ЯКУШЕНКО: «Знаю всі світові траси»

Наталія Якушенко — це справжня знахідка для будь-якого журналіста. Здолавши природну скромність та сором'язливість, лідерка української збірної з санного спорту охоче витягнула з архівів пам'яті найяскравіші спогади. А згадувати Наталії є про що: за плечима у неї чотири Олімпіади та безліч чемпіонатів світу й континенту, де вона стабільно входить до десятки найкращих.
 
«У спорті неможливо без долі везіння»

— Чи не образливо постійно залишатися біля підніжжя п'єдесталу пошани? — перепитує Наталія Якушенко. — Звичайно ж, хочеться піднятися вище, однак німкені — мої одвічні суперниці — дуже сильні. Пробитися крізь них не так уже й просто. Здавалося би, пішла зі спорту титулована Сільке Отто — звільнилося місце. Але на заміну їй прийшли відразу декілька сильних конкуренток. Окрім таланту, у них є всі умови для перемог. Нам же постійно доводилося долати перешкоди.

— За рахунок чого вам вдалося прорватися нагору?
— Мені важко оцінювати себе. Працелюбність, талант? Я просто катаюся, роблю свою справу. У спорті неможливо без долі везіння. Мені у спортивному житті поталанило. Завтра, вірю, пощастить моїй подрузі по команді Лілії Лудан, а післязавтра — львівським хлопцям. Ну й що з того, що останні поки посідають місця у кінці списку? Вони дуже молоді — їхній час ще не настав. Мене ж передусім «рятує» досвід. Я об'їздила всі можливі траси — у Сибіру  каталася, на Уралі... Наче своїх п'ять пальців знаю всі світові траси. Улюблених серед них немає, так само, як немає ненависних. Є поняття «треба» — і тоді штурмуєш найнебезпечнішу трасу. Як от в Італії, хоча ця траса бобслейна, і саночникам дуже важко пристосуватися до її віражів.

— Чи не страшно було після падінь суперниць самій штурмувати ту трасу?
— Страшно буває глядачам, які бачать ці падіння й травми. До нас доходять лише сухі факти — ще один спортсмен не склав іспит. Перед стартом остраху немає: тут, як у житті, здається, що з тобою такого трапитися не може. При цьому завжди знаємо, чим ризикуємо.

«Наш «автомобіль» божевільно дорогий»

— У спорті ви вже не один десяток років. У чому знаходите мотивацію, щоби продовжувати кататися?
— Я хочу віддати тренерам те, що вони стільки років вкладали в мене. Кожен титул, кожна медалька — це своєрідна подяка наставникам. Свою радість я хочу розділити з ними.

— Розповідають, буцімто, продавши сани, можна купити автомобіль. Що ви робитимете зі своїм обладнанням після завершення кар'єри?
— Сани продати нереально! Хоча вони божевільно дорогі, бо чи не кожна деталь — це ручна робота. Та їх просто ніхто не купить. Все тому, що сани «зліплені» під кожну конкретну людину, «вилизуються», леліються як тренерами, так і самими спортсменами. Сани, що їдуть піді мною, навряд чи поїдуть під кимось іншим: окрім антропометричних даних чи ваги тіла має збігатися навіть темперамент. Окрім того, в українських саночників нема приватних саней — ці коштовні спорядження належать державі. В Україні всі сани робить Валентин Папіровий, а львівські саночники Андрій Кісь, Юрій Гайдук, Роман Язвінський та Олег Жеребецький після тренувань під його пильним наглядом дошліфовують деталі. А деякі деталі, наприклад, дерев'яні «роги», — самостійно виточують, обмотують спеціальною склотканиною, зачищують, фарбують... Носяться з ними, наче з коханою.
 
— Чи вдавалося вам у неспортивному житті використовувати навички з санного спорту?
— Я помітила, що коли їду в машині, то зовсім не відчуваю швидкості. Дивуюся, дивлячись на спідометр, але ніякого страху швидкості не відчуваю. Мій організм адреналіном не здивуєш, у позаспортивному житті таких емоцій, як на трасі, відчути неможливо. Мені подобається швидко їздити, але рідко коли дозволяю це собі — за моїми плечима завжди стоїть син.

«Найщасливіший момент — Олімпіада-1992»

— Як ви потрапили до секції санного спорту?
— Микола Папіровий, батько мого тренера, мешкав на третьому поверсі нашого будинку, а я з батьками — на п'ятому. Коли мені було дев'ять років, мама попросила його навчити мене плавати. Я три роки тренувалась і не мала жодного уявлення, що відвідую секцію санного спорту: ми займалися чим завгодно, тільки не сідали у сани — спеціалізація починається з 12 років. Коли ж почали кататися на санях, я думала, що вони — найбільша розвага з-поміж усіх. Пізніше мене посадили у справжні сави і сказали, що це — моя спеціальність.
Я люблю свою роботу. Хоча й буває, що «проїдемося» бортами, «заробимо» синців, і виливаємо душу одна одній: «Господи, ну чому ж отак боляче?! Чи не краще було б у шашки грати?»

— Чи були спортивні традиції у вашій родині?
— Моя мама була велосипедисткою-шосейницею, але якось потрапила у завал і після цього жодного разу на велосипед не сідала. А батько займався футболом, грав за Чернігів. Але спорт для них був радше захопленням, ніж професією. Так що у нашій сім'ї я одна така. Син мою професію розуміє як тривале чотиримісячне відрядження — в інший час ми з ним не розлучаємося. Він зі мною їздить на збори та відпочинок. Чи не пробував сам сідати у сани? Ні, він не буде кататись: у цьому аспекті природа на ньому відпочивала.
Микита напрочуд акуратний та уважний. Ризик — не його стихія. Мій дев'ятирічний син любить рухливі ігри, але якщо програє, більше нікуди не побіжить.

— Який найщасливіший момент у вашому спортивному житті?
— Коли мене взяли на Олімпійські ігри 1992 року. За тих часів у нашому, та й багатьох інших видах спортсменів ще поділяли на дві національності — росіяни і неросіяни. Потрапити на Ігри, якщо ти не з Росії, було просто нереально. На твої заслуги ніхто не зважав. Через таку систему за бортом Олімпіади свого часу залишився Валентин Папіровий, а Ігор Воропаєв не потрапив до збірної Союзу.
1992 року головний тренер збірної СНД Євген Якушин вирішив мене повезти на Ігри. Гадких, мій тодішній тренер, мені казав: «Доки не прилетиш до Альбервілля — не вір, що ти учасниця Олімпіади». Кожної миті рішення керівництва могло змінитися, як це часто траплялося щодо українських спортсменів. Я навіть не очікувала такого щастя — була дуже юною і... щасливою.

«Єдине бажання — здоровий син»

— Що ви можете зробити заради перемоги?
— Нізащо не «переступлю» через людину — це точно. Від чого я готова відмовитися заради успіху? Ось Ліля Лудан кричить, що ще раніше прокидатиметься. А я все одно не прокинуся! Відмова від будь-чого не є рецептом перемоги у нашому виді спорту.

— Ви романтик?
— Радше реаліст. Я плачу лише, коли дивлюся передачу «Чекай на мене» — там усі нарешті зустрічаються, всім добре... А потім ходимо з дівчатами, сміємося: всі сльози залишили у передачі.

— Чи є у вас особливі прикмети?
— Всі спортсмени мають свої «дивини», однак чогось особливого за собою не помічала. У всіх саночників є одна спільна прикмета — нікому не показувати свої сани.

— Ваша иеспортивна мрія?
— Щоб Микита був здоровий. Для мене це — найголовніше в житті, хоча якихось проблем зі здоров'ям у сина немає. Навіть коли на Новий рік піднімаю келих шампанського, загадую одне бажання: здоров'я для сина...

Олена САДОВНИК, «Спортивна газета»