МЕЛЬНИЧУК: «Доки є амбіції, ти не старієш»

Минулого тижня Федерацією баскетболу України нарешті прийнято рішення щодо головного тренера нашої чоловічої збірної. Одноголосно члени президії віддали перевагу Валентину Мельничуку. Далі має відбутися затвердження рекомендованої кандидатури Мінсі’ямолодьспортом.

«Легіонерські квоти скрізь назріли»

У день засідання сам пан Мельничук перебував у Португалії, де працює вже півтора десятка років. Але, звичайно, коли приїздив на Батьківщину впродовж відпустки, то мав перемовини з президентом ФБУ Олександром Волковим, представив власну версію програми підготовки. Найсвіжіше досягнення Мельничука-фахівця — вихід очолюваної ним (ось уже восьмий рік!) португальської команди до фінального раунду чемпіонату Європи. Результат — поділ дев'ятого місця, зокрема з італійцями, срібними призерами Олімпіади-2004.

— Ви не забобонний? — запитав кореспондент «СГ», вирушаючи 16 листопада на бесіду з Валентином Федоровичем.
— Не настільки, щоб ставити зустрічну умову. Можете друкувати і до, й після президії. Якщо, звісно, вам цікава моя скромна персона. Зізнаюся: варіант повернення додому найбільш для мене жаданий, давно вистражданий. У Лісабоні знають, що можу скористатися тим  пунктом контракту, який дозволяє його перервати.

— Два провідні клуби української Суперліги — БК «Київ» та «Азовмаш» — не  можуть  слугувати базовими для збірної — через великий відсоток іноземців. Чи згодні, що Дроздова й Ліщука недостатньо?
— Коли відвідую календарні ігри португальської першості, деякі колеги кажуть крізь усмішку: «І кого ж ти сьогодні переглядатимеш?». Отже, це не суто українська проблема. Але ж там введено ліміт — не більше п'яти легіонерів у заявці. Зазвичай це п'ятеро американців,  причому молодим янкі селекціонери приділяють підвищену увагу, й невипадково. Адже ті їхні співвітчизники, які вже покрутилися по європах, виявляються частенько не по кишені. Обмежень же, скільки допускати з того чи іншого континенту, португальська федерація не робить. Навіть чемпіон двох останніх сезонів «Оваренсе» не може вважатися базовим, кандидати розсіяні по багатьох командах. Оварців на Євро-2007 було троє, та лише один — у «старті».

— А можливе сумісництво «клубзбірна», якщо тренер цього вартий?
— Кілька років тому моїми асистентами в збірній працювали клубні наставники. Зокрема, з «Оваренсе». Але нині перед Євро-2007 цього не було. Між іншим, якщо ти береш окремо збірну, то об'єктивно втрачаєш у зарплатні. Проте існують же аспекти важливіше грошей. Приміром, творчі.

Шукайте не чужих серед своїх

— Ось, уявімо, ви приймаєте штурвал. Звідки шукатимете кадри?
— Ви самі згадали Ліщука з Дроздовим. Почав частіше з'являтися центровий Кравцов. Це люди, які постійно задіяні в Кубку УЛЄБ, що відповідає високим стандартам. Але скупі цифри такого представництва — біда й Португалії, й України. У мене в останньому призові були  один хлопець із голландського чемпіонату, один із іспанського. Решта десятеро — з місцевих команд. Подивіться, хто захищає кольори самих іспанців або Італії? Від двох до чотирьох профі з NВА, решта — з крутих національних ліг. Солідні внутрішні перегони мають також Франція, Греція, Німеччина, Росія, Туреччина. Враховуючи, що роками тамтешні клуби виступали в Євролізі, або наступному за нею розіграші. Це також досвід, незрівнянний з нами. А співставлення конкретно чемпіонатів України та Португалії — на користь першої.

— Добре, але й у Кубку ФІБА, якщо зануритися в списки Черкас, Южного та Дніпропетровська, то тільки останній спирається здебільшого на українців...
— А чому ви оминаєте Суми, Львів, Одесу та Миколаїв? Чому не взяти «Будівельник», звідки гравці обтерлися на Універсіаді? Певні клуби грунтовно вкомплектувалися, й чемпіонат-2007/08 може виявитися кращим за рівнем конкуренції та добором складу. На зростаючому накалі реальніше підніматися кандидатам до збірної. Безумовно, хотілося б аби вони отримували більше ігрового часу на майданчику. Скрізь знайома картина: власники клубів жадають результату сьогодні.

— Коли ви так стрибнули на Євро-2007, деякі західні ЗМІ пояснювали це тим, що гравці голодні до перемог...
— Гадаю, Паулу Сімау, Жоао Сантуш чи Карлуш Андраде знають собі ціну. Але навіть той мій «збірник», який грає в Іспанії, не має контракту співставного, скажімо, з Таюсом Едні в «Азовмаші». Провідні клуби України, я впевнений, переважають аналогічні португальські за розміром бюджетів. Хоча тут немає й десятої частки сучасних залів, які збудовано португальцями. Але дивіться, для внутрішньої арени турки та ізраїльтяни щойно взяли за правило: двоє своїх обов'язково мають бути на майданчику. Для цього, хочеш — не хочеш, підготуй 4-5 місцевих хлопців належного класу.
В Україні не така критична ситуація з чоловічим резервом, якщо всі команди — від кадетської до ТІ-20 перебувають у дивізіоні «А» Європи. Щороку йде випуск, і треба переварити їх у клубах. Ті ж легіонери, які не можуть вирішити долю матчу, просто затуляють шлях місцевим вихованцям. От я був зараз у рідній Вінниці, де баскетбольні традиції, на щастя, ще не згасли. Так команда майстрів виступає в залі медичного університету щонайбільше на півтори сотні глядачів.

«Заборонили програвати собі самим»

— Чи можете бути задоволеним тим, як реалізували свій потенціал у далекій країні?
— Щасливий тим, що мені довірили збірну і ми з нею пройшли такий шлях. Із клубом я грав у Європі, але далеко не пробивався з об'єктивних причин. Як завжди, поворотний момент спричинив випадок. Нас як португаломовну команду запросили на турнір до Бразилії. І хоча до цього, кому тільки ми не програвали — по Словаччину включно! А тут здолали Аргентину, нехай вона приїхала й не найкращим складом. Наступного дня — Росія, на той час очолювана Єрьоміним.

— Невже ще й її переграли?
— Ну ви таке кажете! Просто мій помічник пропонує: піди, мовляв, до Станіслава — це ж твій добрий знайомий, і попроси, щоб вони нам під сорок очок не вгатили. Звісно, до Стаса не ходив саме тому, що заслужений майстер спорту Єрьомін — мій приятель ще з армійських часів. Мені було б соромно, і ми просто пішли в бій. «Мінус 15» після першої половини перетворили на 71:71 за сім хвилин до кінця. А програли пристойно — сім очок. Подіяла, мабуть, моя фраза під час тайм-ауту, але яка — в газеті все одно не надрукуєте. Це щодо чоловічих достоїнств! З отого дня хлопцям наче змінили ментальність. Вони повірили в себе, хоча до цієї миті ми йшли не один сезон.
Може, всього цього не було б без моїх «університетів», приміром, у третьоліговому «Електріко», де я два сезони відповідав за всі ступені від підліткового міні-баскетболу (шеф казав: «Ти мені просто зажени шибайголів із вулиці в зал»), або без «Келупіа» у вищому дивізіоні, де п'ять місяців поспіль не платили ні баскетболістам, ні мені. Таке теж загартовує.

— Отже, португальська федерація вперше ризикнула віддати збірну не аборигену?
— Чому ж і чеський фахівець тренував збірну. Тут справа в іншому. Для португальців грати за батьківщину — це серйозно, а в нас воно дещо розмите. Коли із «Сейшалом» виборов Кубок країни, а там вважається «червона зона», то жартували, що Мельничук підійшов як посланець соціалізму. І добре! На Піренеях слабко собі уявляли, що значило, приміром, для молодого складу київського СКА друге місце в Кубку СРСР-1987 після ленінградського  «Спартака».  Зате я через це пройшов. Мікроклімат і тренувальна робота — ось чим ми переглянули португальські стереотипи і підняли клас гри. А своїх недавніх підопічних я «по блату» не тягнув, з-поміж сейшальців потрапили лише Антоніо Тавареш та Діого Каррейра. Зважте, що на той день, коли президент Маріо Салданья запропонував мені кермо збірної, пішов сьомий рік роботи в Португалії. Але я йому по-товариському говорив, що завжди мріяв з отого океанського комфорту повернутися додому.

Від Третюка — до Муйжнієкса

— До речі, про витоки. Ви згадували рідне місто, військові будні. Можна детальніше?
— Аж у 14 років потрапив, так би мовити, в організований баскетбол. Нашу групу Вінницького педучилища став вести Володимир Михайлович Третюк, людина відома в українському баскетболі. Насамперед жіночою командою, з якої запрошували й у київське «Динамо». Може, пам'ятаєте Ольгу Ревуцьку? Та й загалом чимало вихованок сильних було. Певний час займався в нього і Геннадій Чечуро. У львівському СКА грав я під орудою Михайла Леонтійовича Резникова. На жаль, у 26 довелося припинити виступи — зламав руку, причому мало не було. Але знову-таки збіг обставин. Не отримай Резников призначення в Південну групу військ, хіба була б у мене недосвідченого нагода, за його рекомендацією, прийняти команду? Два роки служили в нас Юрій Єгоров, Віктор Гузік, Анатолій Кошельник, які згодом проявили себе, відповідно, в київському СКА, мінському РТІ  та донецькому «Авангарді». Добра компанія підібралася, але зіркової кар'єри ніхто не обіцяв.

— Цікаво, а хтось із ваших підопічних пішов тренерською стежиною?
— Є й такі приклади. Серед львів'ян — Юрій Сльозкін, Орест Тимочко. Із київських армійців — Віктор Бережний, Андрій Шаптала, Ігор Яценко. Багаторічний же лідер ризького СКА Карліс Стреліс нині очолює Латвійську академію фізичного виховання. Проте було б необережним з мого боку називати його учнем, адже мені самому ледь перевалило за З0, коли світлої пам'яті Олександр Якович Гомельський відрядив мене працювати в Прибалтійський військовий округ.

Амбіцій ніхто не відміняв

— Наскільки серйозно ви розцінили пропозицію взятися за нашу, в чомусь, опальну збірну?
— Безумовно, відбулася ґрунтована півторагодинна розмова з президентом ФБУ Олександром Волковим. Але так само предметно спілкувався Олександр Анатолійович і з Валентином Берестневим. (Після голосування наставникові МБК «Миколаїв» пропонували стати помічником Мельничука. — Прим. авт.). Керівник федерації накреслив певні напрями. Зміни назріли, й для початку повернути команду на те місце в рейтингу, якого вона добилася в 90-х роках. Не слід забувати досягнень Геннадія Защука, який не раз виводив збірну в європейські фінали. А це — рубіж, оскільки зараз не залишилося прохідних суперників.
Я міркував і так: припустимо, мене оберуть, то поруч буде в якості спортивного директора національних збірних поважна людина, спеціаліст у великому баскетболі. Пригадую, як призера трьох Олімпіад Валдіса Муйжнієкса звільнили від завідування відділом спортігор латвійського рескомспорту — чому, досі не збагну. Так я відразу сказав, щоби через заступника командуючого запросили Валдіса, абсолютно цивільну особу, начальником нашої команди.

— Валентине Федоровичу, а дружина й діти-онуки не відговорюватимуть від повернення в українські реалії?
— Людмила Федорівна, крім усього, кандидат філологічних наук і розуміє, що для мене означає ще раз утвердитися в своєму ремеслі саме у вітчизняній фаховій школі. Тут скоріше треба зважити, що мій вік далеко не комсомольський. Але спробую зіграти на гордості та честолюбстві. Подейкують, що доки є амбіції, ти не старієш.

Євген КАРЕЛЬСЬКИЙ, «Спортивна газета»