольний клуб «Шахтар», він же генеральний директор фірми «Люкс» Олександр Брагін. Разом з ним загинуло п'ять чоловік з його охорони. Шостий помер дорогою в лікарню. Серйозні поранення отримала також буфетниця. Зараз у тяжкому стані вона перебуває в лікарні.

За словами А.Болдовського, ті, хто планував вибух, попередньо вивчали маршрути руху Брагіна. Ставши президентом АТ «ФК «Шахтар», він часто бував на стадіоні. Як було зазначено на прес-конференції, вибух готували фахівці високого класу. Швидше за все, він керувався дистанційно. Глядачі, а на стадіоні їх зібралося близько двох тисяч, не постраждали. Втім, в міліцію зателефонували з лікарні імені Калініна і повідомили про ще одного потерпілого. Хто він — з'ясовується.

Футбольний матч було перервано і перенесено на пізніший час. Створено спеціальну комісію, до складу якої увійшли представники міліції, УСБ і Генеральної прокуратури. Ведеться розслідування».

Володимир БАНЯС, газета «Український футбол»