Тармо Кинк - эстонский подарок

У Тармо Кінка тиждень був напружений. Переліт до США і назад в Естонію, а потім рейс до Києва. Вже зі столиці України естонський форвард прилетів до Львова. Одразу ж після поселення в готелі, останній новачок «Карпат» під час зимового міжсезоння погодився на цікаву розмову про футбол і про життя.

– Коли «Карпати» оголосили про те, що підписали лідера збірної Естонії, сама збірна перебувала в США і готувалася до товариської гри проти Сальвадора. Як вас туди занесло?
– Чесно кажучи, і сам не знаю. Думаю, просто хтось із Сальвадора звернувся з пропозицією провести таку гру, мабуть, естонська федерація навіть якийсь гонорар отримала. Чому б ні? Правда, досить дивно, що ми грали в Лос-Анджелесі, а не в Сальвадорі, але у нашій збірній не було таких, хто мав би щось проти.

– У тому матчі ти, можна сказати, дав почин перемозі, сильно пробивши зі штрафного. Звідки у тебе такий удар? Це талант?
– Ну, самого таланту тут мало. Відсотків 90 – це постійні тренування. З дитинства я тренувався, без перерви бив м’ячем об стіну. Це було щось схоже на сквош. До того ж мені багато допоміг мій батько – досить відомий в Естонії футбольний тренер. Він знав, що і як треба робити.

– Твоя статистика свідчить, що в Естонії ти забивав ледь не більше, ніж грав. І це в такому юному віці...
– Було таке, але треба зважити, що висока результативність пояснювалася рівнем нижчих ліг. З іншого боку, я був молодим, мав15 років – цей той вік, коли можна грати на професійному рівні. Якось виходило забивати. Тренер вселив впевненість, сказав: «Давай, бери гру на себе». Але й команда мені допомагала. Ще на руку мені грало й те, що я був досить швидкий, а мої опоненти ні. Тому я би просив не дуже серйозно сприймати ці показники.

– А яку команду тренував твій батько?
– «Реал» з Таллінна. Це його власний клуб.

– Гаразд, з причинами такої результативності розібралися, але погодься: коли гравець у такому віці стільки забиває, це все одно зацікавлює, навіть незважаючи на рівень чемпіонату...
– Маєш на увазі, що мене таким чином у Москві помітили? Насправді ж все було не зовсім так. У складі свого естонського клубу я поїхав в столицю Росії на спартакіаду чи щось подібне. І уяви – ми програли в одному матчі 1:8. Правда, грав я досить непогано. І от після цього підходять до мене і пропонують перейти в «Спартак». Хоча, може, вони щось і знали про те, скільки я забивав в Естонії. Звісно, що я одразу ж погодився і підписав контракт.

– Хто тебе запрошував?
– Знаю, що права на мене купив Олег Романцев.

– За скільки, як не секрет?
– Не знаю. Молодий я був. Мені було байдуже. Я просто хотів грати, тим більше в такому клубі і в такого тренера. Мені дали шанс, і я не мав права ним не скористатися.

«Ти вільний художник, дій на власний розсуд»

– Важко навіть уявити, як ти почувався, коли переїхав з Естонії до Москви...
– Справді, важко. Москва – місто дуже велике, а мені 16 років. Я молодий і дурний, страху нема, є одне бажання. Дайте мені м’яча – більше нічого не треба. Поруч грали Тітов і Тіхонов, було в кого вчитися. І спершу все було добре, я бачив перспективу, вірив у краще майбутнє, а потім почалися зміни тренерів і президентів. Усе це впливало на команду. Якщо я не помиляюся, то в той період тренери мінялися разів зо п’ять.

– Ти був кращим бомбардиром чемпіонату дублерів. Чому не отримав шанс в першій команді?
– Спочатку було як: я завжди грав за дубль до перерви, а потім був на заміні у матчі основи. Але коли почалися зміни тренерів, то нові коучі довіряли ветеранам, перевіреним і досвідченим. Молодим шансу взагалі не дали. Всі бачили, що я вже можу і повинен грати за основу, бо багато забивав за дубль, але... Морально було дуже важко. Я хотів грати, але нічого не міг зробити. Тому вирішив повернутися додому.

– Це правда, що ти просто спакував валізи і поїхав геть?
– Приблизно так усе й було. Звичайно, «Спартак» міг легко мене дискваліфікувати, але вони цього не зробили. Ми дали їм трошки грошей, і мене відпустили. Так що з ними все в порядку.

– Чемпіонат Угорщини став для тебе новим викликом? У принципі, ця країна не дуже сильна в футбольному плані...
– В «Дьорі» мені серйозно допоміг тренер. Що цікаво – спершу там був досить жорсткий наставник. Я при ньому грав постійно, але відчував, що він мене чомусь недолюблює. Вічно намагався якісь проблеми мені нав’язати. Але після нього був інший тренер, який дав мені на полі повну свободу дій, сказав: «Ти вільний художник, дій на власний розсуд». Так мені вдалося ще більше розкритися. Після цього прийшло запрошення з Англії.

– Були ще якісь пропозиції?
– Були, зокрема з Бундесліги. Але в той час Європа потерпала від кризи, яка охопила всі галузі, зокрема й футбол. А от «Мідлсбро» знайшов мільйон фунтів стерлінгів. Це велика сума, відповідно, німецькі клуби відступили.

– «Дьор» просив залишитися?
– Тренер просив. Та зрештою, я й сам не був проти, але ж йшлося про шанс закріпитися в Англії! За мною слідкував тодішній тренер «Мідлсбро» Гордон Страчан – великий гравець і великий тренер. Він сам хотів мене запросити, а для гравця дуже добре, коли він їде в команду, де його хоче бачити тренер. Тому я погодився і пішов.

«Спершу в запас, потім на трибуни»

– Спершу в «Мідлсбро» було ж усе добре. Що потім сталося?
– Те саме, що й раніше Зміна тренера. Після того, як Страчан пішов, почали грати нові виконавці, про яких я навіть не чув. Новий тренер змінив усе. І я знову опинився в стороні. Спершу мене відправили на лаву запасних, потім на трибуни. Ніхто не казав і ніхто не міг мені пояснити, чому я не граю. Можливо, справа була в тому, що я мав більше працювати у відборі? Врешті-решт я сам пішов на розмову, але адекватної відповіді не почув. Єдине, що я зрозумів, – мене не ставлять не тому, що я погано граю, а просто тому, що тренер бачить у своїй схемі інших виконавців. Тому я попросив розірвати контракт з клубом. Я ж грати хотів...

– Англійці погодилися?
– Так, там все тренер вирішує. Ніхто йому й слова не скаже.

– Знаю, що тобою цікавилися французькі та італійські клуби. Чому ти вибрав «Карпати»?
– Справа в тому, що за клуби з Франції та Італії я міг грати лише з літа. Тобто півроку, по суті, мені треба було б просто тренуватися. А таке мене не влаштовує. Правда, нещодавно виник варіант з Голландією. Однак там був певний ризик, я відмовився. Залишалося не так багато варіантів – або в Угорщину, або в Україну. Я подумав, що «Карпати» – це хороший варіант. Коли на мене вийшли представники «зелено-білих», то я відчув тепло та увагу, мені пообіцяли помогти і повернути на попередній рівень. Я погодився і пішов на цей крок. Впевнений, що в Угорщині мені було б легше, але я не звик шукати легких шляхів. Знаю, що український чемпіонат зараз розвивається, клуби все частіше запрошують збірників. Буде цікаво.

– Мабуть, про «Карпати» ти дізнався від Зеньова. Першим ділом до нього зателефонував?
– Ні, не відразу. Подумав спокійно, а потім зв’язався з Сергієм. Спитав про місто, команду, фанатів. У відповідь почув, що «Карпати» – хороша команда, яка ставить перед собою високі цілі, що є новий тренер, нова база, новий стадіон і прекрасні фанати. А що ще треба для футболіста?

«Не важливо, чим ти забиваєш: колінами чи сідницями»

– Давай поговоримо про твої ноги. Яка з них більше голів забила?
– Ліва. З правою трохи гірше. А от коли я востаннє забивав головою, навіть і не пригадаю. Здається, ще коли дуже молодим був. До речі, тоді я взагалі краще грав у повітрі, зараз чомусь не так добре.

– На якій позиції тобі краще виступати?
– Та мені байдуже. Спершу я був центральним нападником, потім – де тренер ставив. Я люблю творити, але розумію, що треба відпрацьовувати в обороні. Це мають робити всі гравці, ну, хіба, крім Мессі. Він може дозволити собі уникати чорнової роботи.

– Який гол для тебе найпам’ятніший?
– Я забив його в Сербії, у ворота їхньої національної збірної (Тармо потужно пробив метрів з 30-и без шансів для кіпера. – Авт.). Правда, коли дивився повтор, то техніка виконання була не «ахти», хоч сам удар видався непоганим. Тобто можна сказати, що цей гол був наразі найважливіший, але не найкрасивіший. Багато по-справжньому красивих голів ніхто не побачить – їх нема в Інтернеті. Але я не надаю багато значення красі гола. Не важливо, чим ти забиваєш: колінами чи сідницями, головне – що твоє ім’я з’являється на екрані табло, а твоя команда виграє.

– Так говорять багато футболістів. Але давай відверто – красу гола не відміниш. Вона або є, або її нема. Невже тобі байдуже – чи забиваєш ти гарматним ударом в дев’ятку, чи закочуєш м’яча в порожні ворота?
– Є різниця, звісно. Якщо ти погано зіграв і забив лише у порожні ворота – то з цього задоволення мало. Інша справа, коли ти обіграв двох суперників і пробив під перекладину. Я більше кайфу отримаю після того, як розправлюся з опонентами і викочу партнеру м’яча під удар, аніж той, хто заб’є у порожні ворота. Але це важливо виключно для самого гравця. Твоїй статистиці не важливо, як ти забиваєш, головне, що ти це робиш. Наприклад, коли в досьє гравця сказано, що він забив 20 голів у 20-и матчах, ним зацікавляться. Не важливо, чим і як він забивав ці голи. А коли у нападника один гол у 20-и матчах і хтось каже, що це хороший гравець, тут буде двояка ситуація. Я переконаний, що з таким гравцем не будуть вести переговори серйозні клуби. Ніхто не повірить, що це хороший форвард.

«Люблю мотокрос і баскетбол»

– Наскільки важливо для тебе одягати футболку національної збірної?
– Впевнений, що важливо не лише для мене, а й для всіх, хто це робить. Йдеться про честь твоєї батьківщини. Всі ігри, проведені у синій футболці, я пам’ятаю. Найкраще пам’ятаю про свою першу гру. Мені було 17 чи 18 років, наша команда програла Північній Ірландії. Але я дебютував – і це було головне.

– Збірна Естонії отримала шанс вийти на Євро, але на вашій дорозі стала Ірландія. Реально було її пройти?
– Звичайно, реально. Погано, що у нашому складі не було Сергія Зеньова. Його швидкість нам би дуже знадобилася. Біда ще й в тому, що ми самі трохи переоцінили ірландців. Вони не такі сильні, як виявилося. Але поразка у першій грі з рахунком 4:0 перекреслила усі наші шанси. Якби більше впевненості, ми могли б зіграти краще. Ірландія перемогла нас за рахунок довгих передач і тактики. Їхній тренер добре знає, як її поставити. Але Зеньова нам справді бракувало. До речі, він найшвидший в українському чемпіонаті?

– Думаю, що якщо не найшвидший, то входить у першу п’ятірку. Хоча таких даних нема.
– А в нашій збірній точно найшвидший. Мені подобається, які в нього ривки. Наприклад, він стоїть за три метри від захисника, я його кидаю в прорив, і Сергій опиняється першим на м’ячі.

– Чому в Естонії футбол не є спортом номер один?
– Може тому, що так повелося ще в часи Союзу? Наші кращі команди тинялися по нижчих лігах, футбол не розвивався. Інша справа – баскетбол. Останнім чемпіоном СРСР був талліннський «Калев». А от футбольна збірна не тішила фанів. На початку 90-их вона програвала все, що можна. Але часи змінилися, і зараз я вже не скажу, що баскетбол перший, а футбол другий. Вони вже зрівнялися, може навіть футбол вийшов вперед. Три роки наша збірна грала добре, ми вийшли в плей-оф Євро. Я також помітив, що в футбол грає багато молоді.

– У твоїй країні є можливості для дітей розвиватися у футбольному плані?
– Хотілося б щоб вони були кращими, бо в нас нема критого манежу. Та й погода у нас не дуже футбольна. Це погано. Два тижні тому у нас було -27, тут не потренуєшся. Але коли я був молодим, то умови були ще гірші. Зараз вже є штучні поля. Але нема кваліфікованих тренерів. Важко шукати талановитих дітей. Багато з них вирішує продовжувати навчання, а не займатися футболом.

– Розкажи кілька слів про себе... Що ти любиш?
– Що я люблю? Усе хороше (сміється). Я дуже спокійний. Може про це краще в Зеньова спитати (сміється)? Можу сказати, що я не люблю конфліктів. Взагалі, на якісь захоплення часу мало. А якщо час є, то я можу пограти в баскетбол, а ще люблю мотоспорт і відпочинок на воді.

– Можеш звернутися до наших фанатів.
– Я приїхав сюди, щоб вони частіше усміхалися.

* – у перекладі з естонської Kink означає «подарунок»

Ростислав Ящишин, Інформаційний центр ФК «Карпати»