«Сподіваюся, мій золотий час ще попереду»

Історія спорту знає чимало особистих трагедій. Багато талановитих хокеїстів так і не змогли виправдати видані їм аванси. Але мало хто знає, що подібна доля спіткала й одного з найталановитіших хокеїстів України часів незалежності. Мова йде про Антона Буточнова...
 
Хто в НХЛ, хто в Румунію

— Традиційне у таких випадках запитання: як ти потрапив у хокей?
— Мій батько свого часу привів у хокей мого старшого брата Андрія, і мене у хокейну секцію віддали «за інерцією». Мені дуже сподобалось. Я паралельно займався плаванням, але в останню мить віддав перевагу найшвидшій грі, про що аж ніяк не жалкую.

— Про зіркову команду 1983 року народження наші читачі вже знають. Благо, шість титулів юніорського чемпіонату СЄХЛ говорять самі за себе. І про грізну трійку нападу Караульщук — Буточнов — Жердєв теж читачам відомо. Але не всім відомо, що найталановитішим хокеїстом тієї команди вважався саме ти.
— Це «по молодості» було. В мене дійсно виходило краще за партнерів. Але. потім я поїхав до Росії і там у мене щось не склалося. Повернувся додому — не сподобався тренерському штабу.

— У далекому 1999-му до Електросталі переїхало четверо українців...
— Окрім мене, до місцевої команди перейшли Микола Жердєв, Антон Бабчук та Денис Рябцев. Останній вже «зав'язав» із хокеєм через проблеми зі здоров'ям. Цікаво, що саме Денис найкраще прижився у «Кристалі», наколотивши у першому сезоні 44 голи.

— Жердєв та Бабчук прийняли в Блектросталі російське громадянство. У тебе були такі наміри?
— Я також отримав тамтешнє громадянство. Але ситуація склалася так, що в Росії вистачало своїх гравців і пробитися до її збірної було майже нереально. Тому 2003 року я під блакитно-золотим прапором своєї Батьківщини разом із партнерами виграв молодіжний чемпіонат світу в Першому дивізіоні.
 
— Давай поговоримо про російський етап твоєї кар'єри. За короткий термін ти змінив чимало клубів. З чим пов'язані такі швидкі зміни прописки?
— Так, дійсно, за короткий термін я встиг поїздити по Росії. За один сезон я навіть змінив чотири команди. Розпочинав я у Леніногорську, потім були Електросталь, Саратов, а кінцівку сезону я відіграв за «Дизель» з Пензи. У Леніногорську окрім мене на перегляді було 50 претендентів. Тож крізь отаке сито конкуренції пройти не зумів. У Електросталі ні грошей, ні слави здобути не зміг. Умов для розвитку в цьому місті не було. Після цього я поїхав до знайомого тренера Марінічева у Саратов. Там я добре виступав. У 18 років я вважався гравцем основного складу, закинув кілька шайб. Але у ситуацію втрутились зовнішні фактори. Почалися проблеми з фінансуванням, Марінічев пішов, а на його місце клуб запросив колишнього тренера Електросталі, який мене не полюбив. Сталося так, що впродовж п'яти днів я був змушений знайти собі новий клуб. Добре, що мене взяли до «Дизеля», де я й дограв сезон.

— Дійсно, чорна смуга затяглася. Не вважаєш, що саме ці постійні зміни шила на мило надломили твою кар'єру?
— Можливо, за час скитань по клубах я десь втратив себе. Важко зосередитись на роботі, коли сторонні фактори тиснуть зусібіч. Але справжній злам відбувся у наступному сезоні. З Пензи я переїхав до Хабаровська. Спочатку все було дуже добре, тренер бачив мене у Суперлізі, але сталося так, що через низку обставин я був змушений залишити «Амур» і повернутися до «Кристалу» з Електросталі. Після суперлігових умов було важко звикнути до електростальського болота.

— Але ж твої одноклубники по «Соколу» Жердєв та Бабчук змогли пробитись у люди...
— Їм дуже пощастило в Електросталі. Тренер команди одночасно був тренером збірної Росії гравців 1984 р.н. Тож їхнє місце у складі збірної питань не викликало. Зрозуміло, що виступи на міжнародних змаганнях привабили скаутів з НХЛ та кращих клубів Суперліги, тому їхня кар'єра пішла вгору.

— Після молодіжної першості світу ти опинився у складі «Сокола»?
— Так, наступний рік я провів у Києві. Але й на Батьківщині справи йшли не кращим чином. У команді постійно були шість боєздатних ланок, а під завершення сезону ми взагалі мали два рівноцінних склади. Але не лише висока конкуренція завадила мені розкритися у рідному клубові. Річ у тому, що я не підпадаю під тактичні ідеї Олександра Юрійовича Сеуканда. А так, на моїй позиції у клубі було вісім (!!!) виконавців, отож переглядати свої погляди на гру заради мене одного тренер не став.

— Після цього ти вирішив кардинально змінити кар'єру і поїхав до чемпіонатів екзотичних для українських уболівальників?
— Там теж добре грають у хокей, тому не такі вже вони й екзотичні. Першою, як ти висловився, «екзотичною» країною стала Румунія. Щоправда, провів я там місяців зо два. В той час там  виступав мій старший брат. А у рік локауту в НХЛ я вирушив до Італії, де провів фантастичний сезон у Серії Б за «Валпаллісе».

Привіт, Європо!

— У Серії А в сезоні 2004/2005 виступало кілька зірок НХЛ. А яким був рівень Серії Б?
— Звісно, енхаелівців у Серії Б не було. Зате кілька виконавців збірної Італії через приїзд заокеанських майстрів виявилися непотрібними у своїх клубах, отож провели сезон у другому дивізіоні. А взагалі у місцевих командах чимало легіонерів. Річ у тому, що мешканці Євросоюзу легіонерами не вважаються, тому можна було зібрати хоч усю команду з чехів та фінів.

— Але після фантастичного сезону в Італії ти вирішив змінити оточення і вирушив до Нідерландів?
— Один із тренерів італійських клубів запросив нас із братом до Нідерландів, де йому запропонували роботу. Оскільки ж нідерландська першість значно сильніша за Серію Б, ми з Андрієм довго не вагалися. Тож можна сказати, що я пішов на підвищення. Тим більше, що мій клуб «Херенвен» є флагманом місцевого чемпіонату.

— Дебютний сезон у Ередівізіє пройшов для тебе успішно?
— Я став найкращим бомбардиром Кубка Нідерландів та третім бомбардиром чемпіонату. Проте здобути золоті нагороди нам не вдалось. У фіналі нас зупинив суперник, якого ми перемогли в усіх матчах регулярної першості.

— Але Батьківщина покликала тебе до лав рідного клубу, який перебував у напівживому стані? 
— Не зовсім так. Я чекав нового контракту з «Херенвеном», але раптово зник мій агент, і переговори затяглися. Тож я з радістю відгукнувся на пропозицію з Києва. Проте через вищезгадані причини у команді я не затримався. Олександру Сеуканду головне  — щоби форварди швидко пересувалися по майданчику, а у мене це слабке місце. Зате в мене хороші руки і головою працюю добре. Та й у силовому плані мало кому поступлюся. Проте для четвертої ланки, в якій виступав, швидкісні якості були пріоритетними. Добре, що мене запросив до своїх лав англійський «Халл Стінгрейс», де окрім мене виступали п'ятеро українців. Тож акліматизацію я пройшов швидко.

— Ти досить добре влився у новий колектив, проте у команді на наступний сезон не залишився. Не сподобалась Англія?
— Ні, проблема була в іншій площині. Ми добре грали, але під кінець сезону «зламався» наш основний голкіпер, а його дублер не витримував ніякої критики. Програвши чимало матчів, ми не потрапили до плей-офф, чим не виконали поставлені завдання. Тож керівництво клубу вирішило повністю змінити свою політику і відмовилося від наших співвітчизників. Отже, довелося повертатися до старих-добрих Нідерландів.

— А окрім Ередівізіє були інші варіанти працевлаштування?
— Ні, був лише «Херенвен» і «Ден Хааг».

— А чому ж ти не поїхав до «Херенвена»?
— Мені запропонували ті ж умови, що й два роки тому. А в «Ден Хаазі» зарплатня була більшою. Мені тут дуже подобається. Щоправда, початок був дуже складним. Проблем вистачало. Проте тимчасову кризу я подолав і став одним з лідерів клубу. Моя команда вийшла до плей-офф, де зустрінеться з «Херенвеном». Але через помилку я наразі займаюся оформленням візи, адже строк старої вже минув. Тож до Києва я приїхав, аби не рідне місто роздивлятись, а займатися справами.

— У березні тобі буде лише 25. А команд ти змінив понад десять. Не набридло їздити туди-сюди?
— Я б з радістю на наступний сезон залишився у «Ден Хаазі». Це перший європейський клуб, де я б охоче залишився. Мені подобається колектив. Ми щотижня ходимо командою розважатися, граємо у боулінг, покер. Узагалі народ у Нідерландах доброзичливіший, ніж в Україні.

— А на Батьківщину не тягне?
— Тягне, але я чекаю на появу нормальної першості, де проходитимуть бодай 40 матчів за сезон, будуть сучасні льодові арени, пристойні фінансові умови. Але цього немає й близько, тому доводиться виступати за кордоном. Ті ж нідерландські клуби сильніші за лідерів української першості. У нашій команді грають півтора десятки легіонерів, така ж ситуація і в решті клубів. Тож плутати нідерландський чемпіонат з національною збірною цієї країни не варто.

— А які справи в твого брата?
— Через некомпетентність агентів ми не змогли грати в одній команді, тому наразі Андрій виступає у румунському «Стяуа», де є лідером. А разом ми граємо значно краще, ніж поодинці.
 
З вірою у світле майбутнє

— Наразі ФХУ втілює у життя програму розвитку хокею в Україні. Так, за п'ять років мають з'явитися кілька десятків льодових палаців та 24 професіональні клуби...
— Це добре, що керівництво Федерації дбає про розвиток хокею. Повірте, тільки-но в нас з'являться ковзанки, а клуби отримають міцну фінансову базу, на Батьківщину повернеться багато гравців, які нині змушені заробляти собі на життя в Румунії чи Англії. У цікавий чемпіонат потягнуться вправні хокеїсти, не залишать без уваги ці змагання і глядачі.

— Зараз, коли перспективним тебе назвати важко, тобі під силу бодай частково виправдати ті сподівання, які на тебе покладали тренери ДЮСШ?
— Я думаю, що шанси розкритися маю. Проте для цього мені потрібно грати у Вищій лізі або білоруській першості. В Нідерландах же шансів розкритися у мене небагато.

— Ти, мабуть, аналізував свою кар'єру. Чи знайшов відповідь на запитання: чому сталося так, що найталановитіший хокеїст свого віку змушений виступати у чемпіонаті Нідерландів у той час як його колишні партнери виступають в НХЛ та Суперлізі?
— Думаю, що мені завадили мої лінощі. Можливо, я десь недопрацював, а хтось менш талановитий викладався на «повну котушку». Свій внесок зробили і невдачі на початку кар'єри. Одне наклалося на інше і з найталановитішого форварда я перетворився на звичайного гравця. Але я сподіваюся, що мій золотий час ще попереду.

Юрій КИРИЧЕНКО, «Спортивна газета»