1994-й: сіра буденність
У цьому році газета «Український футбол» святкує 20-річний ювілей
№1 за січень. Чому саме в 1994-му минає 100 років (Іван РОВЕНЧАК)
«Недавня публікація в «УФ» із закликом відсвяткувати 14 липня 1994 року сторіччя українського футболу не може не хвилювати. Проте, виявляється, є такі, хто не сприймає цю дату. Спробую обґрунтувати, що саме 1994-го минає 100 років українському футболу з географічної, зокрема з геокультурної точки зору. Адже футбол став сьогодні невід'ємним елементом нашої, української, національної культури.
Перш за все, слід зазначити, що відлік сучасного футболу розпочинається 8 грудня 1863 року, коли в Англії вперше опубліковані єдині футбольні правила. Тоді ж починають створюватися перші футбольні клуби (1863 р. — Англія, 1873 р. — Шотландія, 1876 р. — Уельс, 1880 р. — Ірландія тощо) і проводитися за єдиними правилами зустрічі. Де ж в Україні вперше організовані клуби і де вперше проводились футбольні матчі?
Україна наприкінці XIX століття не була політично незалежною, не була державою. Вона входила до складу Російської і Австро-Угорської імперій. Розвиток футболу на цих територіях є одночасно складовою частиною російського та австро-угорського футболу. Але нас цікавить, передовсім, футбол український, футбол на українській території. Нас цікавить, де були організовані перші українські футбольні клуби, що є дуже важливим, місцевих жителів, громадян тодішніх Росії і Австро-Угорщини, незалежною від їхньої національної приналежності. Адже, якщо, приміром, в Одесі організували футбольний клуб англійці, в Києві — чехи, в Харкові — німці і бельгійці, в Миколаєві — іноземні моряки, то і клуби, звичайно, не можуть бути українськими.
Про перші футбольні клуби України — досить скупі відомості. Немає узагальнюючих праць з цієї проблеми. Про деякі клуби немає відомостей про дати їхнього заснування, натомість є дати проведення першого матчу. Перший в Україні документально зафіксований футбольний матч за офіційними правилами відбувся 14 липня 1894 року у Львові між командами Львова і Кракова, що були сформовані із членів польського гімнастичного товариства «Сокіл». Спортивні товариства «Сокіл» почали формуватися з другої половини XIX ст. серед слов'янських народів Австро-Угорщини, в період їхнього національно-культурного піднесення. Перше виникло 1862 року в Чехії, в Празі. 1867 року виникло польське у Львові, тодішній столиці австрійського коронного краю Галичини і Лодомерії. Українське виникло також у Львові на початку 1894 р. Проте, я хочу підкреслити, команда львівських «Соколів» була укомплектована місцевими гравцями, тобто львів'янами.
Другим футбольним клубом України за часом виникнення є одеський — «Одеський гурток футболістів» (1899 р.), третім — київський — «Політехніки» (1902 р.), четвертим — миколаївський — «Техніки» (1906 р.), п'ятим — харківський — «Перша харківська футбольна команда» (1908 р.), шостим — юзівський (донецький) футбольний клуб (1910 р.).
Слід звернути увагу, що кінець XIX початок XX століття — це час масової появи футбольних клубів і футбольних союзів в Європі і Америці. Так на початку дев'яностих виникає перший футбольний клуб у Чехії. Чеський футбольний союз засновано 1901 року. Та й незалежної держави у них, як і у нас, ще не було. Вона з'явилася значно пізніше, 1918 року, а в той час Чехія, як і Західна Україна (Галичина, Буковина, Закарпаття), входила до складу Австро-Угорщини.
Потреба гідно відзначити 100-річчя українського національного футболу незаперечна. Він же є всього на рік-два молодшим від чеського, італійського і нідерландського, ровесником бразильського і на три роки старшим від угорського і російського. Такою є історія його розвитку і її неможливо переінакшити. Очевидно, було б добре провести у Львові в липні 1994 року футбольні матчі між львівськими «Карпатами» і краківською «Віслою», як спадкоємцями слави футбольних першовідкривачів, між львівськими «Карпатами» та одеським «Чорноморцем», командами українських міст, де вперше виникли футбольні клуби. Але найкраще було б організувати у Львові 14 липня 1994 року на стадіоні «Дружба» футбольний матч між збірними України і Польщі, присвячений сторіччю українського національного футболу. Він, за належної організації й реклами, сприяв би популяризації в Україні, зміцненню її футбольного, і не тільки, авторитету в світі. Тут зусиль львів'ян замало, ініціативу повинні підтримати всі футбольні сили України. Поспішаймо, часу залишилось зовсім небагато!».
№8 за березень. Погано грати за негоди. Ще гірше — грати погано (Валерій ВАЛЕРКО)
«Кажуть: якщо хочеш, аби проблема змаліла в очах громадськості, постарайся згадувати про неї якомога частіше й неодмінно зачіпаючи її при цьому лише побічно.
Схоже, керівники нашої федерації достатньо впевнено засвоїли це «золоте» правило ще перебудовної пори, що надто помітно, коли йдеться про кількісний склад елітного дивізіону. Вони охоче розповідають історичні подробиці, що стосуються кліматичних умов і факторів, особливо наголошуючи на непередбачуваності погодних обставин, але жодного разу так і не зачепили основного, від чого, образно кажучи, і відштовхувалися противники розширення вищої ліги.
Несподівано ранні заморозки і норовисті сніговії наприкінці березня — то, зрозуміло, малоприємні речі, проте вони з тієї низки більших чи менших бід, яких ніяк не уникнути всім, хто прагне високопрофесійно займатися футболом. Ні в далекій (поки що) від ідеалу Україні, ні в заможних Англії чи Німеччині, котрі теж час од часу потерпають од погодних примх. Однак існує цілком цивілізований європейський календар і мусимо прилучатися до нього, щоб іти в ногу з футбольною громадою всього світу, а не бідкатися (вкотре!) з приводу негоди і непідготовлених полів, а ще маємо розробляти і поступово реалізовувати програму сучасного інфраструктурного забезпечення популярної гри. Чи власну нерозворотливість знову спишемо на економічну кризу в суспільстві?
Натомість звернімо увагу на справи не менш важливі. Коли фахівці заперечували ідею «16+2», то аргументували своє несприйняття насамперед двома факторами. Перший: ритмічність (розумна, виходячи з вітчизняних умов) календаря змагань. Другий: очевидний брак кваліфікованих виконавців, а відтак — і команд для провідного дивізіону.
У нас мало надійних полів, і надмірне навантаження на них, особливо ранньої весни і пізньої осені неодмінно призведе до помітного погіршення їх якості. Маємо і так звужений кліматичними передумовами змагальний період, а коли ж грати ще й збірним і клубам в євро-турнірах? Невже футболістам у «місяці пік» доведеться виходити на поле через два дні на третій? (Проаналізуйте уважно календарні можливості, й переконаєтеся, що припущення це не далеке від істини).
У нас мало гравців достатнього класу, а тому зустрічі окремих команд практично не відрізняються — за своїм ігровим рівнем — од змагання колективів фізкультури. Невже за цих умов хтось усерйоз сподівається на підвищення загальної кваліфікації турніру? Чи, може, наявність шести аутсайдерів — не стільки за позиціями в таблиці, скільки за реальними можливостями — викличе глядацький бум, підігріє інтерес до чемпіонату заможних людей? Або, зрештою, позитивно позначиться на бюджеті клубів-лідерів?
Елітна ліга повинна відповідати і своїй назві, і своєму призначенню. Мене зовсім не радує та обставина, що в ній масово з'являються 25— 30-річні вихідці із заштатних команд нижчого рангу — ще два-три роки тому вони і мріяти не могли про це, тверезо співставляючи власні сили з майстерністю «середняків» тодішньої ліги. Маліє наш «розбавлений» футбол — то чому б не зменшити число провідних колективів, а з ним — і кількість «елітних» виконавців? Чи не легше тоді було б і призначенню відповідати — висувати зі своїх лав конкурентоспроможні на міжнародній арені команди — клубні та збірні?..
От на чому, на мій погляд, варто було б загострити увагу, якщо вже заходить мова про наболіле для українського футболу питання, що стосується кількісного складу вищої ліги. Тим паче, перед наступним оновленням регламенту національних чемпіонатів».
№11 за квітень. Асоціація спортивних журналістів України заявила протест Футбольному клубові «Динамо» (Київ)
«7 квітня президія Асоціації спортивних журналістів України оприлюднила заяву, в якій, зокрема, говориться: «Останнім часом в пресі з'явилися матеріали, далекі за жанром від спортивної журналістики, в них робляться активні спроби нав'язати спортивним оглядачам засобів масової інформації України волю АТ «Динамо» (Київ). Представники клубу, ігноруючи статті Закону України «Про телебачення і радіомовлення», заважають потрапляти на робочі місця «незручним» для них коментаторам Держтелерадіомовної компанії України.
Асоціація спортивних журналістів заявляє рішучий протест проти подібних дій і вважає, що кожен спортивний журналіст в разі спроб тиску має право звернутись до суду. Заяву підписали президент АСЖУ Валентин Щербачов (Держтелерадіомовна компанія України); члени президії — Віктор Браницький («Голос України»), Дмитро Александренко («Спортивна газета»), Володимир Маєвський («Стадіон»), Олександр Промов (Одеське телебачення)».
№11 за квітень. Юхим ШКОЛЬНИКОВ: Це гра, а не іграшка (Олександр КОЛЯДА)
«Та ситуація, яка сьогодні склалася навколо команди «Нива» (Вінниця), невідома не тільки спеціалістам і любителям футболу України, а й багатьом вінничанам. Місцева преса, якщо і згадує про команду, то здебільшого в благополучних, рожевих тонах (виняток становить хіба що газета «Вінниччина»). А між тим фінансове становище клубу виглядає настільки гнітючим, що прогнозувати подальший хід подій практично неможливо.
Звичайно, таке становище виникло не одразу, не протягом дня чи одного тижня. Коріння матеріальної нестабільності бере свій початок з минулого сезону, тому вважаю за необхідне повернутись у недалеке минуле.
Як відомо, в попередньому чемпіонаті вінницька команда здобула перше місце серед колективів першої ліги, а разом з ним — путівку до вищого ешелону. Значна частка цього успіху належала Клубові любителів футболу (голова — Ю.М. Коробкін) — головному і єдиному на той день спонсору команди. Максимум уваги приділив їй і голова міськвиконкому Д.В.Дворкіс, оперативно вирішуючи як глобальні, так і поточні проблеми. Однак в умовах вищої ліги КЛФ просто не до снаги фінансувати команду, яка перебувала на його балансі до листопада 1993 року. І тоді вирішили з подачі мера міста передати «Ниву» під крило малого підприємства «Титан», стабільне фінансове становище якого здавалося непохитним. І тут, як кажуть, пішло, поїхало.
—Не можна сказати, що все одразу було поганим, — розпочинає свою розповідь Ю.Г.Школьников. — Перший місяць спільної діяльності з С.В.Плахотнюком, генеральним директором «Титану», минув благополучно, без взаємних претензій. Хоча, уже після першої особистої розмови з ним, стало зрозуміло, що футбол для нього не більше, ніж ще одне джерело прибутків. А сама гра — «викликає алергію». Осад залишився не з приємних, однак все-таки вірилось, що новий спонсор допоможе вінницькому футболу.
Слід відзначити, що самі хлопці, повіривши його обіцянкам, змінилися перш за все психологічно, заграли видовищно і результативно. Цим пояснюється і такий впевнений фініш нашої команди у заключних турах першого кола, який і визначив дванадцяте місце з достатнім очковим відривом від аутсайдерів.
Напередодні зимового відпочину футболісти розраховували на закріпленні договору, преміальні, зарплату, відпускні, і ось тут на них чекало перше розчарування. Практично більша частина грудня пішла на отримання зароблених потом і кров'ю винагород, і в мене закралися уже тоді сумніви щодо повернення до колективу деяких гравців. Не приховую, на певному етапі і в мене здали нерви. Я не витримав, поїхав з Вінниці. Не знаю, правильно це чи ні, але на той час такий вихід здавався мені єдиним. Просто набридло ходити, просити, кланятись, принижуватись як за себе, так і за хлопців, перед «вершителями нашої долі».
І все-таки я повернувся, бо відчув відповідальність, перш за все, перед колективом «Ниви», а він став уже рідним, перед вінницькими уболівальниками, повернувся, знову повіривши обіцянкам Д.В.Дворкіса. Правда, за час моєї відсутності змін на краще не сталося. Доукомплектацію провести не вдалося, хоча була попередня домовленість з деякими досвідченими і перспективними гравцями. Екіпіровка та інвентар, які вкрай необхідні команді, так і очікують нас у фірмових магазинах «Адідас» і «Пума». Перед небезпекою зриву були передсезонні збори колективу і лише майже цілодобова в той період робота начальника команди І.Ф.Гатауліна втілила намічені плани в життя. (Правда, тренувальні збори за кордоном, у належних умовах, провели практично всі клуби вищої ліги, крім нашого). Подали руку допомоги місцеві керівники банків («ІНКО» — керуючий В.І.Бондар, «Укрсоцбанк» — В.Д.Пльонсак), генеральний директор об'єднання «Хімпром» Л.М.Гаврилюк, президент фірми «КУПО» А.П.Бренер, любителі футболу.
20 лютого відбулася довгождана зустріч з головним спонсором команди — керівництвом малого підприємства «Титан», підсумком якої було підписання контрактів з футболістами. Коли ознайомився з їхніми умовами, то у мене навіть ті волосинки, що залишились на голові, стали «дибки». Квартири — будь ласка, машини — беріть. Долари — нема проблем. Навіть, скажу чесно, доводилось зупиняти С.Плахотнюка, якому дуже сподобалась роль непомірного благодійника. Уже тоді закрались сумніви (і не тільки у мене) щодо реальності виконання цих умов. І як показав час — не даремно. Бо сьогодні не виконана більшість пунктів цього договору. Та що там пунктів — зарплату (не кажу вже про преміальні) за лютий-березень очікуємо лише в цьому місяці. Борг «Ниви» перед різними організаціями давно вже взяв планку на мільярдній висоті і неухильно піднімається до нового рекорду.
Ось у цей час і треба було б меру знову взяти ситуацію з нашою командою під свій контроль, тим більше, що ми знайшли інші варіанти її оздоровлення, виправлення. Але Дмитро Володимирович зайняв зовсім незрозумілу позицію.
Що робити нам, керівникам команди? Щодня ми зустрічаємось, працюємо з нашими підопічними, бачимо їх невпевненість. Гравці команди позичають гроші, щоб поїхати до рідних у Київ, Одесу, Симферополь. Ми змушені, використовуючи «вікна», давати дозвіл на ці поїздки. Нехай уже якось цей чемпіонат закінчимо, позичаючи-перепозичаючи. А завтра? Не секрет, що у нас склалася перспективна команда, яка, впевнений, може боротися вже наступного сезону за високі місця. Я не перебільшую. Але хто в ній залишиться, якщо нічого не зміниться? Вже ведеться справжнє полювання за нашими провідними футболістами з боку іменитих клубів.
Такий хід подій змусив нас звернутися до представника Президента у Вінницькій області М.А.Дідика. Вислухавши нас, Микола Анатолійович зробив висновок, що нам необхідна термінова допомога й зобов'язав відповідні структури негайно зайнятися вирішенням наших проблем. Саме його непідробна стурбованість нашими справами і вселяє впевненість у тому, що все стане на «круги своя». Таку впевненість вселяють і вищезгадані керівники місцевих банків і комерційних структур, пропонуючи чіткі і безкорисливі (я підкреслюю, безкорисливі) програми врятування футболу на Вінниччині.
Нехай не сприймають нинішні спонсори «Ниви» мої слова як погрозу, але якщо їхні документально скріплені обіцянки не будуть виконані найближчим часом, доведеться всьому нашому колективу звернутися в судові інстанції.
Ось такою вийшла розмова з наставником вінницької «Ниви». Можливо, вона має більше «домашній» характер. Можливо, багато місця тут приділено справам моральним і матеріальним, а не суто спортивним. Але, як ви знаєте, без цих компонентів немислимий спорт взагалі. І на закінчення не можу не сказати від імені багаточисельної армії шанувальників «Ниви» велике щире спасибі футболістам, тренерам нашого колективу за те, що, незважаючи ні на що, вони грають і грають справді на совість».
№34 за вересень.
«Вельмишановні любителі футболу, друзі київського «Динамо»!
З вашою допомогою здобуто перемогу в стартовому матчі Ліги чемпіонів. Існує чимало обставин, відомих кожному з вас, аби виділяти цю перемогу жирним шрифтом у літопису київського «Динамо». Величезне спасибі, дорогі земляки, за неоціненну підтримку!
На наш погляд, ви гідні чудової долі у світі, де безкорислива вірність винагороджується відчуттям щастя. Адже всі ми, учасники історичного поєдинку зі «Спартаком», все ще сп'янілі від щастя, хіба не так?
Обов'язково настане час, коли відчуття задоволення життям, якого зазнали ми 14 вересня 1994 року, розсуне рамки футбольного поля, поселиться у вільному українському домі і залишиться з нами на довгі роки. Нам здасться, що ми наближаємо цей час, створюючи сьогодні оазу під назвою «Футбольний клуб «Динамо» Київ». Лише одного ми просили в долі — ваших співпереживань. І ви — з нами! Це значно більше, ніж найчарівніший результат найпринциповішого матчу.
Приходьте 24 вересня до Палацу культури «Україна» на вшанування наших гравців і тренерів — чемпіонів країни 1993—1994 років.
Може, свято трохи запізнилося, та раніше просто не було часу — готувалися до важливих ігор. А тепер і віконце зазоріло, та й душа лежить.
Вшанування почнеться о 18.00. У святковому концерті візьмуть участь творчі колективи театрів імені Франка, «Золоті верста», «Артобстріл», ансамбль народного танцю України, дует «Кролики», зірки українського балету — Микола Прядченко, Олена Фіпіп'єва, Катерина Родіонова, Ірина Задаянна, найпопулярніші виконавці — Йосип Кобзон, Олександр Малинін, Лариса Доліна, Юрій Антонов, Юхим Шифрін, Ян Арлазоров та інші.
Керівництво, гравці, тренери Акціонерного товариства «Футбольний клуб «Динамо» — Київ».
№35 за вересень. То був не перший млинець (Олександр КРАМАРЕНКО)
«Коли відбіркова гра Україна — Литва наближалася до завершення, коментатор УТ С.Дерепа зауважив, що ніхто не очікував на такий ганебний для нас результат. Ні, пане, Сергію, його очікували багато хто в нашій країні серед фахівців, уболівальників, з якими мені довелося розмовляти до матчу. Очікував і сам я, причому ще рік тому, і намагався, як міг, відвести цю ганьбу. Але мене не почули. «Спортивна газета» «не помітила» моєї перестороги, а «УФ», хоча і надавав мені свої шпальти, старанно висмикував з моїх матеріалів критичні рядки у бік керівництва збірної та федерації футболу.
Саме тому я маю повне право на критику сьогодні, бо критикуватиму «батьків» нашого футболу, як кажуть росіяни, «не заднім числом». Це потрібно, бо якщо нічого не міняти, наша головна команда не тільки не вирішить свого турнірного завдання (вихід до фінальної частини першості Європи), а радше «виборюватиме» останнє місце у групі зі збірною Естонії, бо словенці, то колишні югослави — найбільш футбольний народ Європи.
То як же так сталося, що наша збірна в офіційному матчі на своєму полі не мала ніяких шансів зі збірною Литви, країни, чий футбольний потенціал можна хіба порівнювати з потенціалом однієї Луганської області, яка мала і має більше призерів Європи серед юнаків та молоді, ніж усі країни Балтії разом узяті!
Все почалося 1991 року, коли Україна набувала футбольної самостійності, маючи при цьому потенціал на рівні російського. Пам'ятаєте, ніхто інший, як В.Колосков запропонував тоді цивілізоване розлучення, закликавши зберегти збірну СНД до американської першості світу.
Ні, я зовсім не в захопленні від дій керівника російського футболу, але у даному випадку його пропозиція була досить прагматичною і навіть перспективною для нас. Судіть самі: якби Юран, Канчельскіс, Михайличенко, Цимбалар, Никифоров, Онопко поїхали до США у складі збірної СНД, то за плідної роботи з ними з боку представників ФФУ, сьогодні ці гравці могли б грати у складі збірної України на першість Європи. Тоді б у зустрічах зі збірними Литви, Словени та Естонії взагалі не було проблем.
При цьому наші клуби могли б брати участь у єврокубках, граючи у національному чемпіонаті, що ми й спостерігали на прикладі таких країн як Чехія та Словаччина, які у відбіркових матчах минулої світової першості грали однією командою. З цього усього можна зробити висновок, що провина В.Банникова не в тому, що він поставив свої інтереси вище державних, а в тому, що послухав порад з цього приводу деяких наших ура-патріотів з Верховної Ради, котрі використали футбол для задоволення свого політичного марнославства, будучи при тому дуже далекими від короля спорту. На превеликий жаль, ніхто з наших журналістів не застеріг від цього.
Але сталося те, що сталося: збірна Росії завдяки винятковій працездатності того ж Колоскова і повній бездіяльності керівників нашого футболу зібрала під свої прапори усіх вищеназваних гравців, ставши при цьому командою світового класу, а наша збірна втратила усіх своїх лідерів, а разом з ними — імідж боєздатної одиниці навіть на європейській арені. Про це яскраво засвідчили 4 матчі обох збірних з тими ж угорцями.
Друга причина жалюгідного рівня гри збірної України у кадровій політиці керівництва ФФУ щодо тренерів головної команди. Сьогодні вже можна стверджувати, що постійна зміна головних тренерів після перших товариських матчів збірної у 1992 році не була випадковою. Шукали такого, який би відмовився робити ставку на закордонних легіонерів, а спирався головним чином на представників нашої вищої ліги, про рівень якої свідчать середня відвідуваність матчів першості України та успіхи наших клубів у єврокубках протягом вже трьох років.
Зрозуміти керівництво у даному випадку можна: закликати легіонерів у збірну дещо складніше, ніж робити заяви, що збірна може обійтися й без них. Зрозуміти ж О.Базилевича, поділяючого цю думку, дещо складніше, бо як фахівець, який безпосередньо відповідає за результат, він не може не розуміти того, що Михайличенко, Кузнєцов, Двірник, Гусєв, Чанов та інші наші «іноземці» були б провідними у грі з литовцями, і її результат міг бути дещо іншим.
Хочу, аби мене зрозуміли правильно. Базилевич залишив збірну, на його місце прийшла інша людина. Не можна допускати, щоб новий тренер робив ставку тільки на легіонерів, чи, скажімо, гравців, що виступають у Росії. Взагалі, питання комплектування головної команди у футбольних державах — справа не стільки головного тренера, скільки футбольної громадськості. За прикладом далеко ходити нема потреби. П.Садирін змушений був залишити посаду головного тренера збірної тільки за те, що не зміг спрацювати з кількома провідними її гравцями. В нас же ці гравці з благословення ФФУ взагалі не запрошуються до збірної. Чи варто тому дивуватися досить різним іміджам збірних Росії та України, при приблизно однаковому потенціалі їхнього футболу.
Але наша збірна програла литовській не тому, що поступалася їй складом. В індивідуальному плані наші хлопці, скоріше, були сильнішими за литовців. То була поразка фахівця Базилевича від фахівця Любинскаса. І навіть наша молодіжна команда, яка була вища за складом литовців вже на кілька рівнів, ледь-ледь перемогла їх на своєму полі. Перевага у цьому плані динамівців Києва над «Силькеборгом» ще більш вагома, а гра рівна — і вдома, і у гостях. Та й «Шахтар» аж ніяк не поступається за складом «Лілестрему».
У чому ж тоді тут справа? А в тому, що і обидві литовські збірні, і данці, і норвежці грали у сучасній європейській манері, яку мені не доводилося бачити в жодної (!) української команди. Але це не означає нашого методичного відставання від Європи. Біля витоків сучасного стилю гри стояв ніхто інший, як В.Лобановський. Ще 12 (!) років потому у цій манері грав «Стахановець» під керівництвом А.Кучинського.
Щодо Лобановського, то на нього український футбол навряд чи може розраховувати у найближчі кілька років. Кучинському ж нема місця в командах майстрів вже протягом 12-ти років, бо, як «профі» до мозку кісток, він не плазує перед футбольними функціонерами, не може домовлятися з суддями та суперниками... Словом, не та людина. Але доти наш футбол приречений на домашні радощі, поки не цінуватиметься справжній професіоналізм.
І ще ось про що хотілося б сказати. Як я і очікував, київське «Динамо» було представлене у матчі з національною збірною Литви одним гравцем, який вийшов на заміну. Все зрозуміло: матч «Динамо» — «Спартак» у Лізі чемпіонів, який відбувся тиждень потому, був значно важливіший для керівництва, ніж офіційна гра нашої першої збірної. В мене нема ніяких сумнівів, що саме з подачі В.Банникова О.Базилевич не запросив до збірної всіх тих киян, котрих хотів би запросити (не ворог же він сам собі). Це — нечуваний ніде у світі провінціалізм, не позбувшись котрого, Україна буде й далі фактично футбольною провінцією, а не державою. Нам треба раз і назавжди терміново вирішити: яка з цих двох команд є головною.
Ну от, здається, все. Звичайно, можна не звертати, як і раніше, уваги на все це, що я написав, а вірити жартові спортивного коментатора РТ, який бачить головну причину поразки нашої збірної від литовців в тім, що в суперників більше досвіду гри в офіційних міжнародних матчах. Що ж, це значно приємніше і вигідніше для «батьків» українського футболу. І ця страусина позиція, безумовно, дасть результат 11 жовтня у грі зі збірною Словенії, яка, між тим, спромоглася, тієї ж ганебної для нас середи нічиєї з італійцями».
Володимир БАНЯС, газета «Український футбол»
Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите
ВАС ЗАИНТЕРЕСУЕТ
Смотрите видеообзор матча 14-го тура УПЛ 2024/25
Клаудио Раньери заявил, что у украинца все хорошо