ШЕМЯКІНА: «Тепер мрію про наукову кар’єру»

У суперечках шпажисток повернути чемпіонську корону, здобуту 2005 року і втрачену рік по тому, спробує лідер української збірної Яна Шемякіна. Щоправда, незадовго до Олімпійських ігор перемоги на домашньому єврофорумі від Яни керівництво не вимагає. «Мета на чемпіонат Європи у нас доволі скромна – потрапити до вісімки найкращих, - розповів тренер Яни Андрій Орликовський. – Цей чемпіонат є рейтинговим для Олімпійських ігор. Однак за рейтингом ми не женемося. Ми пропустили два важливі старти, які також впливали на олімпійський рейтинг – турніри на Кубі та в Китаї. З незрозумілих причин нам не організували ці поїздки – у держави не було грошей, а спонсори не прагнуть нам допомагати. Але в Пекіні слабких суперниць все одно не буде».

- Заключний перед чемпіонатом Європи старт, першість України, я програла молодшій подрузі Анфісі Почкаловій, яка тренується зі мною в одному залі. Але як я можу ображатися на подругу? – дивується Яна Шемякіна. – З усіма приятельками-фехтувальницями ми є супротивницями лише на доріжці, а коли зачохляємо шпаги, підтримуємо дуже теплі, душевні стосунки. Ось після того, як я виграла відбірний на Олімпійські ігри турнір, на Львівському вокзалі о шостій ранку мене з квітами зустрічали всі наші фехтувальники – великі і зовсім маленькі, ті люди, з якими я разом тренуюся. Мій успіх – це заслуга їх усіх. Колись я зрозуміла: щоб перемагати самій, потрібно навчитися радіти перемогам інших.

- До олімпійського потяга ти вскочила в останню мить…
- Так, незважаючи на те, що весь сезон виступала доволі рівно. Вочевидь, дався взнаки пропуск перших заокеанських турнірів. На кубкових етапах у країнах Європи я виступила чудово – «срібло» і дві «бронзи». А ось серед усіх заокеанських, два з яких впливають на рейтинг, найкращим результатом було сьоме місце. Тому всі крапки над «і» довелося розставляти на заключному відбірному турнірі в Празі. Напруження було величезним. Нервувала ще й тому, що перед самим турніром мені перестали вдаватися мої улюблені атаки з уколом в ногу. Тому довелося швидко перелаштовуватися на іншу тактику. На кожен поєдинок виходила як на останній у житті. Концентрувалася лише на одній суперниці – тій, яка стояла переді мною на доріжці. Гадаю, такий настрій став частиною успіху, адже колись я часто програвала лише тому, що не могла повністю сконцентруватися на конкретному двобої.
Найскладнішою була зустріч зі шведкою Еммою Самуельсон, чемпіонкою світу серед юніорів. Її тренує колишній тренер української збірної Сергій Парамонов. Я неодноразово поступалася шведці, але тепер, пригадавши, що вона на кілька років молодша за мене, сказала собі: більше їй ніколи не програю. Після цієї перемоги у півфіналі суперниці і судді мене почали вітати – ще до закінчення турніру я гарантувала собі олімпійський квиток. А фінальний поєдинок, який нічого не вирішував, виграла на куражі.

- Ти відчуваєш симпатію з боку арбітрів?
- Деякі арбітри, як-от молоденький англійський суддя чи австралійка, завжди до мене усміхаються і не приховують розчарування, коли я програю. Є такі, на кого впливають авторитети: коли фехтує легендарна француженка Лаура Флессель, вони намагаються чим можна допомогти їй. Але у шпазі важко допомогти чи засудити – це доволі об’єктивний вид фехтування. Навіть якщо виникають якісь суперечливі моменти, можна звернутися до відеоповторів.

- В Україні ти є кумиром для багатьох молодих фехтувальниць...
- Це дуже відповідальна справа. Деякі дівчата наслідують мою манеру поведінки, стиль одягу та інше. Тому потрібно себе постійно контролювати, бути зразковою. Якщо помилятимешся, твої помилки відразу розтиражуються. Колись я могла порушити режим, ходила на дискотеки та пізно лягала спати, а тепер не те що не дозволяю собі такого, так ще й постійно навчаю молодших, як потрібно робити. На власному прикладі навчаю. Тоді ті нічні дискотеки далися взнаки – мої результати погіршилися...

- Колись ти мріяла бути міліціонером...
- На щастя, ця мрія залишилася в минулому. Тепер мрію про наукову кар’єру: закінчити магістратуру, вступити до аспірантури Львівського університету фізичної культури. Після Олімпіади в мене буде трішки вільного часу. І я планую присвятити його навчанню. Чи хотіла би бути тренером? Якщо би дуже припекло, то була б. Але тренер повинен бути командиром, а я командувати не люблю. Інколи, щоправда, вчу, як слід жити, брата і сестру – щоб речі не розкидали, вставали раніше, були більш дисциплінованішими та організованішими.

Олена САДОВНИК 

Високий Замок