КАРАУЛЬЩУК: «У мене свій власний стиль»

Цього сезону київський «Сокіл» поповнили чимало відомих українських виконавців, які весь час були на слуху в Росії та Білорусі. Але є в кишені Олександра Сеуканда і свій джокер — мало кому відомий в Україні, проте достатньо знаний за кордоном форвард Олександр Караульщук. Він уже залікував травму, отриману на початку сезону, і невдовзі у здібностях цього майстра шанувальники хокею зможуть переконатися на власні очі.

«Три роки були казковими...»

— Питання у таких випадках традиційне — як ти потрапив у хокей?
— У друга мого батька син займався хокеєм, отож мій батько теж вирішив залучити мене до цього виду. Сам батько хокей почав дивитися лише тоді, коли я почав грати. До цього він займався боксом і цікавився лише ним. І хоча батьки вже років вісім не бачили, як я граю, але саме їм я маю дякувати за те, що став хокеїстом.
Першим моїм тренером був Дмитро Крилов, який досі працює у школі «Сокола». Ми завжди підтримували добрі стосунки, постійно телефонували один одному.

— Команда 1983 року народження була доволі зірковою...
— Так, у нас виступали Андрій Міхнов, Микола Жердєв, Антон Бабчук, Костянтин Рябенко, Антон Буточнов, Ігор Андрющенко, Артем Бондарєв, Олександр Скороход та інші відомі нині хокеїсти. Цією компанією ми шість років поспіль вигравали юнацький Кубок СЄХЛ. Зрозуміло, що скаути не залишили ці досягнення без уваги, і більшість хлопців роз'їхалися світом. Бабчук та Жердєв прийняли російське громадянство, Міхнов переїхав до старшого брата, а от деякі гравці взагалі завершили кар'єру.

— Ти ж вирушив до Канади...
— Не зовсім так. У 14-річному віці я міг опинитися в ЦСКА, але моя сім'я була проти. А вже у 18 років, після юніорського чемпіонату світу, я вирушив за океан. І хоча Ontario Hockey League підпадала під протекторат Канади, моя команда «Ері Оттерс» базувалася на півночі США.
Три роки, які я провів у Ері, були казковими. Вже у першому сезоні моя команда виграла чемпіонський титул в OHL. Чимало хокеїстів із того складу нині виступають у Національній хокейній лізі.
Із кожним матчем наставники довіряли мені дедалі більше ігрового часу, і свій третій сезон у «Ері Оттерс» я відіграв у першій ланці.

— Але свято під назвою OHL скінчилося...
— Я виріс із допустимого лігою віку. Кожна команда має право заявляти не більше трьох таких виконавців. У «Ері» ці місця були вже зайняті, а їхати до іншого клубу я не мав жодного бажання. А народження сина обумовило мій переїзд до Європи. І, як виявилося, спричинило значний спад у кар'єрі.

«Сокіл» — хороша команда!»

— Сезон 2004—2005 став найгіршим у твоїй кар'єрі?
— Я починав його у Хабаровську. Це було жахливо! Після благополучної у всіх розуміннях Америки я потрапив до Богом забутого міста. Перші тижні взагалі перебував у стані глибокої депресії. Не міг виходити на вулицю і бачити сірі похмурі обличчя людей, які не живуть, а існують. Одна справа, коли в тебе все добре, і ти виходиш на лід проти Ріка Неша, Брендона Праста, а інша — коли через побутові труднощі ти взагалі забуваєш про гру. На щастя, мене відрахували з команди ще до старту сезону (тоді у Хабаровську за міжсезоння змінили 70 хокеїстів!) і я поїхав до Канади. Там я приєднався до клубу «Саугенай» із ліги LNAH. Це був час локауту НХЛ, і до цієї ліги приїхали чимало відомих зірок. Але за «Саугенай» я встиг зіграти всього два матчі й отримав тяжку травму, яка вивела мене з ладу на кілька місяців.
Потім була Фінляндія, де мені подобалося жити, але умови були не надто солідними. Тим паче, що це був їхній другий дивізіон. Тож ближче до завершення сезону я переїхав до Пермі. Місцевий «Молот» тоді виступав у Суперлізі. Я встиг відіграти за цю команду лише 5 матчів. Отже, сезон дійсно виявився невдалим.

— Після закінчення сезону в Пермі ти вирішив залишитись у Росії?
— Повертатися до США особливого бажання не було. Тож наступним моїм клубом був «Нєфтянік» із Леніногорська. Коли я перебував у Хабаровську, то думав, що там погано. Але щойно я потрапив до Леніногорська — зрозумів: у Хабаровську було дуже добре. Я вдячний тренерам татарського клубу, що не затримався в «Нєфтяніку».
А потім у моїй кар'єрі почався час «Мечела» з Челябінська. У нас була молода команда, я багато грав, був одним із лідерів. Із Челябінськом у мене пов'язані лише добрі спогади.

— Так вийшло, що на старті сезону тебе запрошував «Нефтєхімік». Чому не поїхав до Суперліги?
— Боси «Нєфтєхіміка» хотіли, аби я сам заплатив «податок на легіонера». Але платити 60 тисяч доларів із власної кишені...

— Це ж все-таки Суперліга...
— Я ще встигну там пограти.

— Із «Соколом»?
— А чом би й ні? У нас хороша команда.

«У плані фінансів — усе чудово»

— Як виник варіант із «Соколом»?
— Я розмовляв із Олександром Бобкіним, і він запропонував приїхати до тренувального табору команди. Я приїхав, сподобався тренерському штабу — і от я в команді. Хоча мій агент був проти цього.

— Зміни у нашому хокеї вбачаєш?
— Упродовж 15 років хокей у нашій країні повільно відмирав і торік дійшов до критичної точки, за якою була порожнеча. Добре, що зараз до «хокейної влади» прийшли люди, які прагнуть підняти цей вид спорту. Та поки ми пройшли лише одну сходинку в дев'ятиповерховій будівлі.

— Як ти ставишся до участі «Сокола» у чужому чемпіонаті?
— Негативно. Але нині це оптимальний варіант для розвитку вітчизняного хокею. Надалі ж потрібно будувати власний конкурентоздатний чемпіонат.

— Умови в клубі влаштовують?
— Про проблемну інфраструктуру говорити не буду — про це знають всі. А у плані фінансів — усе чудово. Я заробляю не менше, ніж у Челябінську, і значно більше, ніж заробляв у «Амурі» чи «Молоті». Коли вже згадав про «Молот», то хочу звернутися до його власників: ви мені винні багато грошей! (Сміється)

— Про тебе в Україні вболівальники знають дуже мало?
— Я б сказав — зовсім нічого не знають. Окрім, звісно, статистики виступів за інші клуби. Ваша газета перша з вітчизняних, якій я даю інтерв'ю.

— Але це не перше інтерв'ю в твоєму житті?
— В Америці їх було безліч! Я був дуже популярний, мене знімали в рекламі, запрошували на різноманітні заходи, брали інтерв'ю, а за день я міг дати до тисячі автографів.

«Цікавлюся спортивним харчуванням»

— Повернемося до нашого сьогодення. Після травми не хочеться себе поберегти?
— Коли виходиш на лід, то забуваєш про всі травми. Один із моїх партнерів OHL кілька матчів провів із переламаною рукою й навіть відзначався закинутими шайбами!

— У тебе є хокейний кумир?
— Мені завжди подобалася гра Маріо Лем'є. Але ніколи не пробував грати, як інші. У мене є власний стиль. Вважаю, що центрфорвард має продуктивно діяти на п'ятачку. Але при цьому я люблю кидати з далекої відстані. Бо хто не кидає, той не забиває голи.

(Після фірмової кави, приготованої нашим героєм, ми перейшли до віддалених від спорту питань)

— Існують речі важливіші за хокей?
— Безумовно! Це моя сім'я. Хоч би як багато місця у моєму серці не займав хокей, але я, моя дружина Маша та син важать для мене значно більше.

— А що для тебе означає сім'я?
— Сім'я — це те, заради чого я цовернувся на Батьківщину. Коли я закінчив третій сезон у Ері, мав кілька конкретних запрошень із East Coast Носkеу League та запрошення до тренувального табору клубу НХЛ «Нью-Йорк Рейнджерс ». Але саме в цей час моя дружина народила дитину. Я зрозумів, що сім'я важливіша за спорт, і поїхав додому.
А зараз узагалі почуваюся щасливим, адже маю змогу щодня спостерігати за тим, як росте мій син. Я відчув усі радощі сімейного життя і за сприятливих обставин волів би залишитись у «Соколі» ще сезонів на 10.

— Що означає татуювання на твоїй лівій руці?
— Це головна дата у моєму житті — день народження сина.

— А чим, окрім спорту та своєї родини, живе хокеїст Караульщук?
— Зараз я дуже цікавлюся спортивним харчуванням. Можливо, це саме та справа, якою займуся після закінчення хокейної кар'єри. Навіть планую вступити до НУФВСУ за цією спеціальністю.

— Порада від Олександра Караульщука...
— Ніколи не здавайтеся! Дорогу осилить лише той, хто йде...

Юрій КИРИЧЕНКО, «Спортивна газета»