1991-й: очікування, здобуття й осмислення Незалежності

Доленосного для українців часу наша газета продовжувала обстоювати право республіки на самостійний чемпіонат.

№2 за квітень Прогноз на завтра (Петро РИМАРЕНКО)

«Один мій приятель без тіні іронії запитав якось мене: — Невже у наш бурхливий, наелектризований час, коли все кипить і вирує, економіка тріщить по швах, а ціни стрибають, мов вершники в кінному кросі, хтось може всерйоз цікавитися футболом? І уявіть собі — цікавляться! І за цим зневажливим «хтось» стоять реальні мільйони любителів, попри їхні службові ранги, наукові звання, престижні і непрестижні професії, рівень матеріальних чи духовних статків. Більше того, берусь стверджувати, що простенька, з першого погляду, гра ще довго полонитиме уяву, хвилюватиме серця, викликатиме найрізноманітніший набір емоцій. Незалежно від того, хто стоятиме при владі — партократи чи охлократи, комуністи чи міжрегіонали. При повній диктатурі чи розквіті демократії. При президентському правлінні чи без оного.

Звичайно, результати голосування в парламенті чи підсумки конкретного матчу і конкретного футбольного туру — речі непорівнювані. Але уявімо собі на мить, що замість матчу «Спартак» — «Реал» телебачення показало б парламентські дебати. Не позаздриш у такому разі ні телебаченню, ані народним обранцям.

Доволі рано — 6 березня — розпочинається нинішній футбольний сезон, та це аж ніяк не применшує інтересу до нього. Тим більше, що кожного року у футбольному світі щось відбувається: то фінал світової першості, то Олімпіада, то чемпіонат континенту, то престижні юніорські турніри, не кажучи вже про щорічні європейські кубкові змагання. А хіба залишать байдужим істинного ревнителя футболу події нашого внутрішнього календаря! Ні, тисячу разів ні!

Стрімко, невблаганно стрімко біжить час. Зізнаюсь щиро, аж не віриться, що дожили ми до самостійного видання, на прапорі якого написано — суверенний український футбол, його невтомна розбудова і зміцнення.

Добра прикмета на старті чемпіонату. А яким буде фініш? Хочеш-не-хочеш, а треба ставати на слизьку, невдячну, а часом і небезпечну — згадаймо бодай радянського мільйонера, народного депутата РРФСР А.Тарасова, чий прогноз щодо долі деяких островів Курильської гряди загрожує йому значними неприємностями — стежку прогнозів.

Сподіваюся, що в футболі до криміналу не дійде. Бо, як на мене, уже зараз можна дещо прогнозувати з найбільшою точністю. І цього року матиме місце звичний джентльменський, вірніше, не джентльменський, набір із практики всесоюзного Футбольного відомства.

Зміни в календарі, пояснювані інтересами збірної, зарубіжними турне тих чи інших команд, або й узагалі без пояснень. Режим найбільшого сприяння московським клубам, найперше, «Спартаку», в комплектуванні, поїздках за рубіж, бережливому суддівському ставленні.

Некомпетентність. Чого варта тільки недавня «справа Юрана», коли молодий талановитий гравець, наша надія, через головотяпство відповідального секретаря Федерації футболу СРСР О.Парамонова ледве не був дискваліфікований Спілкою європейських футбольних асоціацій (УЄФА). Ну, гаразд, зрадів і повірив О.Парамонов, що в ненависному йому київському «Динамо» поцупили прекрасного футболіста, але бодай те, що киянин не мав права грати за «Спартак» в європейських клубних турнірах, функціонер федерації мав би знати.

До названого букета обов'язково додадуться й інші, не менш яскраві квіточки: суддівська сваволя, оранжерейні матчі під дахом, які можна сміливо назвати пограбуванням немосковських команд, відмітання з порога будь-яких суверенних намагань республік і стояння за командою «Струнко!» нашої республіканської федерації, якщо її очолюватимуть такі керівники, як Микола Федорович Фоміних.

Але й за таких обставин, про які усім нам треба криком кричати, український футбол збереже на всесоюзній арені свої провідні позиції. Уявляєте його потенціал. Час йому виходити на європейські і світові терени без «величайшего соизволения» всесоюзного відомства, очолюваного футбольним імператором В.Колосковим».

№2 за квітень Отож, згідно із Статутом (Юрій БРЯЗГУНОВ)

«У вересні минулого року міністрові закордонних справ УРСР А.М.Зленку надійшов лист із штаб-квартири ФІФА у Цюріху за підписом Генерального секретаря Міжнародної Федерації футболу Й.Блаттера. Дуже ввічливо, що здалося напівзнущанням, він повідомив керівника зовнішньополітичного відомства суверенної держави, члена ООН та ЮНЕСКО, що не може йти мови про прийом Української федерації футболу до ФІФА. «Якщо Українська РСР одержить політичну незалежність, то тоді Ви могли б звернутися із заявою про прийняття в члени ФІФА...».

Залишимо в спокої чергове нагадування про нашу напівколоніальну залежність, будьмо вищі. Перейдемо краще до суті проблеми, яка полягає в тому, щоб знайти, все-таки, найближчий шлях до мети. Вона ж — в нагальній необхідності вирішити питання про вступ до світової футбольної сім'ї. Бо ми маємо на це право. З усіх точок зору: через призму Декларації про державний суверенітет України, з вершини досягнень і внеску України в світовий футбол, просто — з точки зору здорового глузду.

Але можуть заперечити, що, мовляв, нам же відмовили. Та ще й кому: Голові Верховної Ради УРСР Л.М.Кравчуку, Голові постійної Комісії ВР УРСР з питань культури та духовного відродження Л.Танюку. Не засмучуймося, а краще вчитаймося пильніше у положення нового Статуту ФІФА, прийнятого Конгресом цієї організації минулого літа. Стаття перша, між іншим, твердить, що ФІФА складається із НАЦІОНАЛЬНИХ (виділення моє — Ю.Б.) асоціацій (федерацій), які входять до неї і визнаються нею як єдині, що контролюють футбол у відповідних країнах.

Тепер розберемо цей пункт за складовими. Перше: Україна має власну, наголошую, НАЦІОНАЛЬНУ федерацію, що контролює (або мала б) футбол у республіці. Далі. У листі Й.Блаттер наголосив, що «ФІФА визнає тільки одну асоціацію, що керує футболом в одній країні. У Вашому випадку — це Федерація футболу СРСР». Тут є кілька моментів, що вимагають уточнення, згідно із Статутом та його тлумаченням Й.Блаттером. Насамперед, слово «країна». Якщо Україна — країна, то ми маємо повне право вступу. Друге: Федерація футболу СРСР, напевне ж, не має права, виходячи з цього, представляти футболи Грузії, Литви, України, інших республік, бо, як ми тепер стверджуємо, СРСР — це не КРАЇНА, а СОЮЗ суверенних держав. А по-третє, давайте розберемося із словом НАЦІОНАЛЬНИЙ. Згідно із Статутом, до ФІФА входять, повторюю, національні федерації та асоціації. А Федерація футболу СРСР не є, ніколи не була і не буде НАЦІОНАЛЬНОЮ, бо такої нації, як радянська, просто не існує, а є нації, національності, народи, народності — росіяни, українці, білоруси, грузини, чукчі, евенки і т.д. Отож, саме їхні федерації за Статутом ФІФА мають право на членство в цій організації.

Але продовжимо. Відмовивши торік Україні, Литві та Грузії в прийомі до своїх рядів, ФІФА порушила статтю другу свого ж Статуту, де стверджується, що головними цілями цієї організації є, насамперед, зміцнення дружніх відносин між федераціями, офіційними особами та гравцями, підтримка їх найрізноманітнішими засобами. Так ось, саме ФІФА, завдяки безпосереднім діям її віце-президента, а це не хто інший, як В.Колосков, не те що не сприяла розширенню й зміцненню контактів (зокрема візьмемо, з грузинською, литовською), а навпаки, відомими своїми рішеннями про санкції по відношенню до тих, хто підтримуватиме зв'язки з федераціями Грузії та Литви, фактично, жорстоко розправилася з ними, принизивши гідність цих країн, що заявили про свою незалежність. Кричуще порушення саме й виявляється в тому, що санкції направлені саме проти національних федерацій. А та ж стаття друга твердить, що дискримінація проти країни чи окремої (навіть окремої!) особистості з расових, релігійних чи політичних (!) мотивів недопустима. Як же тоді, як не політичною дискримінацією, назвати репресії проти грузинів, литовців, відмову в прийнятті України до ФІФА?!

Отож, згідно із Статутом ФІФА, зусилля щодо вступу треба повторити, але надсилати вже не листи державних керівників, а письмове прохання Федерації футболу УРСР, де обов'язкова декларація із зобов'язанням дотримуватися Статуту, Регламенту та рішень ФІФА, правил гри. А ще — копію свого статуту та регламенту, а також досьє, в якому треба повідомити всі подробиці про внутрішню організацію федерації, інфраструктуру для гри в футбол на Україні. І апелювати не до одного якогось чиновника, а до всього конгресу, який, власне, й має лише право приймати рішення про прийом до ФІФА. І робити це потрібно зараз, аби потрапити вже до наступного циклу відбіркових матчів чемпіонату світу в США. Треба врахувати й те, що конгрес збирається раз на два роки.

Звичайно, перед тим треба розібратися з власною Федерацією, її статутом, регламентом, а може, й самим складом та головою, що, не секрет, теж впливає на вирішення проблеми. Але це вже тема наступної розмови».

№2 за квітень Кілька слів на прощання (Борис НАРТОВСЬКИЙ)

«Київське «Динамо» п'ятдесятих років не мало того оберемку почесних звань і титулів, гучних перемог і дороговартісних призів, які є в клубу нині. Найвищі досягнення колективу тої доби — срібні медалі чемпіонату країни 1952 року й здобуття Кубка СРСР 1954-го.

Але команда ходила серед грандів радянського футболу й змушувала рахуватися із собою будь-якого суперника. Оборону киян цементував Віталій Голубєв, центральний захисник. У «Динамо» він прийшов уже зрілою молодою людиною — виповнилося 25 років. До цього він грав зовсім поряд, у команді Київського військового округу.

Деякий час поруч із Голубєвим грали Микола Голяков і Абрам Лерман але основними партнерами Віталія згодом стануть Володимир Єрохін, Тіберій Попович, а ще — Аркадій Ларіонов і Петро Тищенко. Всі — відмінні майстри, але такими стали завдячуючи Віталію, який своїм прикладом учив партнерів витонченості гри, бездоганності манер у відборі м'яча, але в той же час — безстрашності в жорстких сутичках.

— На перший погляд, зовнішність його абсолютно не відповідала уявленню про футболіста, — згадує заслужений майстер спорту Андрій Біба, який устиг пограти в «Динамо» разом із Голубєвим, — плечистий, широкогрудий, він швидше нагадував штангіста, але в грі демонстрував такі дива гнучкості й спритності, міг виробляти з м'ячем таке, що глядачі на трибунах підводилися з місць. Тільки він, Віталій Голубєв, здатен був підчас стрімкого проходу невловимим рухом стопи відкинути м'яч під прямим кутом у бік партнера... А прийом «ножиці» в його виконанні супроводжувався такою багатою гамою рухів, що вже заради цього видовища варто було приходити на стадіон.

Футбол тієї пори привертав до себе увагу багатьма цікавими гранями. Однією з них були традиційні дуелі центральних захисників з центральними нападаючими. Голубєву не вдавалась гра, наприклад, проти спартаківця Микити Симоняна, зате він з блиском виходив із поєдинків з іншим центральним нападаючим — московським торпедівцем Едуардом Стрельцовим, котрий наближався тоді до апогею своєї майстерності. Майже всі інші нападаючі команд, які суперничали з київським «Динамо», відзначали віртуозну техніку Віталія.

Він був доброю і справедливою людиною. До Голубєва тягнулися молоді спортсмени, яких він по-батьківськи опікав. Але ніколи він не був добреньким на шкоду інтересам колективу. Соратники Віталія розповідають про такий факт. У півфіналі розиграшу Кубка СРСР 1954 року кияни зустрічались з ленінградським «Зенітом», у центрі нападу якого виступав Добриков, друг Голубєва ще з часів перебування в армійській команді. Тренер динамівців Олег Ошенков не без побоювань очікував їхньої дуелі. Сьогодні ми знаємо, що Добриков у тому матчі жодного разу не загрожував воротам Макарова — подбав про це Голубєв.

Про Віталія Михайловича, ще за часів його активних виступів за «Динамо», ходило чимало цікавих оповідок, а то і легенд. Одні розповідали про його патологічну боязнь перельотів. Якщо динамівці добирались до місця чергового матчу літаком, то Голубєв заздалегідь, за добу, вирушав залізницею. Інші не без іронії пригадували випадки, як він примудрявся прямо на стадіоні перед матчем «для розкутості» пропустити чарчину.

А ось Олегу Макарову, авторитетному київському воротареві, заслуженому майстру спорту, найбільше запам'ятався випадок, коли Голубєв отримав важку травму. Закривавлена нога розпухла так, що не влазила в бутс. Віталій попрохав лікарів знеболити травму, надрізати бутс, аби заправити туди ногу, і... знову вийшов на поле.

Утім, чи не подібні випадки призвели на схилі життя до тяжкої хвороби, а згодом і до ампутації? І про Віталія Михайловича не забули в лиху годину. Поліпшити його життєві умови прагнуло, особливо після виступу «Советского спорта», динамівське товариство, рідний клуб, за який провів більше двох сотень матчів лише на всесоюзній арені, соратники. Засвідчую особисто, що всі працівники колишнього відділу футболу Держкомспорту УРСР і члени президії республіканської федерації щоденно, хто за графіком, а хто, як-от Петро Іванович Безносенко, й поза графіком, відвідували свого товариша, колегу. Отримав він і постійне місце на Республіканському стадіоні... Але смерть виявилася невблаганною. Вона забрала життя майстерного футболіста, вірного динамівця, чудової людини».

№№14/15 за грудень Слова й діла імперії (Валерій ВАЛЕРКО)

«До яких тільки заходів не вдається центр, аби втримати український футбол в цупких обіймах імперських структур! Засоби для цього підібрані найпромовистіші — шантаж, обман, лицемірство. Це одна й та ж людина прохає республіканську Федерацію дограти союзний чемпіонат і допомогти збірній у відбіркових змаганнях, обіцяючи натомість посприяти у прийнятті України до ФІФА, і водночас, використовуючи особисті й службові зв'язки, усіляко блокує самостійний вихід нашого футболу на міжнародну арену. Парадокс? Нічого подібного, це — характерний для високопоставленого московського чиновника стиль роботи, який особливо помітний в організації союзних турнірів.

Нині В.Колосков охоче віщує найстрашніші біди «сепаратистам» і красно популяризує переваги «стабільного» чемпіонату СРСР. Знаю, що і в Україні дехто ладний повірити (уже вкотре!) цим казочкам, а тому зверну увагу на головне — чи присутня логіка у словах і ділах імперського футбольного президента.

Не секрет, що наостанок свідомо гальмується розвиток суддівської справи в республіках. Здійснюється це елементарно: пріоритет віддається московській і, значною мірою, російській колегіям, а представники інших регіонів, позбавлені серйозної практики на високому рівні, прогресують повільно. Цікавий приклад: матчі московських клубів між собою реферують лише місцеві служителі футбольної Феміди, а подібні побачення команд України — майже завжди заїжджі арбітри. На протест республіканської Федерації В'ячеслав Колосков зреагував у своєму стилі, запевнивши: це більше не повториться. І що ж? А все залишилося без змін. Московські судді, звичайно ж, найчесніші люди у світі, тож якраз вони й проводили принципові матчі «Металіст» — «Металург» (В.Філіпов), «Динамо» К — «Чорноморець» (С.Хусаїнов) та інші, зрідка поступаючись цим правом петербуржцям («Шахтар» — «Динамо» К, Т.Безубяк) чи комусь із віддаленіших міст. Навіть уявити не можна, щоб, приміром, зустріч «Шахтар» — «Спартак» М обслуговував киянин чи харків'янин, а от М.Левников із Петербурга, з'ясовується, цілком підходить на роль арбітра поєдинку «Спартак» М — «Металург». Щоправда, він спроможний на останніх секундах вигадати пенальті за нічийного рахунку, проте це не страшно, бо ж покарання застосовується не до гранда...

Та найкраще підтверджує ціну обіцянок союзного чиновництва епізод із повторного кубкового матчу киян з охтирцями. Знаєте, хто судив його? Семипалатинець О.Борисов. Оце вам і турбота про національні кадри, і справедливість, і, зрештою, раціональне витрачання коштів.

Проти проведення календарних ігор у залі протестують не лише українські колективи, але й представники інших республік. І знову Колосков залишається вірним собі. Він люб'язно сприймає претензії, переконує всіх, що в ході чемпіонату регламент не змінити, а вже в новому сезоні... Що ж очікує учасників чемпіонату Союзу 1992 року? А ось що: в перших шести турах московські клуби «Спартак», ЦСКА та «Динамо» прийматимуть своїх суперників... у манежах. Оце така єдність слова та діла в керівників імперського футболу.

Ще не забулася більшовицька принциповість Колоскова в так званій камишинській справі і дивна для стороннього спостерігача м'якотілість під час розгляду цьогорічного спартаківського інциденту. Володар Кубка СРСР, обігравши суперника з рахунком 7:1, був усунутий із розиграшу за сумнівних обставин, і в той же час клуб, який не з'явився на два календарні матчі, відбувся сміхотворно малим за нинішніх часів грошовим штрафом. В обох випадках президентові належало вирішальне слово. А він, як з'ясувалося, давній шанувальник «Спартака»... То це і є зразок організованості, чесності та справедливості? Саме за такий чемпіонат агітують московські видання, що ревно служать імперській федерації?

Інший важливий момент: боротьба з «договірними» матчами. В.Колосков фактично розписався у власній неспроможності протиставити цьому злу щось серйозне. В усьому світі в таких випадках просто подають у відставку, в соціалістичних заповідниках, аби не втратити прибуткового місця біля годівниці, вдаються до імітації. Футбол — не виняток. У Москві не можуть (хоча, скоріше, не хочуть) зрозуміти: заслін негативним явищам можливо поставити лише рішучим переведенням футбольного господарства на справді професійний лад. Іншого шляху, зрозуміло, реального, в природі не існує. Коли ж імітувати боротьбу, то, звичайно, підійдуть громадські інституції на зразок апеляційного жюрі чи воістину сталінський метод лімітування нічиїх. Ще не забули: у Радах мусить бути рівно десять представників трудової інтелігенції — не більше і не менше. Є гідний одинадцятий кандидат? Не велено пущать — така рознарядка. У футболі теж: десять нічиїх — і баста. Нехай одинадцята буде досягнута в матчі навіть еталонному, все одно очок не принесе. Бо — рознарядка.

Футболісти, тренери, фахівці й уболівальники України! Невже ви нудьгуватимете за таким чемпіонатом? Згадайте безсмертні слова — в своїй хаті — своя правда і сила і воля. Це надто важливо напередодні доленосної для українського футболу події: 13-14 грудня республіканська Федерація мусить остаточно визначитися зі своїм статусом і місцем у світовій футбольній сім'ї».

Володимир БАНЯС, газета «Український футбол»