Принцеса цирку

Хоча журналіст і не повинен надто відкрито виявляти свої симпатії до тієї чи іншої публічної персони, але іноді, погодьтеся, можна зробити виняток з правил. Тим більше, що героїня мого інтерв'ю вже завершила виступи у великому спорті. Тому я без усілякої перестороги можу сказати, що Тамара Єрофєєва — моя улюблена гімнастка. Мені подобався її гімнастичний стиль, що поєднував у собі зовнішню чіткість рухів із внутрішньою емоційною напругою. А ще Єрофєєва мені завжди була цікава як особистість.

Пам'ятаю наше перше інтерв'ю у 1998 році. На мої запитання Тамара, тоді ще маловідома гімнастка, спочатку відповідала неохоче. «Потепління» настало лише наприкінці бесіди, коли я поставила, здавалося б, зовсім банальне питання про улюблений вид багатоборства. Тамара сказала, що улюбленою для неї завжди стає та вправа, з якою на етапі розучування було найбільше мороки. І додала: знаєте — який це кайф, коли мучишся-мучишся над якимось елементом, він не виходить і не виходить, а потім в одну мить «капітулює», й ти його починаєш виконувати так, що всі навколо приходять у захват?.. Навколо цього її вислову   - я тоді й побудувала свій матеріал. Стаття Єрофєєвій, очевидно, сподобалася, бо надалі у нас з нею при спілкуванні не було жодних проблем.і в кожному інтерв'ю Тамара поставала з нового боку — то романтичною, коли ділилася враженнями від перегляду к/ф «Титанік», то іронічною, коли розповідала, як на Олімпіаді в Сіднеї їй страшенно хотілося з'їсти морозива, і як вона героїчно боролася з цією спокусою.

А ще у Єрофєевої була одна не надто позитивна риса, але вона додавала її образу певного колориту. Під чає тренувань Тома любила поплакати, іноді навіть навзрид. Бачучи напередодні важливих стартів гімнастку в геть «розібраному» стані, я ловила себе на думці: як же вона буде виступати? Але починалися змагання, і перед очима глядачів з'являлася зовсім інша Єрафєєва — зібрана, впевнена у собі, і оце вміння з необхідний момент мобілізуватися й показати все, на що ти здатен, і навіть більше того, яке на мові спортсменів називається «стартом плюс», мені імпонувало надзвичайно.

Втім, досить спогадів. Тамара Єрофєєва сьогодні живе не менш цікавим життям, адже з 2004 року вона працює в одному з найвідоаяіишх мистецьких колективів світу «Du soleil».

Що таке «Du soleil»?

— Цирк — традиційне місце роботи для  багатьох  колишніх  спортивних гімнастів та акробатів. А от гімнасток-художниць на арені не так уже й багато. Розкажи, як ти стала циркачкою?
— По-перше, треба сказати, що «Du soleil» — цирк, у нашому розумінні, не зовсім звичний. Там немає ні дресированих тварин, ні клоунів. Вистави «Du soleil» — це грандіозні шоу, що поєднують акробатику, гімнастику, різноманітні танці й супроводжуються надзвичайно   оригінальними світловими, шумовими та лазерними ефектами. Плюс декорації, що
обертаються в усіх можливих площинах і видозмінюються майже щохвилини. Взагалі, про це важко розповідати — шоу треба бачити. Робота там може знайтися для представників багатьох творчих професій, у тому числі й для гімнасток-художниць. Усе залежить від того, яким бачить майбутнє шоу режисер...

У «Du soleil» нині діє 12 різних шоу. Найуспішніше триває вже 15-й рік і досі користується величезною популярністю. Я прийшла у нове шоу, яке тільки створювалося. Але спочатку про те, як потрапила до Монреаля (саме там базується цирк, але філіали його є в багатьох містах Канади та США). У штаті цирку є цілий загін агентів — людей, які підшуковують потенційних акторів для майбутніх програм. Агенти відвідують як циркові вистави по всьому світу, так і змагання зі спортивної та художньої гімнастики, акробатики, стрибків на батуті тощо. 2002 року на турнірі у Москві до мене підійшла одна з таких агентів, до речі, українка за походженням, Мар'яна Заруба (донька відомого тренера зі спортивної гімнастики Сергія Заруби, який свого часу підготував олімпійську чемпіонку 1988 року Ольгу Стражеву. — Прим. авт.). Вона розповіла, що собою являє «Du soleil» і залишила свої координати: мовляв, коли надумаєш закінчити виступи — телефонуй. Зауважу, зі спортсменами, які перебувають у розквіті спортивної кар'єри, цей колектив контракти не укладає. Це, так би мовити, принципова позиція тамтешніх менеджерів.

— Можливо,   у   керівництва   «Du soleil» є якась угода з цього приводу з Міжнародною федерацією гімнастики?
— Цього я не знаю. Швидше за все, керівництво цирку просто сповідує цивілізовану кадрову політику.  Звісно, представника України чи іншої не надто багатої країни легко спокусити вигідним контрактом, і тим самим поставити крапку на його спортивній кар'єрі. Але в «Du soleil» вважають за краще зачекати кілька років, допоки спортсмен сам не прийме рішення про закінчення виступів. У всякому разі, коли я зв'язалася з Мар'яною у 2004 році, вона мене перепитала, чи остаточно я «зав'язала » з гімнастикою і чи знають про це тренери збірної...

«Доводилось й співати, й грати на музичних інструментах»

— Одночасно з тобою до Монреаля поїхала й срібний призер Олімпіади-2000 білоруска Юлія Раскіна...
— Так, ми з нею разом проходили так званий «крейшен процес» — підготовчий етап, під час якого усіх новоприбулих навчають основам артистичної майстерності. На заняттях нам доводилося й співати, й грати на різних музичних інструментах,  й показувати сценічні етюди — все це допомагає розкрити в собі художню жилку. А потім почалася робота вже безпосередньо над програмою. Постановником шоу, в яке потрапили ми з Раскіною, був відомий у Північній Америці режисер Даніеле Фінзи Паска. Раніше всі режисери мені уявлялися людьми надзвичайно емоційними, які постійно щось кричать, розмахують руками. Але Даніеле зовсім інший. На репетиціях він ніколи не підвищував голос, завжди перепитував — чи зрозуміле кожному його завдання, чи зручно нам виступати саме в таких костюмах?..

— А в чому заключалася безпосередньо твоя роль у шоу? Адже на трапеції, як я розумію, ти не висиш, і по канату, мабуть, теж не ходиш...
— Що-що, а канат недолюблюю з дитинства (сміється). Адже спочатку я займалася спортивною гімнастикою, але у мене не виходило лазити по канату, і тренер порадила батькам віддати мене у «художниці». У шоу в нас з Юлею був дуетний номер — ми виконували вправу з обручем, м'ячами та стрічками. Крім того створювали, так би мовити, танцювальний фон для інших номерів. Усього в шоу було задіяно 35 акторів, не кажучи вже про цілу армію технічного персоналу. Постановка його коштувала 6 мільйонів доларів.

— Де проходили ваші виступи?
— У різних містах Канади та США. Під час гастролей виступати доводилося майже щоденно. І спочатку для мене це було дуже незвичним. У спорті інший графік — два-три турніри на місяць, не більше. Але загалом навантаження в цирку незрівнянні з тими, що були в нас на тренуваннях.

«Чужими грошима я не цікавлюся»

— Я пам'ятаю, як ти колись плакала на тренуваннях. А зараз такого не буває?
— Ні. По-перше, я стала доросліша. А по-друге, у цирку дійсно працюється легше. Тут ніхто не рахує, скільки елементів ти виконала за репетицію. Кожен сам дбає за свою фізичну форму. Відчуваєш, що трохи вибилася з колії — йдеш до залу і займаєшся. Адже від цього залежить, підпишуть з тобою наступний контракт чи ні. Зараз у мене закінчився перший контракт. У червні я маю підписати другий. Щоправда, працювати, швидше за все, буду вже в іншому шоу, оскільки моя напарниця Юля Раскіна вийшла заміж і повернулася до Білорусі.

— Якщо не секрет, а як у тебе з особистим життям?
— Заміж іще не збираюся, але бой-френд у мене є. Він з циркової сім'ї, родом, до речі, з Луганська. І звати його Тарас Шевченко. Познайомилися ми у Канаді. Він виступав у тому ж шоу, що і я.

— До спеціалістів з пострадянських країн, які влаштувалися на роботу в Західній Європі чи США, нерідко ставляться як до людей другого гатунку — й зарплати платять набагато нижчі, ніж місцевим фахівцям, й не завжди забезпечують належні умови для роботи. Ти з подібним не стикалася?
— Щодо фінансового боку, то умови контракту мене влаштовували, а чужими грошима я не цікавлюсь. А умови для праці та відпочинку у «Du soleil» дуже гарні. У Монреалі цирк орендує для акторів чудові апартаменти. Під час гастролей ми також мешкали у пристойних готелях. Транспорт, харчування, медичне забезпечення — все було на рівні.

— А тепер давай повернемося до твоєї спортивної кар'єри. Ти завершила виступи у великому спорті за декілька місяців до Олімпіади в Афінах. Напевно, прикро було, протримавшись на головних ролях у збірній увесь олімпійський цикл, не потрапити на головний старт чотириріччя?
— Я про це вже й не згадую. Звісно, мені хотілося виступити в Афінах. Але Наталія Годунко в олімпійському сезоні була об'єктивно краща за мене. Я останні місяці не тренувалася на повну силу — дуже боліла спина. Тому морально була готова до завершення тренувань.
Узагалі ж своєю спортивною кар'єрою я задоволена. Художньою гімнастикою займаються тисячі дівчаток. Але до рівня збірної доходять одиниці. Я ж була протягом добрих шести років на провідних ролях не тільки в українській, але й у світовій гімнастиці. Зібрала непогану колекцію нагород. На олімпійський п'єдестал не потрапила, але що таке Олімпіада — знаю. У будь-якому випадку я вдячна долі, а також моїм батькам і тренерам, за те, що в мене було дуже цікаве та насичене дитинство і юність. Завдяки гімнастиці я об'їздила півсвіту, зустрічалася з багатьма цікавими людьми. А тепер виступаю в одному з найкращих колективів світу. Багато хто про таке може лише мріяти.

— Зараз слідкуєш за подіями в художній гімнастиці?
— Відслідковувати результати всіх змагань немає часу. Але основні старти дивлюся по телевізору. Звісно, вболіваю за українських гімнасток, особливо за Аню Безсонову, з якою ми свого часу, як то кажуть, разом з'їли не один пуд солі на тренуваннях. Ірині Іванівні та Альбіні Миколаївні також час від часу телефоную. На їхнє запрошення приїжджала на  «Кубок Дерюгіної»,  навіть виступила з показовим номером.

— Публіці твій виступ дуже сподобався. За три роки ти, здається, ні на грам не поправилася. Поділися секретом, як вдається залишатися в такій блискучій формі...
— Жодного секрету немає. Я їм усе, але в міру. Та й робота у мене далеко не сидяча (сміється)...

Світлана НАКОНЕЧНА,  «Спортивна газета»