Сергій ЯВОРСЬКИЙ: «Калитвинцев хотів мене бачити в команді»

Гравець «Іллічівця», контракт якого належить «Шахтарю», розповідає, чому не опинився в команді Калитвинцева та в нинішньому клубі Максимова, про конфлікт з Олександром Іщенком та про мрію конкурувати із захисниками «гірників».

Про те, що мене купив «Шахтар», сказали динамівські тренери

—Ви народилися в Донецьку. Нині кожен футболіст Донеччини мріє грати лише за «Шахтар»?
—Звісно! І я теж не заперечуватиму — мрію грати саме за «Шахтар».

—Утім, розпочинали ви в «УОР Олімпік». Які були стосунки між «Олімпіком» та «Шахтарем» на дитячому рівні?
— Суперницькі. Для нас це був досить принциповий суперник, і ми ніколи не підтримували один одного. Але ніякої, навіть футбольної, ненависті між нами не існувало. Річ у тім, що всі прагнули потрапити, хоч як би там було, саме до «Шахтаря», тому в іграх проти нього всі викладалися на повну. Декому із моїх партнерів вдалося ще в дитинстві перейти до головної команди міста. До слова, проти «Динамо» була та ж історія.

— Якщо скласти символічний рейтинг, як би ви розташували трійку шкіл: «Олімпіка», «Металурга» та «Шахтаря»?
—«Шахтар», потім «Олімпік», а потім уже «Металург». Наскільки я знаю, в «Металурга» навіть футбольного інтернату не було, коли я навчався.

—Чи були у вас спроби потрапити саме до «Шахтаря» в дитинстві?
—Мене туди не відпускали батьки! В «Олімпік» я теж потрапив лише тому, що його школа — поруч із ліцеєм, в якому навчався. Батьки на перший план ставили навчання.

—Який режим дня у вас був під час навчання в УОР?
— Образно кажучи, в мене був «вільний графік» у ліцеї. Але я ходив туди щодня, практично не пропускаючи занять. У нас було, в основному, лише по одному тренуванню на день, тому старався встигати всюди.

—Повернімося дещо назад і згадаймо про банальне: звідки з'явилася любов до футболу?
—Мабуть, знову ж таки — батьки. Вони в мене колишні спортсмени-легкоатлети. Батько дуже любить футбол, тому коли не вдалося дати дорогу в футбол моєму старшому братові, всю віру та сподівання в тата було покладено на мене.

—2006 року у 16-річному (!) віці ви дебютували в другій лізі чемпіонату України. Не страшно було грати проти дорослих?
— Радше, було цікаво, а не страшно. Все нове цікаве для підлітків. Тому хотів побачити, як поводяться на полі дорослі футболісти — раніше бачив таку гру тільки по телевізору. З'ясувалося, в дитячому футболі суперники дозволяли робити дуже багато на полі.

—Які враження у вас склалися про рівень другої ліги по перших матчах у ній?
—Другий свій матч, який проводив на лаві для запасних, запам'ятається мені надовго: я вже стояв біля центра поля та мав виходити на заміну, але тоді ж таки на власні очі побачив, як гравець зламав іншому ногу — відкритий перелом. Мені стало не по собі... Добре, що тренер сказав, аби я сідав назад на лавку... Ось такі були перші враження...

—Ця подія яскраво відображає весь футбол у другій лізі?
—Ні-ні. Тим паче нині, коли всі намагаються саме грати у футбол. В «Олімпіка» ж були хороші тренувальні поля, а тренер завжди вимагав грати, а не повторювати за суперниками «бий-біжи». А раніше й справді всі били м'яча «подалі й сильніше».

— Півтора року ви були основним гравцем донецької команди. Розуміли, що з цим клубом розвиватися далі неможливо, адже, здається, це навіки друголігова команда?
—Наскільки знаю, зараз перед цією командою стоїть завдання виходу в першу лігу, й хлопці поки що ходять серед лідерів («Олімпік» нині другий в групі «Б». — Авт.). А на той час я, шістнадцятирічний, розумів, що проходжу школу футболу, й що «Олімпік» для мене — перехідна сходинка у кар'єрі. Звісно, хотілося в кращу команду, але грати поруч із футболістами, котрі виступали у вищій лізі, як-от Арєф'єв, та набувати досвіду було для мене основним.

—Як ви підписали контракт із «Шахтарем»?
—Це сталося досить несподівано. Якраз проходив збори з другою командою «Динамо», куди мене відправили після закінчення училища олімпійського резерву «Олімпік». Якось мене викликали до себе Калитвинцев та Литовченко і сказали, що моя гра їм сподобалася. Тож вони дуже б хотіли бачити мене у складі своєї команди. Та було одне «але»: «Шахтар» встиг викупити мій контракт, про що мені сказали динамівські наставники. Керівникам «Олімпіка», я, до слова, вдячний — хоч вони мене і поставили просто перед фактом, все ж знали моє ставлення до «Шахтаря». Якби я мав вибір, то неодмінно обрав би саме донецьку команду.

Залишив «Іллічівець» через конфлікт з Іщенком

— Сезон-2007/2008 ви провели в оренді у складі маріупольського «Іллічівця» у першій лізі. Тяжко було освоїтися?
—Ні, бо маріупольці на той час були на голову сильнішими за всіх своїх суперників. Та й хіба може бути тяжко в такого тренера, як Альтман? Він для мене є прикладом, яким має бути тренер. Усіх своїх наставників після того завжди порівнюю саме із Семеном Йосиповичем. Саме він та тренер «Олімпіка» Ігор Петров дали мені дорогу у великий футбол. До того ж, у мене були блискучі партнери. Та й взагалі, спочатку було, навпаки, легко! Тяжко стало потому, коли зрозумів, що вже не хлопчик і від мене багато чого залежить. Адже існував ліміт на молодих гравців, які обов'язково мали виходити на поле, тому я грав усі поєдинки від і до.

—Постійний учасник вищої ліги (нині — прем'єр-ліги) в тому сезоні якраз вилетів до ліги першої. Тобто вас запрошували до команди під виконання конкретної мети — повернення до еліти?
—Так, адже за регламентом мав грати один футболіст 1989і року народження. Обрали саме мене.

—Те, що ви з часом повернулися сюди, означає, що для вас ця команда стала рідною, чи це лише збіг обставин?
—Мені тоді дуже важко було йти з «Іллічівця», але це було спровоковано моїм конфліктом з Олександром Іщенком, який очолив команду у вищій лізі та абсолютно не бачив мене не те що в складі, а в команді взагалі. Він хотів, аби я доводив своє право грати в «дублі», але я обрав дорослий, чоловічий футбол у першій лізі. А повернувся до Маріуполя через зацікавлення в моїх послугах Іллею Близнюком. Він мені про це говорив ще коли я грав у «Оболоні».

—    А які основні принципи роботи іщенка?
—    (Сміється. — Авт.)... Дещо неприємно про це говорити, хоча ворожнечі у мене з ним немає. Можливо, я тоді завинив, бо в мене був ігровий спад... Не знаю. Щодо його методики, то ставка робилася на фізичні кондиції гравців. На зборах під його керівництвом працювалося найважче.

— Перша ліга значно відрізнялася тоді від рівня другої?
—Дуже! У першій все робиться на порядок швидше. До слова, тренер Максимов правильно сказав із цього приводу: «У другій та першій лігах думають ногами, а у вищій лізі — головою».

Чи уважно за мною слідкує керівництво «Шахтаря»? Я цього не відчуваю

—  Рішення про те, що ви переходите в оренду до «Оболоні», керівництво «Шахтаря» ухвалювало, незважаючи на вашу думку?
— Ні, я тренувався з другим складом «гірників» і мав залишатися в Донецьку. Але коли «Оболонь» проявила зацікавленість у моїх послугах, я обрав, знову ж таки, більш чоловічий та потужніший футбол.

— Ви знову опинилися в першій лізі. Було відчуття, що готові вже до більшого, до «вишки»?
—Я одразу відчув, що до цього готова наша команда, але про себе те ж саме сказати не можу, адже на той час ще не грав у вищій лізі.

—Кияни на той час нарешті знову виконали завдання повернутися до прем'ер-ліги. У другому турі вони вже розгромили вдома «Зорю» з рахунком 3:0, а ви вже з першого туру завоювали собі місце в основному складі. Втім, чи мандражували перед такими суперниками, як, наприклад, «Металіст», проти якого ви грали вже в першому турі?
— Перед стартовою грою мандраж був, але він минувся вже зі стартовим свистком арбітра.

—У восьмому турі ви грали в рідному Донецьку проти «Шахтаря». Як вам уперше в житті гралося на такому стадіоні, який тоді був майже заповнений?
—Трибуни дуже «тиснули» на наших гравців, підганяючи свою команду, адже то був ще й матч відкриття нового стадіону. Грати було страшенно тяжко. Втім, краще вже змагатися саме на такому стадіоні.

— У вашому контракті не було прописано заборону грати проти «Шахтаря», хоч йому ви і належали. Як ставитеся до практики подібних заборон?
—У мене це прописано, але потім «Шахтар» все ж дозволяє грати проти нього. Все залежить, мабуть, від головного тренера. Я ж уважаю, що орендовані футболісти мають грати проти своїх клубів, адже у них з'являється реальна можливість показати себе головному тренеру. Навіщо ж тоді віддавати в оренду, якщо потім забороняти грати?

—Під час того сезону всі в якусь мить почали захоплюватися талантом вашого наставника, а команду нарекли суто «тренерською». Чи згодні із цим?
—Не зовсім. Тренер же не грає у футбол, він тільки прищеплює команді своє бачення гри. Тому так говорити неправильно. Краще — 50 на 50.

—Вам уже є з чим та з ким порівнювати, тож чим відрізняються методи роботи Максимова від методів інших тренерів?
—У Максимова все зосереджено на роботі з м'ячем. Навіть фізичні кондиції підтягувалися за рахунок роботи зі шкіряною кулею. Будь-якому футболісту це подобається, мені в тому числі. А от чи правильно це, судити не беруся.

—Які згадки про два роки, проведених в «Оболоні»?
—Чудові! Знову ж таки, мені було дуже тяжко залишати й цю команду. Я хотів залишитися, «Оболонь» навіть хотіла викупити мій контракт, але щось не склалося. Що саме — мені не пояснили.

— Але ви поверталися в свою попередню команду...
—З одного боку, так, але з іншого — у складі залишилося лише кілька гравців, змінився тренер та ще багато чого. Залишилися лише значок клубу та президент, і все...

—За Юрієм Вільйовичем у «Кривбас» пішли ледь не всі провідні футболісти. У вас така нагода була?
—Була. «Кривбас» теж намагався викупити у донеччан мій контракт, але «Шахтар» не погодився на це. Керівництво «гірників» мені цього не пояснювало, але я навіть задоволений, що вони мене не продали, адже так маю набагато реальніші шанси повернутися в свій улюблений клуб.

—Яка доля нині очікує на «Оболонь» без цього наставника, як вважаєте?
—У минулому турі ми якраз грали проти киян, і скажу відверто: буде дуже несправедливо, якщо ця команда вилетить до першої ліги. Хлопці грають у дуже симпатичний футбол, і гадаю, що вони можуть поборотися в чемпіонаті за місце в десятці.

—Керівництво «Шахтаря» пильно слідкує за вами в кожному матчі чи ви цього не відчуваєте?
—Не відчуваю. Для мене нині головне — стабільність, тоді й слідкуватимуть пильніше.

— Знаючи всіх гравців захисної ланки «гірників», як гадаєте, чи могли б скласти їм конкуренцію та посперечатися за місце в стартовому складі?
— Хотілося б спробувати. Захисники, звісно, зібралися дуже сильні, але я вірю й у свої сили.

— Водночас, «Іллічівець» пропустив у стартових 12 турах першості вже 21 гол — найбільше в чемпіонаті. Косих поглядів партнерів не помічаєте?
— Ні, адже пропускає, як і забиває, вся команда, дарма, що я захисник. Можуть скоса поглядати тільки з інших команд: мовляв, обов'язково наб'ють нам цілу торбу голів.

— Яке підсумкове місце здатний посісти в чемпіонаті нинішній «Іллічівець»?
— Гадаю, восьме місце нам до снаги.

—Думки про «Шахтар» завжди сидять у голові?
— Звісно. Повторюся: мрію грати саме за «Шахтар».


Анатолій ВОЛКОВ, газета «Український футбол»