Олексій ПОПОВ:«Найгіркіше – більше не можу грати за Україну»

До вашої уваги заключна частина ексклюзивного інтерв’ю з найтитулованішим українським голкіпером Олексієм Поповим, який вже тривалий час грає у російській Суперлізі

ЧАСТИНА ПЕРША

ЧАСТИНА ДРУГА

- Якщо заглядати у майбутнє, то як Ви вважаєте, майбутнє за воротарем-п’ятим гравцем, на кшталт Ігіти, чи це так і залишатиметься винятком з правил?
- Думаю, що ні. Так, воротарям треба вміти грати ногами, але в першу чергу їм треба не пропускати. Головне – вміти грати у воротах. Постійне підключення п’ятого гравця вбиває суть гри, бо вона сповільнюється. Одна справа, якби це було, як у гандболі, коли ти проводиш пасивну атаку, то у тебе забирають м’яч. Тоді – так! Випускай польового замість воротаря – атакуй, ризикуй, от тоді є сенс. А кому цікаво дивитися на таке катання і засипати? Мені, наприклад, не цікаво.

- Зважаючи на Ваш досвід, на кого б поставили у «Фіналі чотирьох» Кубку УЄФА?
- У «Фіналі чотирьох» слабких команд не має. Це підтвердив «Кайрат» торік, а кілька років тому і «Монтесільвано». Тому поживемо – побачимо.

- «Араз» за можливого претендента не розглядаєте?
- Правду кажучи, не бачив як вони грають, тому про них нічого не можу сказати.

- Як ставитеся до того, що у багатьох збірних грає по півскладу бразильців?
- Мені здається, що це не дуже хороша тенденція. Ось дивишся, наприклад, матч чемпіонату Європи Росія – Італія і в якийсь момент на майданчику перебуває вісім натуралізованих гравці, і здається, що це вже не ЧЄ, а чемпіонат Бразилії, тільки форма інша. Шкода, що в таких багатомільйонних країнах, з такими футзальними традиціями не знаходиться достатня кількість власних вихованців для національної збірної, що аж доводиться кликати на допомогу варягів. Але, водночас, я розумію хлопців, які приймають рішення грати за чужі збірні. Якщо вони не придатні для того, щоб захищати кольори своєї Батьківщини, але все ж хочуть пограти на рівні збірних, то це легке завдання – достатньо прийняти громадянство іншої країни.

З іншого боку, існують проблемні позиції, як наприклад «стовп». Так історично склалося, що в Росії практично немає гравців на цю позицію. От тоді напевно є сенс запрошувати кадри зі сторони і тим самим допомагати власним вихованцям розвивати ці навички. Проте брати гравців на ті позиції, де багато своїх талановитих виконавців, тільки тому, що вони бразильці – абсурд.

- Якимись цікавою історією зі своєї кар’єри поділитесь?
- Складно так одразу згадати щось цікаве… Хай так, розкажу дві історії, що пов'язані між собою. Свого часу Тіно Перес  тренував «Плайас де Кастельон». Ми з «Шахтарем» їм програли 4:5 і останній гол вони нам в кінці забили, ну там Алемао проявив майстерність, обігравши двох гравців на фланзі, і викотив під удар Хосемі. Іспанці після першого тайму вели 4:1, в перерві замінили воротаря і у другому таймі нам вдалося зрівняти рахунок. От він і розповів, що після цього ніколи не змінює воротаря після першого тайму, навіть коли рахунок дуже хороший, бо це розхолоджує команду. Отже, «Шахтар» змінив його свідомість, як тренера.
Друга історія теж пов'язана з Тіно Пересом, тільки тепер як з тренером «Динамо». Коли він прийшов, то ми весь сезон грали «на піцу». Він вибирає двох людей, які обирають собі гравців у команди, після цього ці команди грають у різноманітні ігри на тренуванні, наприклад, забивати головою, гра у два дотики тощо. Усі ігрові вправи були на рахунок, і це все йшло в залік цієї гри «на піцу». Так триває впродовж тижня-двох тижнів, аж поки не набереться 10 перемог. Після цього обидві команди йдуть в ресторан, і ті, хто програв, платять за все. Жарти-жартами, але люди так намагалися не програти, що здавалося, що вони викладаються більше, ніж під час матчів. Це настільки підвищувало градус тренування, що на іграх ми просто відпочивали.

- Чим Вам запам’ятався кожен з тренерів?
- Валерій Петрух давав мені можливість грати і проявляти себе у зовсім юному віці. Валерій Сергійович добре відчував гру і міг під час матчу зробити правильну заміну. Він чимось схожий на Юрія Руднєва. Станіслав Гончаренко допоміг мені дебютувати у збірній. Зі Станіславо Олександровичем нам не довелося близько попрацювати і я не знаю про нюанси його роботи. Олег Солодовник повірив у мене і зробив основним воротарем у 21 рік. У Олега Петровича сильний дух переможця, і він хоче, щоб його команди перемагали – це і в тренувальному процесі відчувається. Він, так би мовити, підігріває атмосферу на тренуваннях, щоб люди серйозніше до цього відносилися. Геннадій Лисенчук довіряв мені і дозволив у подальшому розкриватися у збірній. Геннадій Анатолійович чимось схожий на Тіно Переса, бо він теж великий мотиватор. Юрій Руднєв, котрий попри те, що у нього є «свої» люди, об’єктивно подивився на мене і дав шанс. Він же і найбільш тактично грамотний тренер, бо після роботи з ним я почав розбиратися в нюансах гри: пресинг, зона, індивідуальна гра і т.п. Тіно Перес багато дав мені в психологічному плані і у воротарському тренувальному процесі. Воротарі до нього на тренування приходять раніше і він чітко розуміється у мистецтві гри голкіперів. Він не каже, що цей м’яч не береться, а цей береться, бо у нього є чіткі критерії і я з ними погоджуюся, хоча там є певні нюанси. Взагалі Тіно Перес чудовий психолог і хороший мотиватор. Кожен з цих спеціалістів дав мені  щось своє.

- Згадайте найвдаліші і найприкріші моменти своєї кар’єри.
- У моїй кар'єрі були знакові події – це два срібла ЧЄ і перемога у Кубку УЄФА, але найяскравіші емоції я пережив коли вперше став чемпіоном України у складі «Шахтаря». А ще, як не дивно, коли виграв чемпіонат і Кубок Росії в сезоні 2010/2011. У ці два сезони вдало склалося все: і командна гра, і моя особиста статистика, і колектив, і результат. Сподіваюся, що в моїй новій команді мене чекають такі ж незабутні емоції.



Зрозуміло, що були і невдалі моменти, наприклад, поразка в останньому фіналі Кубку УЄФА або ж нульова нічия з Аргентиною на ЧС-2004, однак для мене найгіркішим є той факт, що я більше не можу грати за збірну України.

- Як Ви ставитеся до жіночого футзалу?
- Дуже добре ставлюся. По-перше, це популяризація нашого виду спорту серед жінок, а по-друге, при належному розвитку жіночого напрямку, футзал нарешті може стати олімпійським видом спорту, що в свою чергу виведе його на інший якісний рівень.

- За свою кар’єру Вам довелося пограти на майданчику з багатьма майстрами. Можете назвати кращих, на ваш погляд, гравців з країн так званої великої європейської п'ятірки (Іспанія, Італія, Португалія, Україна і Росія) і Бразилії?
- Мені здається, не варто говорити про Костянтина Єрьоменка – він просто кращий та й грати з ним мені не доводилося, тому я буду говорити тільки про тих, з ким мав можливість виступати особисто. Іспанія: Луїс Амадо – багаторічний лідер команди, багато в чому завдяки його грі Іспанія була непереможною. Італія: Адріано Фолья – він, звичайно, бразилець, але формально італієць. Швидкий (свого часу), технічний, вміє грати як обличчям до воріт, так і спиною, може вирішити будь-який епізод. Плюс до всього психологічно стійкий, бо ані травми, ані дискваліфікації не змогли його підкосити. Португалія: Рікардіньо – технічно оснащений на якомусь космічному рівні, але, на мій погляд, йому бракує бійцівських якостей. Україна: Олександр Косенко – розуміння гри у нього було на позамежному рівні, тому не дивно, що зараз він тренує. До того ж, він був справжнім лідером як на полі, так і в роздягальні. Такий гравець зараз би дуже знадобився збірній України. Росія: Дмитро Прудніков – дуже розумний гравець, але головне – його майстерність дозволяє втілити в життя будь-яку задумку. Бразилія: Фернандіньо – футзаліст без слабких місць, просто геній.

- На якій зараз стадії розгляд Вашої справи у ФІФА?
- Досі чекаю від них відповіді.

- Під час гри правила не змінюють, але РФС вирішив по-іншому. Що Ви думаєте про зміни у регламенті, які стосуються легіонерів, з цього сезону?
- Для мене щонайменше дивно , коли людина не може працювати за фахом в країні, громадянином якої вона є. Я розумію, що поправка, яка вводилася РФС, була спрямована на усунення хитрунів, котрі, отримавши паспорт громадянина РФ, продовжували грати за збірні інших країн, і це, певно , правильно. Але мені не зрозуміло, чому ця поправка дискримінує людей, які вчинили чесно, і після отримання російського громадянства перестали грати за інші збірні. Дивно ще й те, що Росія єдина країна, де є ліміт на легіонерів у футзалі. Кажуть, що ліміт допомагає розкриватися молодим хлопцям, щоб вони в свою чергу могли підсилити збірну. Безперечно в цьому є раціональне зерно, проте, дивлячись на склад збірної Росії, не видно роботи цього механізму.

Андрій ГУЛІЙ, спеціально для Sport.ua