«Соромилася, коли на мене звертали увагу»

Людмила Турищева — справжня легенда світової спортивної гімнастики. Вона виграла стільки медалей та різноманітних турнірів, що їх вистачило б не на одне покоління колишніх і нинішніх гімнастів. Про неї писали книги, знімали кіно. Та Людмила Іванівна завжди прагнула уникати надмірної до себе уваги. Минулої неділі славетна гімнастка відсвяткувала свій 55 день народження. Журналісти «Спортивної газети» приєднуються до численних вітань ювілярці. А нашим читачам пропонуємо інтерв'ю з чудовою людиною.

У мене ніколи не було кумирів

— Людмило Іванівно, чому обрали саме спортивну гімнастику? Мабуть, хтось із рідних або знайомих підштовхнув вас до цього виду спорту?
— Спортивну кар'єру розпочинала в Грозному, тодішній столиці Чечено-Інгушської республіки, де проживало понад тридцять національностей. Особливих умов для занять спортом не було. Але в нашому місті з'явився В'ячеслав Степанович Ростороцький, щоб розвивати цей вид спорту. З групою помічників він відвідував грозненські школи й на уроках фізкультури переглядав потенційних гімнасток. Тренер одразу ж пояснив дітям та їхнім батькам, що буде надзвичайно важко й не всі зійдуть на чемпіонський п'єдестал. Мої мама й тато були не проти. Адже цей вид мені подобався.

— Хто з тодішніх гімнасток був вашим кумиром?
— Тоді найсильнішою гімнасткою в Радянському Союзі була Лариса Латиніна. Але в мене ніколи не було кумирів. Та й розпочинала свій шлях у великій гімнастиці, коли ще й телевізори були не в кожній сім'ї. Тож особливою спортивною інформацією ми не володіли. Для мене була найголовнішою гімнастична секція, куди я ходила залюбки. Бо тренер не лише тренував, а й часто розповідав про великих гімнастів. При цьому він повторював: не створи собі кумира, ти повинна мати свою мету, самостійно пробиватися через терни до спортивного Олімпу.

— Кажуть, що упродовж тринадцятирічної спортивної кар'єри вас нагороджували 137 разів. Який виступ вам найбільше запам'ятався? Який диплом, грамота чи медаль для вас найдорожчі?
— Для мене найдорожча моя перша дитяча медалька, яку я виграла під час шкільного турніру. Адже саме вона змусила повірити у власні сили, що ти найперша серед своїх ровесниць. А хіба можна забути свої виступи на чемпіонатах Європи, світу, Олімпійських іграх. Тому всі ці миттєвості назавжди залишилися в моїй пам'яті.

— Пані Людмило, чи вдалося вам зберегти всі здобуті нагороди?
— Всі свої трофеї зберігаю вдома високо на даху (сміється). І вже почали задумуватися з Валерієм Пилиповичем (В.П.Борзов — чоловік Л.І.Турищевої) про створення власного сімейного музею. Але про це ще ранувато щось конкретно говорити.

— Ваше покоління значну частину свого життя прожило в Радянському Союзі. Тоді ви вірили єдиній комуністичній ідеології. Чи змінилися ваші життєві принципи, чи ви залишилися дитям радянської епохи?
— Мої корені в Радянському Союзі. Я й досі живу тим життям.  Хоч нині прагну перебудуватися. Робити це надзвичайно важко, бо моя молодість, всі мої спортивні досягнення відбувалися в Радянському Союзі при тій моралі, коли перш за все повинна бути справа...

— А хіба нині зовсім інша мораль у незалежній Україні?
— Як на мене, радянська мораль була патріотичнішою, ніж тепер. Вона налаштовувала молодь на досягнення успіху, мети. І там завжди попереду була молодь. Згадайте Байкало-Амурську магістраль, цілину. Сильні та ерудовані юнаки й дівчата знаходили вихід із будь-якої ситуації.

— Після завершення спортивної кар'єри вам важко було перелаштуватися на звичайний ритм життя?
— У моєму житті все було завчасно заплановано. Я морально до цього готувалася. Ще 1972 року я вже знала, що  виступатиму на Олімпіаді-76 у Монреалі. Хоча до неї треба було не лише дожити, а й чотири роки напружено тренуватися й пробитися до провідної шістки гімнасток збірної Радянського Союзу. І це при тому, що конкуренція була надзвичайно високою. Молодь швидко підпирала лідерів команди. Тренер запитав мене, чи я готова втретє виступати на олімпійському турнірі? Адже я вже виграла всі титули на континентальних та світових турнірах і мені вже не було цікаво на них змагатися. А третя Олімпіада — це вже серйозно! Я погодилася дійти до третьої Олімпіади. Було надзвичайно важко. Цей шлях пройшла лідером, комсоргом і капітаном команди. Тому відповідальніше ставилася до справи, щоб не підвести тренера та й саму себе. Тренувалася навіть тричі на день.

— Коли ви зрозуміли, що спорт — це лише частинка вашого життя?
— Це я зрозуміла відразу. І в цьому знову ж таки допоміг тренер. За його словами, спорт — це молодість, особливо спортивна гімнастика. Але більша частина життя — попереду. Саме на цьому етапі на перше місце виходить навчання, здобуття професії, яка принесе користь і тобі, і країні.

Держава викинула наш вид на узбіччя спортивної дороги

— Уже минуло багато часу відтоді, як ви завершили спортивну кар'єру. Чи в правильному напрямі, на вашу думку, розвивається цей вид спорту?
— За цим уважно слідкують міжнародні гімнастичні організації, зокрема, технічний комітет, національні федерації, які очолюють талановиті фахівці. Після кожної світової першості відбувається солідний аналіз, в якому напрямі розвивається цей вид спорту, як уникнути однобокості виступів атлетів. Адже неабияку роль тут відіграє видовищність виду. У нинішніх умовах гімнастика постійно вдосконалюється. Цьому сприяє сучасне обладнання. Представники фірм, які виготовляють гімнастичні снаряди, також присутні на всіх змаганнях і думають над тим, як допомогти спортсменам виконати найскладніші елементи. На жаль, в Україні немає жодного підприємства, яке б виготовляло такий необхідний гімнастичний інвентар.

— Що для цього потрібно?
— Потрібне бажання! А вже потім розробити власну технологію або придбати зарубіжний патент. Звичайно, на все це потрібні гроші. На жаль, вітчизняні бізнесмени ще не доросли до такого рівня, щоб серйозно братися за цю важливу справу.

— Чи збереглася в нашій країні вітчизняна школа спортивної гімнастики після розпаду Радянського Союзу?
— Якщо ми займаємо призові місця на різноманітних міжнародних турнірах, включаючи континентальні та світові чемпіонати, а також Олімпійські ігри, то українська школа спортивної гімнастики розвивається в правильному напрямі. В СРСР була.чудова гімнастична школа. Ми гордилися не лише чудовими спортсменами, а й цілою плеядою кваліфікованих тренерів, які виховали чималий загін славнозвісних гімнастів. Тоді збірна Радянського Союзу майже на п'ятдесят відсотків складалася з представників української школи спортивної гімнастики. З шести членів чоловічої та жіночої команд СРСР було по троє українців. Це свідчить про те, що гімнастика в Україні була пріоритетним видом спорту. Після розпаду СРСР ми прагнемо зберегти свою гімнастичну школу. На жаль, держава викинула наш вид на узбіччя спортивної дороги. Одними директивами олімпійського чемпіона не підготуєш. Гімнастичні зали, палаци спорту закривали під склади алкоголю та тютюну, виставки, ринки. Дійшло до того, що в столиці легкоатлетичний манеж захопила релігійна секта. Крім того, всім байдуже, що десятки талановитих тренерів залишили Україну в пошуках кращої долі за кордоном. Держава відмовляється навіть підтримати тих фахівців, підопічні яких входять до провідних десяток найсильніших гімнастів світу. Попит на наших фахівців досить високий. У 1994-1995 роках відтік наших тренерів за кордон був надзвичайно великим. Натомість ми оголяємо свої тили. Спортивні чиновники навіть не цікавляться, що треба зробити по-мінімуму, щоб тренер залишився працювати вдома.

— Тепер лише росіяни готують гімнастів світового класу?
— Але ж Лілія Подкопаєва — вихованка саме української гімнастичної школи, яка стала абсолютною чемпіонкою Олімпійських ігор в Атланті-96. Тоді наша гімнастична федерація, яку я очолювала, проявила справжній спортивний характер. Ми почали згуртовувати тренерський корпус, займалися придбанням сучасного інвентарю для тренувальної бази в Конча-Заспі. Ми дали шанс проявитися тим тренерам, які ще залишилися в Україні. Вперше Гімн України прозвучав на олімпійському турнірі в Барселоні-92 на честь Коробчинського,  Мілютіна, Лисенко, Гуцу. Потім переможну естафету підхопила Ліля Подкопаєва. Це була величезна праця колективу однодумців. На Олімпіаді-96 з 23 медалей, які здобули українські спортсмени, сім нагород виграли представники Федерації гімнастики. Ось і робіть висновки, який організаційний внесок зробила наша команда.

Про справжню гімнастичну зірку лише мріємо

— На вашу думку, українські гімнасти мають хоч які-небудь перспективи на Олімпійських іграх у Пекіні-2008?
— Хотілося б оптимістично говорити про наші перспективи. Але в душі грають песимістичні нотки. Адже яскравих особистостей у наших обох командах сьогодні не бачу. Хоч шанси завжди є. Просто ми сподіваємося на Його Величність Випадок: хтось схибить, а ми зробимо краще. А відвертих претензій на лідерство ми не маємо. Про справжню зірку з надскладною, артистичною програмою ми поки що лише мріємо.

— У зеніті своєї спортивної кар'єри ви були постійно в центрі уваги. Чи допомагало це вам у повсякденному житті?
— Я ніколи не відносила себе до тусовочних людей, як про це нині модно говорити. Навпаки, соромилася, коли на мене звертали увагу. Тому уникала багатолюдних місць. Не дозволяла собі в парку посидіти з подругою. Надмірна увага з боку симпатиків мене трохи «навантажувала». Хоча зустрічей і виступів було достатньо — від дитячих садочків до місць позбавлення волі. Побувала на будівництві БАМу та КАМАЗу.

— У вашому кабінеті багато квітів. Ви щойно їх поливали, розпушували землю у вазончиках. Це ваше захоплення?
— Особливою селекційною роботою з квітами не займаюся. Головну увагу приділяю тим квітам, які дуже сподобалися.

— Подібний квітник маєте і вдома?
— Там він значно менший. Адже я часто буваю у відрядженнях. Тож доглядати нікому. На роботі співробітники прагнуть задовольнити всі забаганки моїх підопічних (сміється). Квіти приносять мені задоволення. Я з ними розмовляю, радію, коли вони вже квітнуть, сумую, коли вони в'януть. Квіти постійно привертають мою увагу вдома, на роботі, на ринку... Милуючись квітами, отримую позитивні емоції.

Микола МОТОРНИЙ, «Спортивна газета»