«Грисьо недовго був демократом»

Цей матеріал, скоріш за все, не побачив би світ, якби не дзвінок, який ми отримали від заслуженого судді СРСР, людини, яка прожила довге й цікаве життя у футболі, - Ігоря Мироновича Дутка. Історія цієї людини є насправді дуже показовою. В тому сенсі що це один з найяскравіших прикладів величезного досвіду, здобутого у горнилі арбітражу матчів вищої ліги чемпіонату Радянського Союзу. Ігор Миронович люб'язно погодився поспілкуватися з представником «Українського футболу», прокоментувавши ситуацію не тільки у львівському футболі, а й в Україні в цілому.

МАЙЖЕ ВСІ СУЧАСНІ АРБІТРИ НАВЧАЛИСЯ У МЕНЕ

— Ігоре Мироновичу, розкажіть, будь ласка, про себе.
— Мені 65 років. Я арбітр Всезоюзної категорії, а зараз делегат ФФУ. Коли нашою Батьківщиною ще був Радянський Союз, я, починаючи з 70-го року, пройшов усі сходинки і дістався до вищої ліги. А це, повірте, було не так уже й легко. Потім три роки працював викладачем на Всесоюзних зборах суддів, які відбувалися перед початком чемпіонату Союзу. Уже за незалежної України також працював викладачем на зборах суддів України. Фактично всі арбітри, які зараз обслуговують матчі українського чемпіонату пройшли через мене. Той же Годулян, Іщенко... Також я займався інспектуванням. Спочатку це були матчі вищої ліги, потім — першої, а закінчилося все другою лігою. З 2003 року мене взагалі відсторонили...

— В  чому причина цього, адже з часом кваліфікація має лише підвищуватися, а у вас все навпаки?
— Розпочалося все, як це буває, набагато раніше. У 1997 році президентом нашої обласної (львівської —прим, автора) федерації футболу був Михайло Кусень. Це доволі жорстка людина, такий собі Іосиф Віссаріонович Сталін. І всім в той час хотілося якихось змін. Ми об'єдналися і загальними зусиллями висунули на посаду президента молодого, демократичного (як тоді здавалося) — Ярослава Антоновича Грися. Ми тоді так вирішили, що пан Ярослав молодший, значить, нехай він і керує, а ми, якщо так можна висловитися, старійшини, будемо допомагати. Та протримався демократом Ярослав Антонович недовго.

ЗАЙМАВСЯ ЧОРНОВОЮ РОБОТОЮ

— Ігоре Мироновичу, якими були Ваші функції при новому президенті?
— Я відразу ж взявся за чорнову роботу — першість міста. Як ви самі знаєте, це не тільки у нас, а фактично скрізь, за матчі на чемпіонат області щось платять гравцям, а за міські змагання... Ну, самі розумієте, — ентузіазм. Ось ми з однодумцями й вирішили вивести    першість міста на належний рівень. Залучили мера, почали проводити роз'яснювальну роботу з тренерами, суддями, гравцями. Я згадую, коли ще вчився на арбітра, нам розказували правила гри, але це було дуже нудно — половина аудиторії дрімала. І я вирішив, що краще це зробити у вигляді якихось малюнків, щоб починаючим арбітрам було цікаво (демонструє методичну літературу). Ну, це все статика, а є ще й динаміка. У мене записані 65 відеокасет з матчами чемпіонату Європи, де похвилинно розписані всі ігрові епізоди і коментарі до суддівських рішень, щоб все це наочно демонструвати. Коротше кажучи, поставили ми тоді все на широку ногу, в першості міста було п'ять вікових груп, а загалом брали участь 65 команд.

— Так у чому ж була все-таки проблема?
— Ну, це доволі важко сформулювати. Зрозумійте, ми намагалися зробити все якнайкраще.  У нас були зроблені гарні стенди з інформацією: хто грає, хто має судити. Всім було справді      зручно. Можливо якийсь елемент заздрощів і був присутній. З того часу вони почали шукати причину, яка нас би відсунула вбік. А на той момент всі ми знаходилися в одному приміщенні: і обласна федерація, і міська. І привід таки знайшовся. До речі, зауважу, що враховуючи мій вік і досвід, пан Грисьо міг знайти й серйознішу причину, а то навіть розповідати соромно. При складанні списків арбітрів, перед початком сезону, син Грисьо виявився на вісімнадцятому місці, а на сімнадцятому був син В'ячеслава Дмитровича Чекаса, якого наш президент уже тоді сприймав як конкурента. Почалися розмови, що ми «душимо» сина Ярослава Антоновича... Щоб не створювати напружену обстановку, ми переїхали до міської ради. З того часу нас і почали переслідувати.

ПЕРШІСТЬ МІСТА У НАС ПРОСТО ЗАБРАЛИ

— У чому проявлялося це переслідування?
— Для початку в нас забрали дитячі команди, щоб організувати обласні змагання. У нас на першість міста грали 55 команд, не враховуючи десяти дорослих. Ось ці 55 дитячих команд Грисьо забрав, додав 8 обласних і назвав це дитячо-юнацькою лігою. Ми, знову ж таки, намагаючись уникнути конфліктної ситуації, запропонували, як нам здавалося, оптимальний варіант. Зауважу, що львівська область — це приблизно 300 кілометрів, і при такому форматі змагань дітям доводилося їздити з одного кінця в інший, щоб зіграти два тайми по двадцять хвилин. Повторюся, нам здалося це нерозумним, і ми запропонували свій варіант — спочатку провести зональні змагання, розбивши область на чотири зони: Львів окремо, як п'ята зона, а потім провести фінальний турнір і таким чином виявити переможця. Тим більше, що практично всі команди мають проблеми з фінансами, і не всі можуть дозволити собі такі елементарні витрати, як бензин. Відповідно, чим менше було б роз'їздів, тим більше заявилося б команд. Та й дітям їздити по такій спеці... Але пана Грисьо такі нюанси турбували мало, йому потрібно було поставити «галочку», що у Львівській області є дитячо-юнацька ліга.

— А що трапилося з дорослими командами, котрі залишилися під вашою егідою?
— Ви самі прекрасно розумієте, яка зараз ситуація, — всі заводи, підприємства, все стоїть. Тому огранізувати там якусь команду — велика проблема. Але ми якось викручувалися, шукали, й вісім команд у нас грали стабільно. Та ось настав 2006 рік. Перше коло ми ще встигли провести, а взимку наші «реформатори» прийняли рішення, з «мудрістю» якого не міг би конкурувати навіть біблійний Соломон. Суть його була такою: ті гравці, які грають «за місто», не мають права грати «за область», те саме стосувалося й суддів. Ми всі живі люди і знаємо, що в області щось платять, а на «місто» давали максимум 20 гривень на харчування. Футболісти, як і всі ми, мають сім'ї, дітей і, звичайно, вони надали перевагу обласній першості.

— Ігоре Мироновичу, чи робили ви якісь кроки, щоб змінити ситуацію?
— Так, звичайно. Ми зверталися до пана Грисьо, пояснюючи йому, що ми не вороги, що якість чемпіонату області залежить від якості чемпіонату обласного центру і навпаки. Що потрібно разом іти до спільної мети, а не перешкоджати один одному, створюючи нездорову конкуренцію. Реакції не було ніякої. Ми почали писати листи в Київ, у газети, намагаючись звернути на цю проблему увагу громадськості, а закінчилося все тим, що одного з наших колег, Степана Фірмана, котрий дав у місцевій газеті коментар щодо львівської ситуації,     побили бандити. Після чого він пролежав два місяці у лікарні з переломом черепа і має зараз «на пам'ять» вставну щелепу.

— Як це позначилося на вашому прагненні продовжувати боротьбу?
— Ми зрозуміли, що потрібні більш дієві методи, ніж написання листів у різні інстанції, тим більше, що відповідей на них не було. Залишалося одне: боротися за допомогою судів. У 2005 році Галицький суд довів (показує постанову суду. — Прим, автора), що остання конференція була неправомірною, що Грисьо не є легітимним президентом ФФЛО, всі органи обрані неправильно. Незважаючи на рішення суду, Грисьо продовжує й далі керувати. Ми подали позов ще до одного суду, що Ярослав Антонович був неправильно обраний у 2001 році. У нас є всі матеріали і підстави для таких дій. Хоча, повірте, душа не лежить до цього, та іншого виходу немає. Цей суд тягнувся півтора року і нещодавно повинен був прийняти остаточне рішення. Та за день до цього прийшов наказ замінити цього суддю на іншого. Людину, котра вже півтора року веде справу, вивчила всі матеріали, знає найменші нюанси, змінюють на іншу. Що тут можна думати?

— Як коментує все це Ярослав Антонович?
— А як він може це коментувати? Ви ж не подумайте, ми нічого поганого йому не хочемо.
Ми всі тут вболіваємо за його кар'єрне зростання. Хай їде собі до Києва, і працює у федерації в якомусь виконкомі.

— Ігоре Мироновичу, давайте перейдемо до особистого. Розкажіть про сім'ю та про те, як проводите вільний час.
— Та це все не важливо. Всі ми колись народилися, колись одружилися і колись помремо, а футбол буде завжди. І моє найбільше бажання, щоб ним займалися ті люди, які за нього вболівають і щось у ньому розуміють. Я можу зараз показати вам багато різних посвідчень, нагород, грамот, значків. Та нащо все це потрібно, якщо я не можу навіть дітям в області викладати,  бо Грисьо цього не хоче. Він так і сказав: «Поки йдуть ці суди, ти працювати не будеш».

— Розкажіть, щось цікаве із вашої суддівської! кар'єри?
— Цікавих моментів було багато, адже ми з В'ячеславом Дмитровичем свого часу проводили по чотири матчі на місяць в Закавказькому регіоні, або в Азії, а це, справді, дуже важке   випробування. Одного разу підходить до мене міліціонер перед грою, показує пістолет і каже: «Слухай у мене один пістолет — бери його і суди, як хочеш. Може, він тобі допоможе». А трибуни, як завжди, — переповнені. І думай потім, як працювати. Тому мені образливо, що я багато чого можу передати молоді, але не маю змоги.

— Що ви плануєте робити далі в цій ситуації?
— Ви знаєте, я впевнений, що життя все розставить по своїх місцях. Наша задача зараз — навести порядок у львівському футболі, адже в усі часи він славився майстрами шкіряного м'яча. Хотілось би, аби обласною федерацією керував дійсно професіонал своєї справи і був комунікабельною та порядною людиною.

Микола МОСКВІН, газета «Український футбол»