ПАВЛІНА: «Я закохую в гімнастику!»

...Я пам'ятаю Женю ще з тих часів, коли подруги по команді звали її просто «Джексон» за неслухняне кучеряве волосся і вміння за п'ять хвилин стати душею будь-якої компанії. Потім — як останню чемпіонку СРСР і першу в СНД. Згодом — як прекрасну «Павліиу», саме з наголосом на «і»... Зірка середини 90-х, володарка Кубка світу білоруска Євгенія Павліна завітала до Києва напередодні свого 30-річчя поспілкуватися про гімнастику... естетичну і дізнатися більше про розвиток черліденгу в Україні, які наразі в Білорусі роблять свої перші кроки. Ми зустрілися з нею в одному з київських ресторанів разом із президентом Федерації естетичної гімнастики України Василем Споришевим і спілкувалися майже до третьої години ночі, згадуючи минуле, в якому було все — перемоги й поразки, розчарування і надії...

«Чому загубилося поняття  душі?»

— Женечко, сьогодні ти, одна з найвидатніших гімнасток сучасності, в одному обличчі — і засновник, і голова правління, і головний тренер мінської «Дитячої студії художньої гімнастики ім. Є. Павліної». Дуже мало знаних спортсменів присвячують себе вихованню майбутніх зірок...
— А я не готую майбутніх олімпійців! Девіз моєї школи зовсім інший: «Тут не готують чемпіонів, тут закохують в гімнастику».

— Художню?
— Ну, звичайно, але не сучасну.

— Тобто?
— Я не люблю сучасну художню гімнастику. Вона втратила всі ті риси, за які її саме так називали. І, на моє переконання, сьогодні має називатися цирковою. Я щиро шкодую, що на сучасному рівні в ній майже відсутня можливість для спортсмена реалізувати себе як особистість. Так, «топ-десятка» досягла якоїсь нелюдської досконалості володіння тілом, але зовсім загубилося поняття «душі». На порядок погіршилася техніка роботи з предметом. Ніхто не хоче ризикувати. Політ, фантазію, натхнення вбив прагматизм. Мабуть, лише ваша Наталія Годунко лишилася тією спортсменкою, виступами якої можна милуватися годинами.

«Зійшов з п'єдесталу — почни все з початку»

— Може, ти просто сумуєш за минулим?
— Звичайно. П'ятнадцять років життя... П'ятнадцять найкращих років! Хіба їх можна забути? Але звертаю вашу увагу на те, що жодна з зірок 90-х років — я кажу про Серебрянську, Батиршину, Ліпковську, Раскіну — не лишилися в сучасній гімнастиці. Гадаю, через ті самі причини. Ось і відповідь. При цьому тенденції перевтілення художньої гімнастики на циркову стали помітними ще напередодні сіднейської Олімпіади-2000. Може, саме тому я і відмовилася виступати в Австралії, хоча була в дуже пристойній формі.
Натомість створила у Мінську «театр гімнастики». Дякуючи президентові країни Олександру Лукашенку, ми отримали дуже солідне фінансування і першу постановку робили в Німеччині. А потім... Стало зрозуміло: щоб оцінити таку виставу, потрібні справжні фахівці. Ну, хай не фахівці, а глядачі з досить високим рівнем культури. А нас «відрядили в народ» — по хуторах і селах. Ну про яке мистецтво там може йти мова?..

— І ти вирішила спробувати себе...
— ...На телебаченні. Спочатку я була ведучою програми «Не лише про футбол», яка мала шалений успіх серед футбольних фанів, адже насправді розповідала лише про «спорт №1». Згодом я зрозуміла: якщо хочу в майбутньому досягти чогось у журналістиці — треба серйозно вчитися. Так я стала студенткою майстерні Володимира Познера у Москві. Познер для мене — знакова фігура на телебаченні. Саме в його програмі колись прозвучала фраза, яка зробила його телеведучим  №1 усього Радянського Союзу. Пам'ятаєте, яка?

— Сексу в СРСР немає...
— Саме так! А його програма «Одноповерхова Америка»  — моя улюблена й досі.

—І як склалася твоя подальша телевізійна кар'єра?
— Ніяк. Після навчання в Москві я повернулася до Білорусі і стала ведучою програми «Все про спорт». Та задоволення не отримувала. Знаєте, щодня те саме, ніякої творчості... Тому вирішила спробувати себе в дитячому спорті.

—Пам'ятаю твій девіз: «Зійшов з п'єдесталу — почни все з початку»...
— Саме цьому і вчу малечу. Хоча зараз мова йде не про п'єдестали, а про самовдосконалення. Ви не повірите, але в мене щодня є хоч і маленька, та все ж перемога. Хтось уперше сів на шпагат, хтось зробив «місточок»... Може, саме заради цього й варто жити.

«А може це лише ревнощі...»

— Нам здається, що саме таких непересічних особистостей, як ти, Женечко, і не вистачає сьогодні її Величності гімнастиці...
— Я в цьому впевнена. Можливо, якщо одного дня у велику гімнастику повернуться Кабаєва, Вітриченко, Раскіна — станеться диво, і глядачі знову вщерть заповнять зали. Адже ці прізвища здатні привнести на гімнастичний килим свіжий подих, нове бачення, а головне — душу. Гадаю, що й керівництво Міжнародної федерації гімнастики потребує серйозної ротації, в тому числі й суддівський корпус.

— А може ...
— А може, це лише ревнощі за моєю художньою гімнастикою, яку як так обожнювала все спортивне життя...

Юрій КРИКУН, «Спортивна газета»