Сергій БУБКА: "Досягнення не вимірюються у грошовому еквіваленті"

Майже півтора роки тому на церемонії щорічної номінації журналістська братія України тихо і майже незворушно сумувала у конференц-холі Національного олімпійського комітету. На офіційні звернення та настанови чиновників миготінням червоних ліхтариків ліниво реагували самі лише диктофони: а якщо часом трапиться щось цікаве? Але через мить - не встигла навіть обернутися - весь цей люд, швидко налаштовуючи телекамери та перезаряджаючи касети у тих же диктофонах, побіг до трибуни. Що ж сталося? Що могло таке трапитися, щоб журналісти так поспішали? До зали увійшов Сергій Бубка, тоді ще член виконкому НОК, щоб долучитися до загальних привітань.

Популярності Сергію Бубці не позичати. На батьківщині мультирекордсмена зі стрибків із жердиною - Донецьку - вдячні земляки встановили навіть пам'ятник своєму героєві. І найбільші прихильники таланту Сергія у день свого одруження кладуть до цього монументу квіти. Не дивно, що він є кумиром для багатьох спортсменів та навіть тих, хто до спорту не має жодного стосунку.

Невичерпна енергія чинного президента Національного олімпійського комітету України запалює не лише амбітних спортивних чиновників, а й бізнесменів, вчених та особливо молодих атлетів, які на прикладі Бубки побачили, що неможливе може стати можливим.

- Багато спортсменів, навіть ті, хто не має стосунку до легкої атлетики, називають Вас своїм кумиром. Чи легко бути кумиром? І хто свого часу був зразком для Вас?

- Я завжди ставився з великою повагою до триразового олімпійського чемпіона, екс-рекордсмена світу Віктора Санеєва, який наприкінці 60-70-х років був неперевершеним у секторі для потрійного стрибка. Цього року йому виповнилось 60. Я не міг не поїхати до Грузії, щоб привітати його. Він без сумніву видатний спортсмен, але на цьому його заслуги не обмежуються. Це благородна, порядна та вихована людина з тонким почуттям гумору. Як можна ним не захоплюватися? Я надзвичайно ціную у людях ці якості. Чи легко бути кумиром? Надзвичайно важко. Взагалі я не люблю підвищеної уваги до своєї персони. Мені більше подобається бути непомітним, наскільки це дозволяють умови. Проте усе моє життя складається так, що я ніяк не можу уникнути публічності. Я завжди на очах у людей, моє життя, наче на долоні, і це досить нелегко, а інколи і дуже важко.

Пам'ятник змушує ніяковіти

- У Донецьку громадськість вшанувала Вас пам'ятником. Чи подобається Вам цей монумент?

- Для себе я визначив таке: цей пам'ятник - оцінка досягнень спортсмена Сергія Бубки. У повсякденному житті я звичайна людина. Люди у такий спосіб вшанували мої перемоги, тому зазвичай я намагаюсь не давати оцінки на кшталт "подобається" / "не подобається". Життя спортсмена поступово перейшло у діяльність спортивного функціонера: перемогами воно не завершується і не обмежується. Хотів би я, щоб цей пам'ятник стояв, чи ні, вже немає значення. З його існуванням доводиться миритися. Однак я чітко визначив: пам'ятник - це за минулі заслуги, а з тим Сергієм Бубкою, який живе сьогодні, він нічого спільного не має.

- Публічність втомлює. Усім відомим людям час від часу хочеться відпочити від слави. Що Ви робите у такі моменти?

- Утікати від слави та популярності у моєму випадку - це все одно, що тікати від самого себе, а це справа безперспективна. Можна тільки мріяти про те, щоб залишитись наодинці з самим собою, поїхати на лоно природи, щоб відновити сили, одержати додатковий заряд енергії. Це одне із тих небагатьох задоволень, про які я мрію, і які, на жаль, трапляються не так часто.

- Журналісти Вас просто переслідують. Чи є такі теми для розмов, які дратують, залишають неприємний осад?

- Не подобається, коли твої досягнення вимірюють у грошовому еквіваленті. Коли я піднімав планку рекордів щоразу на один сантиметр, журналісти казали, що я це роблю заради гонорарів. Однак вам можуть заплатити мільйон чи навіть мільярд, але якщо ви фізично чи психічно не в змозі подолати висоту рівня світового рекорду, то жодні гроші не допоможуть вам це зробити. Я категорично не погоджувався, і не погоджуюсь з тим, що в основі усіх досягнень лежить прагнення збагатитись. Щоб показувати результати світового рівня, потрібно усією душею любити свою справу, присвячувати спорту всього себе без залишку 24 години на добу. Гладеньких стежок до п'єдесталу не буває. Щоразу потрібно долати чимало труднощів. Тому тему фінансів у спілкуванні з журналістами намагаюсь оминати.

Взагалі до спілкування з журналістами ставлюсь позитивно: я комунікабельна людина. Однак завжди хочеться, щоб це спілкування було коректним. Якщо журналіст поставив запитання, то й висвітлювати його повинен так, як прозвучала відповідь співрозмовника, не додаючи від себе пікантних подробиць.

Сьогоднішнім стрибунам не вистачає характеру

- Фахівці у галузі спорту не можуть зійтись на думці, що є причиною Ваших фантастичних рекордів: ідеальна техніка стрибка, надзвичайний природний талант чи ще якісь інші фактори. Як Ви гадаєте, хто з них має рацію?

- Було б неправильно виокремлювати щось одне. Це комплекс різних факторів: сильний, спортивний характер, генетичні задатки до стрибків із жердиною, які передались мені від батьків, хороший тренер, який зміг навчити стрибати: він відповідно до моїх даних винайшов оптимальну техніку, виховав психічну стійкість. Якась одна якість не є вирішальною. Ті здібності, які дала мені природа, тренер зумів розвинути якнайкраще. Віталій Петров завжди казав, що спортсмен повинен бути всебічно розвиненим. Для того, щоб бути стабільним та надійним, потрібно, щоб усі якості були на рівні вище середнього. Лише тоді за будь-яких умов можна вийти зі складної ситуації.

- Чого тоді не вистачає сучасним стрибунам із жердиною? У них, гадаєте, неправильно побудований процес підготовки чи не вистачає природних здібностей?

- Характеру їм не вистачає. Я не думаю, що сьогодні щось змінилось в умовах тренувань чи у самій методиці. Можливо, не вистачає професіоналізму. Тому що багато хто з них прагне встигнути усюди, забрати від життя все можливе, і не поступово - крок за кроком, а сьогодні і тепер. Такого не буває. Потрібно вміти розставляти пріоритети, добросовісно та цілеспрямовано ставитись до обраної справи. Мабуть, у сьогоднішніх стрибунів недостатньо сильний характер, щоб повести усіх за собою. Завжди важко бути першопрохідцем, іти слідом за лідером набагато простіше. Однак сьогодні у чоловічих стрибках із жердиною спостерігається направду великий спад результатів. Це дивує. Коли виступав я, змагання чоловіків були значно цікавішими: атлети стрибали на рівні шести метрів, завжди була конкуренція - те, чого так бракує тепер. У жінок інша справа: там є лідер, яскрава особистість - Єлєна Ісінбаєва. Тому змагання жінок дивитись набагато цікавіше.

Олімпійський неспокій як причина невезіння

- Є спортсмени, які протягом усієї кар'єри здобували одну велику перемогу - олімпійську, і жодного разу - ні до, ні після тріумфу - не були навіть чемпіонами континенту та світу. Існує й інша категорія: геніальні атлети, які виграють чи не кожен можливий старт, встановлюють рекорди, але коли справа доходить до Олімпіади - щоразу щось стає на заваді перемоги. У чому причина такого невезіння?

- Олімпійські ігри - особливі змагання, які кардинально відрізняються від усіх інших. Олімпійська перемога - найпочесніша, тому надто бажана, омріяна. Оце надмірне бажання, цей олімпійський неспокій, породжений насамперед атмосферою загального піднесення, створюють стан особливого хвилювання. Спортсмен, навіть дуже сильний та неординарний, постійно перебуває у стані стресу, з яким не може дати собі ради. Тому, коли я вперше потрапив до олімпійського селища, на власні очі побачив, відчув, яка атмосфера там панує - коли поруч з тобою ходять легендарні спортсмени, неперевершені чемпіони з різних видів спорту, з якоюсь особливою аурою, навіть ореолом, - я був надзвичайно вражений. Це, незважаючи на те, що на високому рівні я виступав вже чотири роки, стало новим досвідом: на жодних попередніх змаганнях неможливо було відчути щось схоже. Я напрочуд добре розумію тих спортсменів, яким "не дається" в руки олімпійська перемога. Ще до того, як вийти на старт, атлети "перегоряють": задовго до початку прокручують у голові усі можливі комбінації майбутніх змагань. Це призводить до емоційного підйому, який завчасно спалює весь запал, бажання боротися та перемагати. Заводити себе на боротьбу потрібно незадовго до того, як розпочинаєш змагатися, так, щоб утримати цей запал до кінця боротьби.

- Чи можете Ви назвати себе щасливою людиною, мрії якої повністю здійснились? Чи, можливо, існують не менш палкі, ніж олімпійська перемога, бажання, здійснення яких Ви прагнете понад усе?

- Людина не може зупинятися на досягнутому. Завжди потрібно прагнути вдосконалення, поступу вперед, постановки нових завдань. Якщо б не мій неспокійний характер, якщо б не це постійне прагнення до чогось нового, я б ніколи не став тим, ким я є, ніколи б не досягнув тих вершин. Піднімаючись на наступну сходинку, я був переконаний, що межі людських можливостей ще не досяг. Щобільше - цієї межі взагалі не існує. Подолавши нереальні, здавалось би, шість метрів, я відразу ж сказав собі: "Іди уперед!". Так і у житті. Переді мною досі височіють ті вершини, які я прагну підкорити. Які вони? Залишити по собі достойну пам'ять уже у новій діяльності - над чим я працюю сьогодні, якій я присвятив новий відрізок свого життя. А ця діяльність, як відомо, є розвитком міжнародного та національного олімпійського руху. Це і є моє сьогоднішнє життя. І в ньому я намагаюся діяти так, щоб усі мої бажання, проблеми і шляхи їх вирішення були зрозумілі всім. А в цьому і є щастя людини.

Розмовляла Олена САДОВНИК, Газета Поступ