Історія про знищений клуб

Увертюра

Із того моменту, коли Радянський Союз накрив обширним ковпаком низку країн Центральної та Східної Європи, встановивши там соціалістичну манеру управління економікою, фізкультурний рух на «нових завойованих» територіях так само зазнав відчутних змін. Повсюди насаджувалася система спортивних організацій, аналогічна до існуючої в СРСР.

Так, наприклад, виникли товариства «Динамо», що представляло Міністерство внутрішніх справ — найбільшого успіху досягли футбольні команди із Дрездена, Берліна (Німеччина), Бухареста (Румунія) та Загреба (Хорватія).

Попервах також спостерігалося нашестя «Спартаків», але в клубів із цією назвою особливих звершень не було (а в окремих випадках деякі команди отримували таке ймення тимчасово — зокрема на певний час позбавили історичної назви болгарський «Левськи»).

Ну а другою за масштабністю «навалою» нових спортивних утворень стали ті, що презентували потужну в кожній країні соцтабору армію. У Румунії народилася «Стяуа», в Югославії — «Црвена Звєзда», в Болгарії — ЦСКА, тоді як у Чехословацькій соціалістичній республіці головний клуб Міністерства оборони (МО) був зареєстрований під вивіскою «Дукла».

Пубертат

Фабула зародження армійського футбольного колективу столиці ЧССР у дечому схожа на ситуацію з київським «Динамо». Власне команда там сформувалася лише на початку 1948 р., проте відповідний наказ був виданий за кілька місяців перед тим. Тому історики «Дукли» й досі сперечаються з приводу того, яка дата є істинною.

На перших порах існування атлетична організація, котра формально складалась із солдатів, мала назву АТК — Аrmandi telovу-сhovnу klub, тобто Армійський клуб фізичного виховання. Основу команди склали гравці празької військової частини, яка 1946 р. виграла першість країни серед «воєнізованих» колективів. Уже в сезоні-1947/48 АТК посів найвищу сходинку в другій (у нашому розумінні — першій) лізі, увійшовши до найвищого чехословацького футбольного дивізіону.

Доволі швидко команда, традиційними кольорами якої стали червоний і жовтий, завоювала статус добротного середняка чемпіонату. Досягти справжніх успіхів «солдатам» заважала особливість державної інституції, честь якої вони захищали. Особовий склад АТК був дуже нестабільним, бо його справді утворювали футболісти, котрі проходили строкову службу, коли ж наставав т.зв. «дембель» оті гравці поверталися на місця роботи, звідки їх «завербували».

Визначальний момент для «армійців» настав на початку 1951 р., коли МО ЧССР вирішило грунтовно взятися за справу. Заявка команди одразу стабілізувалася, бо АТК плавно увійшов в русло, характерне для радянських аналогів військових і «міліцейських» товариств, коли спортсменів забирали туди під приводом необхідності відслужити. Очолив «червоно-жовтих» Карел Кольський, якого вважають першим видатним тренером в літописі клубу.

Результати такої політики прийшли майже блискавично. 1952 р. АТК здобуває свій перший офіційний трофей — Кубок країни. А ще через рік «вояки» тріумфують і в чемпіонаті. Причому вже в новій іпостасі.

Тепер центральна спортивна організація армії отримала вивіску UDА — Ustrendі dum аrmadу, по-нашому — Центральний будинок армії. Але й вона виявилися тимчасовою. Наприкінці 1955 р. військове керівництво прийняло рішення своєрідним чином (і зі значним запізненням) відзначити десятилітній ювілей од часу Карпатсько-Дуклінської операції — однієї із визначальних упродовж II Світової війни, коли радянські війська допомогли словацьким у боротьбі проти вермахту.

Недовго думаючи, подарували армійському товариству ймення «Дукла». На фарт, як покаже історія.

Недосяжні

На офіційному сайті пражан, у розділі про період од середини п'ятдесятих до середини шістдесятих, сказано: «Nemelа Duklа nа doтасі риdе tетеr konkurenсі» («На домашніх полях не мала «Дукла» конкуренції й близько»). Із десяти чемпіонатів (1956—1966 рр.) «червоно-жовті» виграли сім. П'ять комплектів золотих медалей пражани здобули під керівництвом Ярослава Вейводи — найлегендарнішого наставника в своїй історії. Цей фахівець не здобув реноме тренера-новатора, він «усього-лише» зумів зліпити елітну, в контексті тогочасного континентального футболу, команду...

Тоді ж армійці досягали серйозних успіхів і на міжнародній арені. Згадаю спочатку, так би мовити індивідуальний аспект. Півоборонець «Дукли» Йозеф Масопуст, за підсумком 1962 р., отримав «Золотий м'яч» найкращого гравця Європи — першим серед футболістів зі сходу континенту. На «бронзовому» для Чехословаччині Кубку Європи-1960, а також на «срібній» Олімпіаді-1964 було щоразу троє представників «червоно-жовтих».

Сама ж команда в сезоні-1966/67 дійшла півфіналу Кубка європейських чемпіонів, поступившись шотландському «Селтику», котрий, у підсумку, і став тріумфатором. А за шість років перед тим пражани виграли турнір, який тоді вважали клубним чемпіонатом світу. Називався він ІnternationаІ Sоссег Lеаguе (Міжнародна футбольна ліга), відбувся в Нью-Йорку (США), склад його учасників виявився вельми представницьким, а у вирішальному поєдинку «Дукла» здолала англійський «Евертон» — 7:2 і 2:0.

Потьмяніння

По завершенні шістдесятих «домашня» гегемонія пражан поступово, але неухильно, підбігла до завершення. Хоча в даному випадку не йдеться про якісь кризові явища, просто у футболі ЧССР відбувалися тектонічні зміни — тоді на перші ролі вийшли клуби зі Словаччини.

Раптово тамтешній футбол — до того вторинний, у порівнянні з чеським, — розродився плеядою талановитих гравців, що забезпечило «молодшим братам» домінуюче становище на внутрішній арені, яке тривало аж до початку вісімдесятих. Так, лідируючі позиції захопили клуби «Слован» із Братислави й «Спартак» із Трнави, а в окремі сезони наші західні сусіди «бронювали» за собою весь п'єдестал пошани в першій лізі!

«Дукла» ж переживала закономірний спад, пов'язаний із процесом зміни поколінь: відходила славна команда, котра в попередньому десятиріччі не мала рівних у себе вдома й шанувалася на континенті, а на зміну їй виростали нові постаті. Серед них один здобув славу не меншу, ніж Масопуст.

Йдеться, звісно, про спортсмена на ймення Іво Віктор — найкращого воротаря Старого Світу сімдесятих років. Вершина кривої його кар'єри випала на V чемпіонат Європи 1976 р., який проходив у Югославії. Саме голкіпер «червоно-жовтих» став головною запорукою здобуття збірною Чехословаччини золотих медалей, був визнаний М\/Р турніру, а в опитуванні «Франс Футболу» посів дуже високе третє місце. До цього варто додати, що на батьківщині йому в рекордний, п'ятий, раз присудили звання найкращого гравця року.

(NB! Серед учасників фінального матчу проти німців у національній команді ЧССР «Дуклу» презентували двоє футболістів, а братиславський «Слован» — шестеро).

Аби пришвидшити процес повернення на передові ролі керівники пражан утретє повернули на капітанський місток Ярослава Вейводу. Той укотре підтвердив свій високий клас, додавши до попередніх п'яти чемпіонських титулів іще два. І після цього відправився на заслужений відпочинок, передавши керівництво командою її колишньому капітанові Ладиславу Новаку. Цю людину літописці «Дукли» характеризують як останнього у плеяді видатних наставників клубу. Під його орудою «червоно-жовті» здобули свій завершальний чемпіонський титул 1982 р., а також у сумі шість внутрішніх Кубків.

Після відходу Новака (той подався працювати до заможнішої бельгійської першості) закінчився, можна сказати, «срібний» період в історії «Дукли» (самі здогадайтеся, коли був «золотий»). Невдовзі почався «бронзовий», а потім і «залізний».

Страта

Травень 1990 р. позначився почерговим завоюванням двох Кубків — Чехії та Чехословаччини. Ці трофеї виявилися останніми у довгій вервечці, виграних «Дуклою».

Падіння столичного суперклубу спричинила Оксамитова революція, котра ознаменувала собою закінчення ери соціалізму в тамтешніх краях. Утримувачем (і то дуже солідним!) «червоно-жовтих» було, нагадаю, Міністерство оборони, та при капіталізмі подібні взаємостосунки припиняються: кожен сам повинен заробляти собі на прожиток.

І виявилося, що серед очільників «Дукли» немає такого, котрий зумів би провести її через рифи зламу епох (так і хочеться сказати «безчасся»). На відміну від сусідньої «Спарти», котра найкраще і найшвидше адаптувалася до нових умов. Відтак у клубі настав період безгрошів'я й кризи.

У останньому, спільному для двох народів, футбольному сезоні-1992/93 «червоно-жовті» ледь утрималися серед еліти. Втім, уже в дебютному чеському чемпіонаті пражани впевнено окупували останнє місце в турнірній таблиці, вперше вилетівши до нижчого дивізіону.

Проте це ще не все. Найвражаюче те, як на падіння славетного ФК реагувала тогочасна громадськість «демократичної республіки»: вона... негласно схвалила цей процес. Тоді по території Східної Європи зацвіли націоналістичні тенденції, які не оминули й різноманітні види спорту: загребське «Динамо» отримало нове ім'я — «Кроатія», а «Динамо» київське змінило традиційні блакитно-білі кольори на синьо-жовті, крім того, є дані, що дехто пропонував перейменувати клуб на «Україну»! І чехи також охаювали соціалістичне минуле на різний лад, а «Дукла», як один із його символів, мала повторити долю всіх інших — тобто зникнути.

Влітку 1996 р., у момент піку кризи, відбулося нібито об'єднання двох команд — пражан сполучили докупи з клубом «Портал» із міста Прибрам — уже наступного сезону домашні матчі «Дукла» грала саме там. А навесні 2000 р. легендарну спортивну організацію таки гільйотинували: колектив із Прибрама змінив назву на «Марила», вибравши інше, зелено-чорне облицювання...

Ремісія

Розмови про повернення з небуття знаменитої команди розпочалися одразу по її зникненню. Спочатку з подібними проханнями й вимогами звернулися до відповідних інстанцій уболівальники «армійців», згодом закономірно відійшла від антисоціалістичного угару чеська громадськість (виявилося, що Євросоюз не є «землею обітованою»). Окремі ентузіасти створили ініціативну групу, спробували підшукати до неї спонсора, й улітку 2007 р. другий ешелон місцевого футболу поповнився клубом під назвою «Дукла», який представляв столицю держави.

Нині «червоно-жовті» перебувають усе ще там. І, чесно кажучи, допоки питання про вихід до елітної ліги не стоїть — немає фінансових можливостей для цього.

Літописці ж «Дукли» вагаються з приводу «злуки» із Прибрамом: усі відкидають період, коли зникло історичне ім'я команди, питання лише в тому, як ставитися до часового проміжку між 1996—2000 рр. (натомість у стані провінційного ФК нахабно вважають себе спадкоємцями 11-разового чемпіона ЧССР).

Хочеться вірити у... Довго думав — у що ж? Відповіді так і не знайшов.

Володимир БАНЯС, газета «Український футбол»