Головна, але непомічена перемога Полковника

Про Метра написано тисячі сторінок — як газетного, так і книжного формату, втім, повторюся, глибокого, об'ємного, сказати б, масштабного аналізу його кар'єри наставника відверто бракує. Чи не єдиним винятком є стаття під назвою «Валерий Лобановский. За и против» (1994 рік виходу) відомого спортивного журналіста Льва Філатова. Лише в ній зустрічаємо спокійний, виважений, майже позбавлений емоцій розгляд усіх сторін — і висвітленого, і затемненого — суперечливої постаті Тренера.

Серцевиною цього аналітичного матеріалу стало окреслення Львом Івановичем основних перемог і поразок Валерія Васильовича — і тих, і тих оглядач тижневика «Футбол» нарахував по чотири. Пропоную їх вашій увазі.

Чотири перемоги

1.Раціоналізм
«Все сезоны, которые Лобановский провел в киевском «Динамо», команда эта мало того, что она была признана и воздыхателями, и недругами верховной во всесоюзном масштабе, еще и являла собой пример разумной разученности; ее нельзя было застать на анархии, партизанщине, она была кадровой частью. В тех сезонах, которые ей не удавались в полной мере, она, не вытягивая по части экстра-класса, держала марку достаточного класса, ни паника, ни бегство, ни бестолковость ей ведомы не были. Я говорю о том, как команда выглядела. Вклад научного обеспечения тренировок, образа жизни, тактики полагается оценить людям в этом сведущим. Но то, что именно такой команда выглядела, — заслуга Лобановского, это проверено продолжительностью его труда».

2. Професіоналізм
«Не один год с упорством дятла Лобановский твердил одно слово — «профессионализм». Его не то чтобы не понимали, его не желали слушать. Если бы он всего лишь повторял зто слово, и то был бы толк, все-таки человек возглавлял чемпиона страны и сборную. А он потихонечку, прутик за прутиком вил у себя в Києве гнездо, которое хоть в какой-то мере напоминало бы, предвосхищало особняк, сооруженный по профессиональному чертежу. Так уж устроено ревнивое окружение, что все, чего добились киево-динамовцы, вызывало вместо делового интереса черную зависть, попытку высокие места в таблице объяснить достоинствами не столько игры, сколько бытовыми и материальными условиями, свалившимися на клуб, как манна небесная. Поговаривали, что Лобановский как администратор и финансист выше, чем как тренер, успехи относили за счет первых его качеств, а заминки сваливали на тренерскую посредственность. После ухода Лобановского со всесоюзной сцены слово «профессионализм» у нас звучит, что называется, через слово».

3.Створення київського «Динамо» зразка 1975 і 1986 років
«И вот пришло двухлетие — 85—86 гг. Чанов, Демьяненко, Яковенко, Рац, Евтушенко, Кузнецов, Баль, Беланов, Заваров, Михайличенко, Бессонов, Яремчук, Балтача — новые, найденные, принятые, обученные, признавшие программу сверхтрудных тренировок и строгого, экономного построения игры. Один Блохин, 34-летний, как связь эпох. Уж эта-то команда целиком со всеми потрохами принадлежит тренеру, его зрением отобранная, его умом, знаниями вышколенная. И будьте любезны, принимайте ответ на ядовитую укоризну. Повторение удивительное, все, как в незабвенные сезоны 74—75. Два подряд непринужденно выигранных чемпионата СССР, Кубок кубков, «Золотой мяч» — Беланову, тренер и игроки — оплот сборной. И не «утюгом» прошлась команда по полям, не силой, той, при которой ума не надо, а игрой продуманной, обоснованной, как все, что исходит от Лобановского, энергичной, сцепленной, в духе времени. Можно было бы заметить, что десять сезонов назад «Динамо» выглядело элегантнее, шикарнее, как бы в выходном костюме, а на этот раз хоть и в приглядном, с иголочки, но комбинезоне. Тогда «Динамо» само себе нравилось и было не прочь убедить публику в своем аристократизме, а теперь оно с головой в работе и, не заботясь об исключительной репутации, честно ее завоевывало, впрочем, не чураясь красот при удобном случае».

4.Створення збірної СРСР зразка 1986—1988 років
«11 октября 1986 года в Париже на «Парк де Пренс» был сыгран отборочный матч VI чемпионата Европы Франция — СССР. Наша команда выиграла 2:0. Помните, голы забили во втором тайме Беланов и Рац? 22 июня 1988 года в Штуттгарте в полуфинале этого чемпионата матч Италия — СССР. Опять 2:0, и, как примета, чтобы вспомнить, забили Литовченко и Протасов, как и в Париже, во втором тайме. Эти матчи разделяют более чем полтора года, а в памяти они рядом. Франция и Италия — тот фон, который наивернейшим образом характеризует, оттеняет противника. И что особенно было приметно внимательному глазу — тренер тот же, Лобановский, со всеми своими взглядами и программами. Для наших журналистов, пусть, это прозвучит невежливо, парадоксально, матчи эти оказались неудобными, они не предоставляли возможности показать им себя в привычных поисках несообразностей в игре своей команды (на одних похвалах далеко не уедешь, истощишься и умом, и сердцем)».

Чотири поразки

1.Провал на всіх фронтах у 1976 році
«В 1976 году тренерам Лобановскому и Базилевичу было дано высочайшее партийно-правительственное задание выиграть турнир на Олимпийских играх в Монреале. /.../ Ради этого дальнего прицела были принесены в жертву матчи с французским «Сент-Этьенном» в Кубке европейских чемпионов, невероятно, но и встречи со сборной Чехословакии в розыгрыше чемпионата Европы, игра с «Днепром» в Кубке Союза. /.../ Авантюра, как ей и полагалось, лопнула. /.../ На этом несчастья не кончились, киево-динамовцы взбунтовались, узнав, что готовят отчисление двух игроков (это напоминало поиски стрелочника); разочарованные, высмеянные в прессе и болельщиками, сознающие, что год пропал, они потребовали устранить обоих тренеров. Как водится, шли долгие разбирательства, в конечном итоге власти согласились на отставку Базилевича, а Лобановский был оставлен»

2.Непомірний практицизм
«Чемпионат 1977 года выигран киевским «Динамо», а команде и, в свой черед, тренеру громко выражено недоверие. И было отчего. /.../ В том чемпионате киевское «Динамо» сгоняло 15 ничьих в 30 матчах».

3.Договірні матчі
«Не раз и не два я вызывал Лобановского на разговор о договорных матчах. Без свидетелей, один на один. Он, верный своему обыкновению выбирать лишь устраивавшие его темы, пропускал мои вопросы мимо ушей и переводил стрелку разговора на другую колею. Меня не занимали разоблачения, хотелось понять, чем движим тренер самой сильной у нас команды, ставя себя в двусмысленное положение. В своей книге «Бесконечный матч» Лобановский тоже отмолчался. А ведь если бы его преследовали наветы и пустые подозрения, не мог бы он остаться равнодушным, обвиняли-то в тягчайшем перед футболом преступлении!».

4. Відсутність справжніх послідовників
«Сам себе он кажется сочинителем хотя и не большой, но обдуманной, проверенной футбольной науки. Да вот незадача, у него нет аудитории. Не только невежественные щелкоперы из газет, не только болельщики — интеллигенты из театральных и литературных кругов, знакомством с которыми он гордится, но и люди его профессии, тренеры, менеджеры, которым полагалось бы вникнуть в его взгляды, такие систематические и логичные, не вникают, хоть убей, разве что для приличия сделают вид, что вникли, а сами дремлют. Да и последователей кот наплакал, да и они скорее подголоски, чем сподвижники. В том главном, что, как он считает, его выдвигает и отличает, Лобановский одинок, не понят и не поддержан. /.../ Он в средоточении футбольного мира, он известен, но, чуть что, за разъяснениями мчатся не к нему. И шутят не с ним. И что же это, как не еще одно поражение? Знак вопроса тут все же уместен. Сегодня никто точно не ответит, ни с кафедры, ни со стадионных мест, какова же истинная цена Лобановского и лобановщины, выдумка или новаторство?».

Непомічена перемога

Згадана стаття, попри об'єктивний і об'ємний аналіз, парадоксальним чином охопила «правду, тільки правду, але не всю правду»: головного здобутку тренера Валерія Лобановського журналіст не назвав. Я не можу повірити в те, що така прониклива й обізнана в питаннях радянського футбольного господарства людина, як Л.Філатов, не помітила оцієї перемоги. Вочевидь, певні обставини не дозволили йому написати про неї. Спробую окреслити її першозміст — для цього доведеться почати здаля.

Отож шкіряний м'яч у Російській імперії, дореволюційний період. Справжньою футбольною столицею тоді було місто Санкт-Петербург — саме тут зародився вітчизняний варіант найпопулярнішого виду спорту, розміщувалися найсильніші клуби, складені з найкращих футболістів, збірна команда «міста Петра» виграла перший чемпіонат імперії 1912 року, а на V Олімпійських іграх у Стокгольмі в заявці російської збірної з 18 гравців 10 представляли Північну Пальміру.

Москва ж вважалася якщо не провінцією, то дуже віддаленим центром.

Одначе після встановлення влади більшовиків і створення Союзу колишня футбольна столиця неухильно здавала позиції на тлі зростання могутності білокам'яної — нової столиці нової країни. Цей процес завершився в повному обсязі вже в середині 1930-х, у результаті чого із 55 чемпіонатів СРСР для клубів тріумфом Ленінграда завершився лише один. Як і 51 розіграш совєцького Кубка. Ну а після II Світової війни це місто набуло статусу мало не футбольної глушини.

Які причини згаданої трансформації? Вони очевидні, бо відображають саму суть «імперії зла»: у тоталітарній державі всі можливі ресурси стікаються в одне місце — до політичного центру, тобто до столиці. Народна гра тут винятком бути не може.

Саме тому аж до середини 1960-х у радянському футболі Москва грала роль абсолютного монополіста: сюди забирали найталановитіших гравців і тренерів; місцеві команди були найзаможнішими, та ще й сполученими специфічними зв'язками, через які вони частенько «допомагали» одна одній, здаючи ігри; більшість особового складу суддів, які обслуговували матчі першості СРСР, а також функціонерів, які керували відповідним господарством, мали столичну прописку — звісно, це позначалося на їхній роботі...

На противагу цій системі в Україні намагалися побудувати власну — весь цвіт республіканського футболу концентрувався у Києві. Та довгий час це дозволяло лише створювати видимість протистояння білокам'яній — усі трофеї й надалі стікалися туди.

Тренер од Бога Віктор Олександрович Маслов, відчуваючи непідробну підтримку (у т.ч. матеріальну) з боку високих чиновників із ЦК КПУ, зумів завдати перший, по-справжньому потужний, удар столичній монополії. Окрім вродженого обдарування Діда, цьому значною мірою сприяло надзвичайно талановите покоління, зібране під його орудою. Проте тривало все це порівняно недовго, після чого Москва знову повернула собі роль диктатора.

І тут ми підходимо до найголовнішого.

У своїх мемуарах Лобановський дуже завуальовано натякає, що основою розуміння суті радянського футболу став для нього 1969 рік, коли керований ним дніпропетровський «Дніпро» поступився «Спартаку» з Орджонікідзе в матчі за вихід до вищої ліги СРСР. Поступився завдяки тому, що окремі гравці його команди були підкуплені осетинами.

Ця подія змусила Лобановського схилитися до радикального рішення: проти монстра треба боротися його ж методами. Звідси — поява на республіканському рівні системи договірних матчів; звідси — затаврована російськими фахівцями та журналістами «виїзна модель»; звідси — доведена до абсолюту «селекційна політика», коли майже всіх найкращих українських футболістів доставляли в місто на семи пагорбах. І доведіть, що київська «флагманізація» не була історично виправданою...

У підсумку, з 1974 по 1990 роки (період роботи рудоволосого наставника в столиці УРСР) київське «Динамо» ставало чемпіоном СРСР вісім разів, тоді як усі московські клуби разом узяті спромоглися на п'ять. Я вже не згадую про європейські досягнення. Оце і є головна перемога тренера Валерія Васильовича Лобановського: йому вдалося зламати хребет московській монополії в радянському футболі.


Володимир БАНЯС, газета «Український футбол»