Олена КОСТЕВИЧ: "Олімпійське "золото" - хороший початок кар'єри"

Але почивати на лаврах чернігівчанці ніколи: доки навпроти розташовані мішені, їх треба поцілити. І не будь-як, а у "десятку". Про те, як взяти найпалкішу мрію "на мушку", Олена розповідає читачам "Поступу".

- У секцію стрільби Вас привела мама. Вона прагнула, щоб Ви навчились стріляти? Чому?
- Вона частенько навідувалась до тиру, завжди знала, де можна постріляти у своє задоволення. Ми прийшли до стрілецького клубу тому, що стріляти хотіла навчитись мама, а я просто пішла за компанію. За компанію і записалась до секції. Нас зустрів Ігор Чередінов - він і сьогодні є моїм наставником. Подивившись на мене, він сказав, що 11 років - надто ранній вік для занять стрільбою, однак із секції не вигнав, ризикнув допустити до тренувань. З того часу я, здається, не розлучаюсь зі зброєю. Цього року у мене ювілей: десять років, як займаюсь стрільбою.

Мої батьки не професійні спортсмени, хоча спорт дуже полюбляють. Ще зі школи перепробували чимало видів спорту, але обрати його професійним заняттям на все життя, мабуть, не захотіли.

- А мама тоді все ж навчилась стріляти?
- Так. Якийсь час ми навіть ходили на тренування разом. А потім буденні проблеми дорослого життя взяли гору.

- А як мама поставилась до того, що дитяче захоплення стало Вашою професією?
- Довгий час стрільба все ж була лише захопленням. Я вчилась у школі і добре усвідомлювала, що моє головне завдання - добре вчитись. Лише коли виконувала усі завдання вчителів, наставав час для гобі - стрільби. Цей "вільний час" із роками тривав усе довше. Тренування настільки затягнули мене, що прожити день і не стріляти було дуже важко. Це заняття настільки подобалось мені, що я могла годинами працювати зі зброєю.

- Кілька годин поспіль вгамовувати свої емоції та виконувати статичну роботу - саме так зазвичай сприймають тренування стрільців. Що у такій роботі могло захопити одинадцятирічну дівчинку?
- Насправді це так цікаво! Спочатку найбільшим бажанням було потрапити у "десятку" - один раз, а потім десять пострілів поспіль. Пізніше - влучити у певний результат у конкретній вправі. А коли почали їздити на змагання, метою стала перемога. Усі діти ідеалісти. Тому "десятка" - це той ідеал, якого я так прагнула досягнути. Цей інтерес не зник з роками. Я, як і десять років тому, намагаюсь досягнути досконалості, залишаюсь ідеалісткою, навіть максималісткою. Ні, у школі я не була відмінницею: вчилась на четвірки-п'ятірки. Бажання бути найкращою реалізовувала у тирі. Це бажання є рушійною силою й донині.

- Ігор Чередінов розповідав, що з тиру Вас потрібно просто виганяти. Інакше Ви б там і ночували. Невже лише бажання вдосконалення є причиною такої самовідданості спорту?
- Працювати на повну силу, викладатись на тренуванні без залишку, не шкодуючи сил на щось інше, стало вже звичкою. Інакше я вже не можу. Тим паче, що я добре розумію: робота, яку я зробила сьогодні, принесе свої дивіденди завтра. Ніяка робота не минеться надарма. Я працюю на майбутнє і вірю, що, викладаючись на тренуваннях, матиму результат на змаганнях.

Можливо, комусь таке заняття навіть із найкращою метою буде не до вподоби. Це залежатиме від темпераменту людини. Стрільба буде цікавою для спокійних людей. Та й результатів у цьому виді діяльності швидше досягне врівноважена, виважена людина. Емоційній, жвавій людині заняття у тирі швидко набриднуть. Принаймні, працювати зі зброєю годинами - як це робимо ми -задоволення для таких людей принесе мало.

- А чи є витримка Вашою супутницею у життєвих ситуаціях?
- Так, уже навчилася і цьому. Без зусиль можу налаштуватись на іспит. Психічна підготовка до змагань дуже нагадує емоційну підготовку до іспиту. Я можу перебороти хвилювання. Мабуть, це дозволяє мені простіше й спокійніше ставитись до стресових ситуацій у позаспортивному житті.

- Ви досягли усіх можливих вершин у спорті. Чого ще прагнути?
- Нових вершин. Чемпіонкою світу та олімпійською чемпіонкою я стала у стрільбі з пневматичного пістолета. Але ж не менш наполегливо я працюю і з малокаліберною зброєю. Та й здобувати повторні перемоги - сходити на ті самі вершини - завжди цікаво. Перемоги не приїдаються. Навіть якщо виграєш усе, що можна, все одно розумієш, що не позбавлений недоліків. Одно слово, межі вдосконаленню немає.

Коли виграєш якісь важливі змагання, до яких готувався багато років, настає період заспокоєння. Тоді потрібен новий стимул. Таким стимулом є подальша поразка. Неможливо завжди бути на висоті. Після підйомів настає спад результатів. Так після олімпійської перемоги наступний рік - 2005 - був для мене не зовсім вдалим. І якраз тоді прокидається новий азарт.

- Деяких стрільців завести на посилену роботу можуть лише змагання з рекордами. У Вас ніколи не виникало бажання змагатись з очками, показати такий результат, якого на певному етапі ніхто не зміг би повторити?
- Звичайно, усі ми прагнемо абсолютного результату: наприклад, із 40-а пострілів вибити 400 очок. Для початку показувати максимум потрібно навчитись на тренуваннях. А потім вже... (Замріяно посміхається - Авт.). Мені таке вже вдавалось, принаймні на тренуваннях. На змаганнях, щоправда, на чемпіонатах України, я показувала результати, які перевищували світові рекорди. На жаль, в умовах національного чемпіонату рекорди такого рівня не фіксують.

- А що є приємнішим: рекорд чи перемога?
- Спочатку приємним є сам процес роботи. Потім результат. А коли вже бачиш, що твій результат найкращий - байдуже, чи найкращий серед усіх, чи такий, що вартує першого місця, - це потрійна радість.

- Спортсмени, які зуміли дійти до олімпійської вершини, розповідали, що життя до перемоги та після дуже різниться. Як Ви можете порівняти своє життя до і після олімпійської перемоги?
- Після перемоги в Афінах з'явилась якась упевненість, усвідомлення власної здатності виконати своє завдання найкраще. Я ж розцінювала свою перемогу як хороший початок кар'єри. Якоюсь мірою я стала публічною людиною, почала спілкуватись з багатьма непересічними, видатними людьми. Знаєте, це дуже приємно, коли тебе впізнають на вулиці, звертають на тебе увагу. Приємно, що у нашій країні цікавляться спортом і що я своїми досягненнями можу долучитись до його пропаганди у нашій країні. Саме тоді звання олімпійської чемпіонки до чогось зобов'язує. Я повинна завжди думати перед тим, як щось сказати чи зробити. Я не можу дозволити собі багато чого з того, що дозволяють собі мої ровесники. Я просто не маю права на помилку.

- Ви зустрічались із багатьма цікавими особистостями. Зустріч із ким найбільше запам'яталась Вам?
- Зустрічей було так багато, що сьогодні усі післяолімпійські дні та місяці здаються каруселлю. Все змішалось: пам'ятаю загальне піднесення, а щось конкретне згадати, на жаль, не можу.

- Чи швидко звикли до того, що обкладинки спортивних журналів майоріли Вашими фото?
- Я до цього ставилась дуже спокійно. Цей наслідок твоєї публічності надто швидкоплинний, я відразу знала це. Слави не потрібно боятися, але не слід також прагнути, щоб вона ніколи не завершувалась. Це даність. Але на короткий час. Сьогодні я на гребені хвилі, а згодом тебе навіть не згадають. Хоча завжди є надія, що зі мною такого не станеться, що мене все ж не забудуть (Сміється - Авт.). Фото на обкладинках журналів та масові інтерв'ю я вже пережила. І при цьому голова у мене обертом не пішла. Мій тренер завжди говорить: "У будь-яких обставинах потрібно залишатись людиною". Я думаю, що я зуміла це зробити. Але зіркова хвороба мені й не загрожувала: перед Олімпіадою я пережила перемогу на чемпіонаті світу, коли увагою мене не обділяли.

- Після Ігор у Вас був такий втомлений вигляд. У морі офіційних та неофіційних зустрічей що найбільше напружувало?
- Я би спокійніше ставилась до того всього, якщо б хоч трішки відпочила після Олімпіади. Але такої можливості не було: графік був таким напруженим, а потік уваги невгамовним. Чернігівські журналісти так хотіли знайти хоч якусь інформацію про мене, що приходили у подвір'я будинку, де я мешкаю, щоб розпитати бабусь-сусідок про все, що хоч якось стосувалось мого життя. Коли ж я читала ці матеріали, то наче не про себе, а про якусь іншу дівчинку. Але це не дивно: у кожного своя робота. Я на них не ображаюсь. А відпочити я зуміла лише у грудні. Втома - це один із постолімпійських чинників.

- Чи викликали Ваші перемоги потік уваги до стрільби у Вашому рідному місті?
- Стрільба - не надто видовищний вид спорту. Однак після моєї перемоги на Олімпіаді до мого тренера приходило дуже багато людей, які з порогу йому казали: "Ми хочемо стати такими, як Олена". Цими малюками сьогодні опікується дружина тренера - Світлана Чередінова.

- А чи приходять і досі листи від прихильників?
- Так. Особливо від тих людей, які колекціонують автографи. Такі листи приходять з різних куточків світу, і я намагаюсь на усі відповісти. Найбільше мене вразив лист від латвійської дівчинки з прізвищем Костевич, імені її не пам'ятаю, але також дуже подібне до мого. Вона прагнула знайти спільні корені, питала у мене, чи не маю я родичів у Латвії. На жаль, я змушена була її розчарувати.

Розмовляла Олена САДОВНИК, Газета Поступ