Розмова з Оленою Зубриловою, чотириразовою чемпіонкою світу з біатлону

Олена Зубрилова не потребує особливого представлення. Її ім’я добре знайоме не лише вболівальникам, а й тим, хто майже не цікавиться спортивним життям України. Надто вже великий резонанс мав чотири роки тому перехід нашої титулованої біатлоністки під знамена збірної Білорусі. Втім виникло питання, як охарактеризувати Олену Зубрилову. Назвати її тільки провідною білоруською біатлоністкою було б так само неправильно, як і суто українською. Тому вирішили зосередитися на досягненнях Олени. А їх чимало. Проте серед нагород немає і вже точно не буде головної – медалі Олімпіади. Олена Зубрилова вирішила остаточно зачохлити гвинтівку та відставити лижі в кут. Про причини завершення кар’єри та про плани на майбутнє біатлоністка розповіла в ексклюзивному інтерв’ю “Газеті”.

– Олено, натяки на те, що цей сезон може стати для вас останнім, звучали у ваших інтерв’ю білоруській пресі ще наприкінці минулого року. Коли остаточно вирішили завершити кар’єру й чому?

– Рішення прийняла наприкінці Олімпіади. Чому? По-перше, через вік. По-друге, через накопичені впродовж усієї кар’єри травми. Мене вже давно турбували колінні суглоби, а цього фактично не виліковують. Тож просто довелося завершити кар’єру.

– На ваше рішення якимось чином вплинула четверта поспіль невдала Олімпіада?

– Частково. Я нібито непогано була готова функціонально, але весь час щось заважало. Єдине, на що можу послатися, то це на велику висоту, на якій проходили останні дві Олімпіади. Варто було лише спуститися трішки нижче і скинути із себе олімпійський тягар, як я показувала нормальні результати на етапах Кубка світу. Олімпіада, напевно, просто не для мене. Що довше я в спорті, то більше усвідомлюю, що це радше політичні змагання, ніж спортивні. Комусь судилося зійти на олімпійський п’єдестал, а комусь, як-от мені, – ні. Звісно, прикро, завершувати кар’єру без жодної олімпійської медалі, але нічого не вдієш.

– Як сприймає невдачі українське вище спортивне керівництво, ми всі вже знаємо. А як поставилися до олімпійського провалу біатлоністів у Білорусі?

– Керівництво було дуже розчароване. Від нас чекали медалей. Але і функціонери, і президент вірять, що ми зі свого боку зробили абсолютно все, що могли. У нас не було зустрічей із Лукашенкою. Ми не їздили додому після Олімпіади. А коли завершили сезон, президентові було не до нас. Тривали вибори.

– Сьогодні, коли вже минуло чотири роки, можете сказати, чого більше – позитиву чи негативу – принесла зміна громадянства?

– Позитиву, звісно. Я дуже переживала морально  через перехід у Білорусь. Але таким чином продовжила свою спортивну кар’єру ще на один олімпійський цикл, у мене побільшало вболівальників. І головне – довела сама собі, що вмію й можу багато чого зробити в біатлоні, що наші керівники часом помиляються. Не жалкую, що останні роки своєї кар’єри провела в Білорусі.

– Як вважаєте, ваш переїзд чогось навчив спортивне керівництво України?

– Думаю, так. Що більше, він дав великий поштовх до розвитку спорту в Україні. Після мого переїзду підвищили заробітну плату спортсменам і тренерам, змінилося на краще фінансування багатьох видів спорту. І при зустрічах, особливо в перший рік, багато спортсменів навіть дякували мені.

– Коли ви залишали українську збірну, були різні чутки про те, яким чином вас “заманили” до себе білоруси. Називали шалені цифри. Що з цього правда, з чим ви залишаєте Білорусь?

– У Білорусь ішла не по зарплату, просто хотіла продовжити свою спортивну кар’єру. Першого року мені платили триста доларів. Потім своїми результатами я виборола президентську стипендію і почала отримувати значно більше. А такою неправдивою інформацією наші функціонери, напевно, намагалися зняти із себе провину за те, що я в якийсь момент виявилася нікому не потрібною в Україні. Володимир Бринзак (президент Федерації біатлону України) тепер на висоті, він радіє олімпійській медалі й каже, що зробив рівноцінну заміну, взявши на моє місце Лілію Єфремову. Можливо, має рацію. Я не звинувачую його в цьому. Але прикро, що забуває: великою людиною в українському спорті він став завдяки нашим з Оленою Петровою медалям.

– Ви хоч раз серйозно замислювалися над тим, щоб повернутися в Україну?

– Так, адже це все ж моя батьківщина! Але бігати з однієї країни в іншу дуже важко, необхідно змінювати документи. Думаю, для мене все одно нічого не змінилося в Україні. Деякі люди просто не дали б мені спокійно тренуватися.

– Роман Зубрилов став в українській збірній персоною нон-грата після Солт-Лейк-Сіті-2002. Принаймні таке ставлення до нього в багатьох інтерв’ю декларував Володими Бринзак. Як, на ваш погляд, слід розцінювати те, що віднедавна ваш колишній чоловік знову приєднався до збірної України?

– Напевно, так, що президент нашої федерації взяв свої слова назад. Роман – непоганий спеціаліст. Хоча ми з ним уже давно розлучилися, останні два роки я працювала під керівництвом іншого українського тренера, який опікується польською збірною, Романа Бондарука. Він підготував срібного призера турінської Олімпіади Томаша Сікору.

– Олено, а ви вже визначилися, що робитимете далі?

– Ще не знаю, чим займуся і де житиму. Все залежить від того, де знайду роботу. Хочеться спробувати себе в ролі тренера, але наразі немає пропозицій. Про інші варіанти не думала, не було часу, поки бігала. Одне я можу сказати точно, тепер більше часу буду приділяти своїй доньці Тані.

Розмовляла Анна Савчик, Львівська газета