Динамо на німецький лад

Якось мій приятель, після кількамісячного стажування в германському вузі, розповів, поміж іншим, таку повчальну історію: на нинішніх федеральних землях колишньої Німецької Демократичної Республіки (НДР) упродовж-футбольних поєдинків нижчих дивізіонів часто можна побачити прапор уже 20 років неіснуючої держави - отой чорно-червоно-жовтий триколор із «масонським» циркулем посередині. Таким макаром тамтешні вболівальники - корінні жителі країни - протестують. По-перше, проти сьогоднішнього засилля емігрантів у ФРН: за соціалізму неможливо було уявити, щоби цілі квартали бюргерських міст заселили турки й південні слов'яни. По-друге, проти сучасного німецького футболу, де, як і в усьому цивілізованому світі, головне — гроші: першість НДР у цьому плані мала набагато чистіший характер... Спогади про ту розповідь мого товариша, плюс дані, котрі я збирав протягом кількох років, спонукали мене присвятити завершальний випуск серії «Великі «затінені» клуби» двом східнонімецьким командам.

1950-1965

Заснування спорттовариства «Динамо» на території новоствореної НДР сталося завдяки одній людині: для когось — легендарний, для когось — сумнозвісний Еріх Мільке, політик, який у 1957—1989 рр. очолював місцевий КДБ, а перед тим — працював у тому ж відомстві на інших посадах.

Саме йому, взимку 1953 р., прийшла в голову думка створити в себе на батьківщині аналог наймогутнішої фізкультурної організації Радянського Союзу. Дуже скоро, буквально за кілька місяців, нове ФСТ отримало свій футбольний колектив зі столичною пропискою у другій за силою лізі Східної Німеччини (для цього в наказовому порядку об'єднали берлінське й потсдамське спортивні відділення «народної поліції»), ну а вищолігову команду з Дрездена (засновану влітку 1950 р.), котра представляла МВС й назви, по суті, не мала, просто переоформили в лави «Динамо».

Провінційний клуб на той момент уже мав одне досягнення — завойований національний Кубок, а в сезон свого перейменування переміг і в першості, лише за кращою різницею м'ячів випередивши «Вісмут» із міста Ауе. Таке співвідношення сил не подобалося Мільке, й він ухвалив рішення, котре було цілком ординарним у тогочасному спорті НДР: в жовтні 1954 р. увесь основний склад чемпіона перевели в столицю, та ще й самі команди «поміняли місцями», точніше лігами...

У підсумку, ціле десятиліття дрезденці опускалися все нижче, якось вилетівши до третього дивізіону, а берлінці досягли певних успіхів — три комплекти медалей і Кубок, та все ж лідерами не вважалися.

1966-1978

На середину шістдесятих східнонімецький спорт вирішили реформувати. Торкнулися ці трансформації й гри в шкіряний м'яч: партійне керівництво відділило футбольні клуби від фізкультурних товариств, у лоні яких вони з'явилися. Відтак виникла, й досі не розв'язана, плутанина з днями народження багатьох тамтешніх команд: у берлінських динамівців дві дати претендують на відповідний статус, а в дрезденців — три...

Ці зміни чомусь не позначилися на життєдіяльності столичного ФК — він так і залишався в когорті середняків, наближених до лідерів. А ось існування їхніх провінційних «побратимів» зазнало різкого повороту — на жаль, я так і не зумів знайти пояснень цьому.

Отож, «Динамо» (Дрезден), яке на той час уже стало «жовто-чорними» (перед тим його традиційними барвами були зелений і білий, а потому довгий час — бордовий), спромоглося упродовж сімдесятих п'ять разів виграти золоті медалі чемпіонату, двічі — національну Чашу, доходити до півфінальних стадій єврокубків, стати найпопулярнішим колективом держави.

Головним творцем оцього ренесансу називають тренера Вальтера Фрітцша. Невеличкого зросту, худий наставник очолював дрезденців рівно 10 сезонів, опісля перейшовши на роботу з національною збірною. Його вважають першим у НДР коучем, який у своїй роботі став практикувати основні принципи «тотального футболу». Крім того, він по-особливому вміло працював із молоддю — в місцевому чемпіонаті легіонерів, звісно, не було, грали одні німці, що примушувало клуби шукати передусім внутрішні резерви для підсилення. До речі, найвідомішим вихованцем Фрітцша є не будь-хто, а ліберо Матіас Заммер, у майбутньому — володар «Золотого м'яча»...

Приблизно тоді ж (ну й трохи пізніше) дві динамівські команди візитували СРСР. «Жовто-чорні» в Кубку УЄФА за сумою двох ігор переграли московське «Торпедо» (сезон-1975/76), ленінградський «Зеніт» (1981/82), поступившись «Спартаку» з білокам'яної (1987/88). А «бордово-білим» спочатку в Кубку Кубків дорогу перейшли московські «одноклубники» (1971/72), а в сезоні-1976/77 у Кубку УЄФА — наш «Шахтар».

1979-1989

Тут починається найсуперечливіший і найскандальніший період в історії футболу Східної Німеччини й берлінського «Динамо» зокрема.

Знову ж таки, я не спромігся відшукати причину того, чому згадуваний Еріх Мільке раптово зацікався найкращою грою у світі. Підозрюю, що не знають цього і тамтешні фахівці-політологи — надто закритими є «силові» відомства в тоталітарних країнах. Одначе факт залишається фактом: «чекіст №1», як він сам себе величав, вирішив, що ситуація, коли його улюблений та ще й рідний клуб жодного разу не завершував сезон на першому місці, є неправильною. От він і взяв цю справу під власний контроль...

Саме в той період, у першій половині вісімдесятих, берлінці отримали сумнозвісне на весь світ прізвисько «свині Штазі» (від «Міnіstеrіum fur Stааtssісhеrhеіt» — Міністерство державної безпеки), адже в національній першості коїлися дивні й неприємні речі: «бордово-білий» колектив чомусь дуже «полюбили» арбітри; його лави поповнювали майже всі найкращі футболісти держави, часто це відбувалося супроти їхньої волі; календар турніру складався з урахуванням винятково берлінських інтересів.

Усе це прямо пов'язували з тиском, який здійснював тутешній аналог КДБ на федерацію футболу. В результаті, після розвалу соціалістичної системи, запанувала думка, яку ви сьогодні зустрінете в будь-якій статті чи книзі про динамівців зі столиці сучасної Німеччини: начебто 10 чемпіонських титулів поспіль, які вони здобули, є фіктивними й несправедливими. Мовляв, оте «золото» кувалося не на «смарагдових» полях, а в закулісних іграх...

Відверто кажучи, мені в це складно повірити. Передусім тому, що аж надто відверто на одну організацію — ФСТ «Динамо» — «демократичні сили» натравили собак, звинувативши його в усіх можливих провинах. Окрім того, якщо ви уважно прочитаєте список «гріхів» клубу з Берліна, то у вас неодмінно виникне несподівано-неочікувана асоціація з... правильно, радянським футболом.

Знаєте, «виловлюючи» доволі скупу інформацію про східнонімецьку Оберлігу, я дійшов висновку, що вона не була «бруднішою» й корумпованішою за совєцьку. Просто в нас краще навчилися приховувати язви та язвочки, ось тому вітчизняні команди — а вони, повірте, всі до однієї, мали тоді рильце в пушку! — ніхто не обізвав чиїмось там «свинями»...

Можу сказати з упевненістю: у вісімдесятих берлінське «Динамо» було вельми серйозним, за європейськими мірками, суперником, чиї кольори зодягали багато висококласних гравців. А те, що досягнення цього статусу уможливила «штучна флагманізація» — так не нам тут когось засуджувати.

1990-...

Після возз'єднання обох частин Німеччини, всі, без винятку, спортові організації зі Сходу пережили зменшення своїх потужностей. Оця ситуація була цілком звичною в контексті тодішньої пост-комуністичної Європи. Незвичним виявилися різкість і глибина падіння фізкультурного руху колишньої НДР.

Дрезденське «Динамо» трималося на плаву порівняно довго, зумівши провести аж чотири сезони в об'єднаній першій Бундеслізі. Проте ближче до середини дев'яностих клубного керманича зловили на фінансових махінаціях, колектив позбавили професійного статусу, й він вилетів спочатку до другого дивізіону, а потім — узагалі в регіональні змагання.

Столичних динамівців очікувала ще важча доля: на початку 1990 р., аби відхреститися від соціалістичного минулого, команду перейменували в «Берлін» (щоправда, за дев'ять років повернули історичне ім'я), вона так само рухалася вниз, опустившись до аматорського рівня, а на зорі «нульових» клуб просто збанкрутував.

Нині й ті, й ті не існують, а радше, нидіють. Та ось, що мене вразило й дуже розчулило: в обох легендарних колективів є велика армія прихильників, які пройшли й пройдуть із ними всі можливі випробування. І хай окремі інстанції продовжують очорнювати східнонімецький футбол, для багатьох людей «Динамо» (Дрезден) і «Динамо» (Берлін) назавше залишаться рідними й улюбленими командами.


Володимир БАНЯС, газета «Український футбол»