Коли Олімпіади залежали від політики...

Стародавні греки не могли й подумати, щоб порушити цей неписаний закон, адже на них зійшла б кара богів.  

Відроджені у 1896 році за ініціативи французького барона П’єра де Кубертена Олімпійські ігри сучасності теж задумувалися як всесвітня зустріч спортсменів різних країн та континентів, під час якої припиняються будь-які збройні сутички. Але ж спорт, як складова частина суспільного життя, може існувати в сучасному світі тільки у взаємодії з усією політико-економічною системою суспільства.

Після Першої світової війни П’єр де Кубертен спробував відмежувати олімпійський рух від впливу політики. Але члени Міжнародного Олімпійського комітету, які представляли країни-переможці у тій війні, наполягали на виключенні з олімпійського руху країн, що програли війну (Німеччина, Австро-Угорщина та їхні союзники). Ігри VІІ Олімпіади, які мали відбуватися в угорській столиці Будапешті, були перенесені до бельгійського Антверпена. Німеччина та Японія – країни, що розв’язали Другу світову війну, не були допущені до участі в Зимових у Санкт-Моріці та Літніх Олімпійських іграх у Лондоні, що проводилися 1948 року.

З виходом на олімпійську арену спортсменів соціалістичних країн Ігри перетворилися на змагання між політичними системами і стали важливою зброєю «холодної війни». Перемога на Олімпійських іграх почала відігравати роль барометра, що показував “здоров’я” тієї чи іншої системи. Найбільший вплив політики на олімпійський спорт виявився в ідеологічному протистоянні між США та СРСР, між ФРН та НДР, між США та Кубою. У той час спорт став ареною політичної боротьби, на якій ворогуючі держави могли заспокоїти свої амбіції.

Яскравим прикладом використання спорту у політичній грі стала практика бойкоту Олімпійських ігор з метою політичного тиску, дискредитації політики тієї чи іншої держави. У 1980 році на знак протесту проти введення радянських військ до Афганістану Сполучені Штати, а за ними й немало інших країн, бойкотували Ігри ХХІІ Олімпіади у Москві. Президент США Джим Картер нав’язав НОК США рішення про бойкот Московських ігор, а його адміністрація створила безпрецедентний тиск на уряди інших країн - і до столиці СРСР не приїхали команди ФРН, Канади, Японії, інших європейських, латиноамериканських, азіатських та африканських країн. Зумів протистояти уряд Франції, підкресливши свою незалежність від США. Британська олімпійська асоціація протистояла натиску уряду Маргарет Тетчер і теж відправила своїх атлетів до Москви.

Через чотири роки Олімпійські ігри відбувалися вже на американській території і від участі в них відмовилися СРСР, Куба та низка соціалістичних країн, відплативши «капіталістам» тією ж монетою. Але й тут не всі підтримали ідею бойкоту, і до олімпійського Лос-Анджелеса поїхали Китай та Румунія, демонструючи незалежність від Москви.

Бойкоти Ігор були й раніше, але не отримали такого політичного резонансу, як у 1980 та 1984 роках, коли у них взяли участь лідери політичних систем. Ще у 1936 році, коли Ігри мали відбуватися у фашистській Німеччині, лунали голоси євреїв багатьох країн бойкотувати Ігри у Берліні через антисемітизм Гітлера, розпалювання шовіністичних настроїв та «увічнення» арійської раси. Однак ці заклики не були реалізовані. Через сорок років від участі в Іграх ХХІ Олімпіади в Монреалі відмовилися 28 африканських країн. Вони заявили протест проти запрошення на ці Ігри команди Нової Зеландії – країни, яка підтримувала спортивні зв’язки з расистським режимом Південно-Африканської Республіки.

1988 року Фідель Кастро вирішив не посилати команду до Сеула на знак солідарності з КНДР, яка не була згідна з політикою оргкомітету цих Ігор. Республіка Корея проводила ці Ігри з метою виведення своєї країни з політичної ізоляції. Адже у кінці 70-их років понад тридцять країн, які повинні були взяти участь в Олімпійських іграх, навіть не мали дипломатичних відносин з Республікою Корея. І змагання справді послужили Кореї подібно, як це було 1964 року для Японії, коли Ігри відновили міжнародний авторитет Японії після війни, а також стали імпульсом для її перетворення в одну з найбільш економічно розвинених країн.

Широку програму використання олімпійського спорту з політичною метою здійснює Китай, який на генеральній сесії МОК 2001 року, що відбувалася у Москві, отримав право проведення Ігор 2008 року у Пекіні. Президент МОК Жак Рогге тоді пояснив: «Міжнародний Олімпійський комітет не втручається у внутрішні справи країн – членів МОК. Щодо проблеми «Китай і права людини», то ми чітко висловили Китаю свою позицію». Уряд Китаю прагне використати олімпійський спорт як важливий аргумент для підвищення авторитету своєї країни і її ролі у світовій спільноті.

Недавні події у Тибеті, який давно заявляє про створення самостійної держави, схвилювали світ. Знову на тлі уваги до Китаю, як столиці Олімпійських ігор, стараються звернути до себе увагу певні політичні сили.

Іван ЯРЕМКО

Високий Замок