Олексій ПОПОВ: «Якби не Динамо, грав би в Шахтарі до кінця»

Перед цим сезоном колишній голкіпер збірної України та  донецького «Шахтаря», який вже багато та успішно грає в російській Суперлізі, Олексій Попов потрапив у скрутну ситуацію через зміну футбольного громадянства, але не впадає в тугу, а продовжує наполегливо тренуватися у складі «Діни». Він погодився розповісти про перипетії своєї багатої кар’єри і не тільки.

До вашої уваги перша частина ексклюзивного інтерв’ю, яке заслужений майстер спорту Олексій Попов дав кореспонденту Sport.ua

- Ви починали своє сходження до вершин у ДЮСШ запорізького «Металурга», яка завжди славилася своїми вихованцями. Як же опинилися у футзалі?
- Я півроку був у команді у Вищій лізі. Нашим тренером був Олександр Томах, а першим номером Тарас Гребенюк – його в той час навіть декілька разів викликали у збірну України. Другий воротар Олег Лутков травмувався і порекомендував, щоб мене брали запасним воротарем на ігри. Я тоді був зовсім молодим і покатався трошки з командою, а потім взяли Олега Колесова, котрий був першим чемпіоном України у складі «Таврії». На цьому мої виступи у футболі і закінчились.

- Повернулися в «Металург-2»?
- Ні, друг Олександра Томаха Геннадій Фукс якраз організовував футзальну команду. Оскільки я та ще декілька хлопців мого віку не вписувалися в основу «Металурга», то нас віддали туди в оренду. Нам було по 17 років і особливої різниці де грати не було. Головне – грати, до того ж це була університетська команда. Ми там були, щоб проявити себе, і в першому ж сезоні зайняли третє місце, а в півфіналі Кубку поступилися «Інтеркасу» 2:3.

- Перший виклик у збірну не забувається?
- Мене ще не викликали, але у Харкові був турнір «Кубок Визволення» перед чемпіонатом світу серед студентів 1998 року. Я точно не знаю, але ходили чутки, що маю поїхати на цей ЧС. Крім мене, повинні були поїхати ще Владислав Корнєєв, якому тоді було 27 років, і він ще потрапляв під віковий ценз, і Василь Сухомлінов. Коли мені казали «ти поїдеш» - я думав - ну куди я поїду у 18 років?. Турнір підходив до завершення і я начебто грав непогано. Проте у матчі з «ДСС», а це, здається, був півфінал, мені віддали пас назад, почав щось фінтити, м’яч у мене відібрали, а я, не довго думаючи, отримав червону картку. Після матчу головний тренер «Віннер-Форду» і другий тренер студентської збірної Валерій Петрух мені сказав: «Зарано тобі їхати друже. Ти ще не готовий і треба працювати й працювати». Річ у тім, що хлопці поїхали і виграли той чемпіонат світу. Забігаючи наперед, якщо врахувати, що я рано почав, то я зіграв лише в одному чемпіонаті для студентів. Засмутився тоді більшою мірою не через те, що не взяли, а через те, що не взяли, бо я був не готовий. Усі молоді думають «я готовий», а зараз, дивлячись в ретроспективі, розумієш, що на все свій час.

Вперше викликали мене через півроку на відбіркові ігри чемпіонату світу 2000 року, які відбувалися в Словенії. Ми тоді на останніх хвилинах програли іспанцям 0:1 і не пройшли. На сам відбірковий турнір так і не поїхав, але на зборах був. Саме тоді я відчув атмосферу, рівень, бажання усіх виконавців. Приїхав у команду, в якій були Корнєєв, Безуглий, Москвичов, Косенко, Кабаненко, Корідзе – небожителі для футзалу. Це те ж саме, що Шевченко і Шовковський у футболі. Деякі молоді люди кажуть: «Та чого мені їхати в збірну? Я ж все одно грати не буду». Річ-то не в цьому – ви відчуйте, що таке збірна своєї країни, зрозумійте що це таке, зануртеся в це. Не розумію таких людей і це неправильно. Прийде час і будете грати, якщо будете відповідати рівню. У мене були шалені враження – старався на кожному тренуванні. Як будь-який молодий мрійник, до останнього думав, що мене візьмуть, хоча об’єктивно це було не так. У будь-якому випадку дякую Геннадію Анатолійовичу Лисенчуку і Станіславу Олександровичу Гончаренку, який був тоді його помічником, що вони мене тоді викликали.

Наступна поїздка у збірну була перед студентським чемпіонатом світу, який проходив у Бразилії. Тут, чесно кажучи, я вважав, що вже доріс, бо був в таборі національної збірної, і думав, що на студентський таки поїду. Попрацював на тренуваннях і в останній момент мене викликали і сказали: «Ти, звісно ж, молодець, але ні». Ось тут я серйозно засмутився, бо працював, старався, сподівався і мав певні цілі. Єдине, що мене леліяло – мені було 20 років і все залишалося попереду.

- Коли ж вдалося дебютувати?
- Після тієї поїздки перед ЧС у Бразилії. Мене викликали на відбіркові ігри до чемпіонату Європи 2001 року. До цього ми приїжджали з Владиславом Корнєєвим: я, як молодий гравець, а він, як досвідчений. Перед цим відбором Влад грав в Росії у «Альфі», а я був основним воротарем у «Запоріжкоксі». Можливо, певною мірою, це додало мені більше впевненості. Вирішили взяти трьох воротарів: Корнєєва, Сухомлінова і мене. Перед ключовим матчем з Андоррою у Владислава була температура і треба когось ставити: або Василя, або мене. Викликали і сказали, що буду грати. Все якось одразу склалося і на початку вдалося виручити після їхньої домашньої заготовки. У мене пішла гра і хлопці підтримали. Збірна перемогла і потрапила на ЧЄ. Пам’ятаю, як перед грою Гончаренко мені сказав: «Виведи нас на чемпіонат Європи». Зрозуміло, що він майстер психологічних ходів, але певною мірою це зіграло свою роль.

- Станіслав Олександрович зіграв певну роль у Вашій кар’єрі?
- Так, це перша людина, яка, скажімо так, підняла мою трансферну вартість. Після цієї поїздки у нас з ним сталася розмова в аеропорту Барселони. Уся команда ходила і травила мене – мені ж 20 років, а там такі «зубри» - «Ну що – в «Інтеркас»?». Була у нас з ним така розмова, і Станіслав Олександрович мене запрошував, але не склалося. Після цієї поїздки він в інтерв’ю закцентував увагу на тому, що збірна пройшла завдяки мені, хоча насправді це був просто психологічний хід. Наскільки я знаю, то він же вплинув на те, щоб я поїхав на ЧЄ у Москву, але там я, на жаль, не зіграв ані хвилини.

- Далі був «Шахтар».
- Після Москви мене запросили у донецький клуб. До речі, далі розмови з Гончаренком не пішло. Він посприяв поїздці у Москву, але, у підсумку, він мабуть подумав, що я йому не потрібен. Хоча я хотів потрапити в «Інтеркас» до певного моменту. До того моменту, коли тодішній начальник «гірників» Євген Бойчук і Олег Солодовник мене не просто попросили, а дали зрозуміти, що я потрібен команді. Тож перейшов в «Шахтар». Насправді для мене важливо, в якій команді виступати. Треба завжди грати під завдання, тобто ти не просто граєш, а намагаєшся виграти. Я по своїй натурі намагаюся перемогти завжди: у будь-яких вправах на тренуванні, в усіх іграх. На мою думку, дух переможця надзвичайно важливий для спортсмена. Перейшовши в «Шахтар», я не пожалкував. Я провів чотири прекрасних роки в Донецьку. Настільки пройнявся цим містом та іменем «Шахтаря», що зараз, проживаючи в Москві, маю багато друзів з української діаспори, ми всі дивимось український футбол і уболіваємо за збірну – і я завжди уболіваю за «Шахтар», хоча більшість за «Динамо». У цій команді я доріс до рівня основного воротаря збірної і у мене кар’єра складалася вдало. У певний момент вона стабілізувалася, і я був на коні.

- Що запам’яталося у «шахтарський» період кар’єри?
- Пам’ятаю усіх хлопців, і особливо запам’яталося  мені перше чемпіонство. Тоді Сергій Ситін був єдиним, хто був молодше за мене. Мені було 22 роки, а йому – 20. Сашко Москалюк був ветераном, і на ньому вже хрест поставили, а скільки він гольових передач Москвичову віддав? Олег Безуглий був мотором команди – просто звір і справжній капітан. Мені здається, що я від нього перейняв те, що треба повністю викладатися на тренуванні – молодець, мужик. Володимир Дейнега, Сергій Дрьомов, Віталій Ятло, Павло Ардаковський – якщо розібратися, то склад не дуже «зірковий». Можна згадати «ДСС»: Раміс Мансуров, Федір Пилипів, Олег Зозуля…

- Що відчули, коли дізналися про зникнення «Шахтаря»?
- Я так засмутився, коли команди не стало. Це було взагалі жахливо. Напевно, якби не було «Динамо», то я б грав за «Шахтар», поки він не розвалився б.

- Як же перейшли у стан одного з грандів світового футзалу – московське «Динамо»?
- Якось мені зателефонував кращий футзаліст 20 століття Костянтин Ерьоменко і запитав:«Хочеш до мене в команду?». Що тут відповісти? Він сказав:«Тобі доведеться завершити виступи за збірну». Розумієте, є речі, від яких неможливо відмовитися.

- Чи були запрошення в інші клуби, окрім «Динамо»?
- Були, але я перепідписав контракт з «Шахтарем» на більш вигідних умовах, мені довіряли, грав у збірній – все складалося ідеально. Просто коли надходить ТАКА пропозиція… Звичайно краще жалкувати про те, що зробив, ніж про те, чого не зробив. У підсумку, перейшов у стан москвичів, хоча «Шахтар» для мене рідна і близька команда.

- Після переходу в «Динамо» Ви опинилися за спиною Павла Степанова. Не було таких моментів, щоб руки опускалися?
- Було важко розуміти, що ти досягнув певного класу, а опинившись там, розумів, що це зовсім інший рівень. Коли я туди потрапив, то зрозумів, що багато чого не вмію. Те, що я не грав, говорить про те, що дечого не міг зробити. Рівень майстерності багатьох гравців в російському чемпіонаті був вище середнього рівня нашої ліги. Деякі речі мене ніхто не вчив робити, а вони принципово важливі. Якби був в основі, то можливо не звертав би на це уваги – як граєш, так і граєш. Я не прихильник шукати винуватців на стороні, а намагаюся відштовхуватися від себе. Спробував покращувати моменти, які мені не вдавалися, тим більше, що була можливість попрацювати з тренерами воротарів. Багато чому навчився, а деякі речі досі даються важко, але, тим не менш, завдяки тому, що я не істерив, а працював, вдалося вийти на певний рівень. Багато в чому допомогло і те, що прийшов тренер, який в мене повірив – це Юрій Руднєв. Так, Степанов ледь не його вихованець, адже вони багато років разом працювали у «Галаксі», «Зеніті» і «Норільському нікелі» до того, як опинилися в «Динамо». Він дав мені шанс, і я ним скористався. Після того, як Степанов пішов, я став основним воротарем.

- Чого не вистачало, щоб виграти Кубок УЄФА, адже ви весь час були на відстані витягнутої руки від нього?
- На мою думку, багато трофеїв виграється за заслуги чи якось так. Наприклад, у тому ж «Динамо» ми стільки працювали, але програли «Аксьону-21», програли «Бумеранг Інтерв’ю», хоча ми вже були готові для здобуття трофею, а потім виграли у цього «Бумеранга», при тому, що він був ще сильнішим. Так само й з «Кайратом» - скільки років вони до цього йшли? Можна згадати «Бенфіку», у якій вкладали багато грошей у футзал, поки вони не виграли. А «ВІЗ-Сінара»? Ця команда справжнє уособлення російського футзалу – все у ній саме російське: власні вихованці, уральський дух. Я вважаю, що саме перемозі у Кубку УЄФА вони вийшли на якісно інший рівень і після цього виграли два чемпіонства. Багато прикладів і у футболі. «Челсі» виграв Лігу чемпіонів тоді, коли не мав її вигравати. Це був найслабкіший «Челсі» за років 10, але вони перемогли.

- Що цікаво, більшість уболівальників в Україні підтримує «Сінару» в російській Суперлізі саме через їхню ставку на власних вихованців.
- В той же час, я хочу сказати, що для хлопців створюються дуже комфортні умови в плані підготовки і розвитку. Вважаю, що до певного рівня у них найкращі умови в лізі. Коли гравці починають підвищувати свій клас і переростають певний рівень, наприклад, Прудніков, хоча Дмитро виняток з правил – це взагалі самородок і такі гравці нечасто з’являються, то починаються проблеми: або ти залишаєшся тут, або хочеш рухатись далі, можливо заробити більше. Проте їхній президент намагається знаходити баланс, щоб таких людей залишати. Не знаю, за рахунок чого це відбувається, але саме завдяки такому президенту, як Григорій Іванов, «Сінара» так довго тримається на плаву. Хочу сказати, що у них працює дуже хороший молодий тренер Вадим Яшин – «свій», який пройшов їхню школу. Якщо дивитися збоку, то вони грають у найцікавіший та найзбалансованіший футзал.

Андрій ГУЛІЙ, Sport.ua

Далі буде…