Виталий КВАРЦЯНЫЙ: «Раньше футбол был искренним...»

І хоч ми домовилися, що здебільшого будемо говорити про його депутатську діяльність і про життя міста, без футболу не обійшлося. Бо така вже він людина, фанатично віддана своїй справі. Усі його думки, усі дії нерозривно пов’язані з його величністю Футболом.

– Віталію Володимировичу, скоро буде рік, як ви – депутат міської ради. Це нове для вас поприще. Скажіть, що вам сподобалося у цій роботі, а що, можливо, розчарувало?

– Спочатку, під час знайомства з депутатами і обраним новим керівництвом міста була стурбованість щодо того, як буде співпраця мера з депутатами, у яких комісіях працюватимуть депутати і так далі. Знайомився, можна сказати, бо знав цю справу мало. Та я отримав позитивне враження від людей, депутатів. Досить позитивне. Я поздоровив Миколу Ярославовича (Романюка – авт.) з обранням мером. Ми зустрілися в кабінеті, і я хотів, щоб швидко вирішили зі стадіоном. Десь не витримав і трошки емоційно оцінив діяльність міської ради. Але зараз я зрозумів, що Микола Романюк – нормальна людина і правильно працює для міста. Ось нещодавно я знову був у його кабінеті. Він показує мені проект реконструкції залізничного вокзалу. Ремонт доріг робить, ліхтарі на вулиці Лесі Українки і в парку встановив, хоче, як і я, щоб у Луцьку був сучасний стадіон. Все він хоче для людей. Ось площу центральну (Театральний майдан – авт.) роблять. Місто у нас красиве. І Романюк хоче його зробити ще красивішим, ще кращим. То прекрасно. Оце місто майбутнього, а не на словах, як у деяких депутатів. Я зараз підтримую мера в усьому, і що від мене буде залежати, буду брати участь в реалізації його ідей. Так, як він у реалізації наших ідей.

Колектив депутатів міської ради в загальному вразив своєю патріотичністю. Багато питань, які виникають сьогодні в житті міста, є глобальними. Новому керівництву міста дістався, можна сказати, негативний спадок. Великий фінансовий борг, майже всі напрями економіки міста треба було «закривати», проявляти ініціативу, знаходити гроші, щоб вивести місто на позитивний фінансовий рівень.

– А зміни відбулися?

– Я, чесно кажучи, не завжди бував на усіх сесіях, з об’єктивних причин (з командою був на зборах), але тримав у полі зору все, що відбувалося. Мені мої помічники надсилали перелік питань, які виносилися на розгляд сесії, проекти рішень, результати голосування з кожного питання. Можна сказати, що більшість ухвалених питань пов’язані з ідеєю на розвиток, на реорганізацію чи на вирішення важливих проблем життєдіяльності міста. Основне спрямовувалось на те, щоб знайти шляхи вирішення економічних проблем. Я думаю, депутати співпрацювали з мером нормально. Деякі питання виносилися щодо спорту, стадіону. Як я виступав перед депутатами, то мене приємно вразила позитивна налаштованість, майже всі депутати реально підтримали всі мої пропозиції, президента футбольного клубу Василя Столяра. І мер, і всі однозначно заявили: треба зі стадіоном вирішувати, треба у перспективі думати про розвиток спорту, фізкультури. І я думаю, в бюджеті наступного року, який розробляється, буде більше грошей, і виділять кошти на розвиток спорту дитячого, і школи спортивні підтримають. Можна сказати, що депутати нормально ставляться до питань розвитку спорту, бо це основне моє питання. Мене більш за все воно цікавило, чого я й пішов у депутати. І всі депутати голосували за розвиток футболу, за стадіон, що треба змінювати щось в цьому питанні.

– Забігаючи наперед, скажіть, які перспективи реконструкції стадіону?

– Зараз цим питанням серйозно буде займатися Василь Андрійович Столяр, йому доручили нові засновники клубу. Наскільки я знаю (бо був присутній при розмові), це має бути дуже цікава сучасна спортивна споруда – луцький стадіон «Авангард». Хочеться, щоб воно зажило, запрацювало. Дано добро і на реконструкцію футбольної бази у Дачному. Чи розбивати все старе, робити нове, чи робити нове на чистих землях території бази, яка там є? Це теж залежить від того, які пропозиції дасть Столяр.

– У клубу з’явився інвестор, ви кажете, добро є, отже, й фінансування буде.

– Так. І вже затверджений бюджет. Але ці питання ви поставте Василю Андрійовичу, бо це не моя справа. Адже специфіка, перспективи розвитку клубу, бюджет – це його прерогатива. Я думаю, ви з ним зустрінетеся, і він вам розкаже.

– То все-таки, яке завдання на сезон?

– Чемпіонат триває, а у нас іде реорганізація, і тому ми в деформованому стані. Не можна носити воду дірявим відром. Як би ви не хотіли, вода буде протікати. Мені трудно зараз говорити про щось. Виглядає знову, ніби я виправдовуюсь. Але говоримо так, як воно є. Команда зібрана, можна сказати, у деформованій селекційній системі. Я взяв тих, кого міг взяти. Я думаю, що Шиков, Масло – це вдале придбання. Ми не потратили великі гроші. А щодо решти гравців, яких узяв… Я розраховував, що Стевіч буде грати. У нас було два місяці перерви, мені потихенько вдалося провести трансферну політику. Та все одно хотілось би на базі українських гравців. Глядачі хочуть своїх бачити на полі. І я теж хочу своїх. Навіщо мені перекладач? Але зараз все навпаки: найбільші патріоти клубу – це македонець, словак, а наші, українці, взагалі не хочуть бути патріотами. І українських футболістів нема. Мені дали добро збирати, шукати. Люди достатньо розумні, мають велике розуміння проблем. Я все життя мріяв про це. Я теж цього хочу. Але мені треба переламати психологію гравців. Будемо шукати. Я подзвонив усім агентам, яких знаю. І основне було, 90 процентів розмови: «Шукайте мені українців. Гравців із чистим, щирим серцем, гравців, які хочуть бути патріотами клубу і воювати». В дублі є непогані хлопці, але нема ще того гравця, який мусить бути. Хоч вони патріоти, але вони ще не сформувалися як мужики, які можуть вийти і битися. Тому що дуже трудно зараз даються очки у вищій лізі. Команди всі вже підтягнулися. Агенти кажуть: «Віталію Володимировичу, ми українських перебрали всіх». Зараз у нас більш ніж 50 агентів українських тільки. Вважайте, на кожному «висить» десь по 10-20 гравців. А молодих у школах взяти теж не так просто. Кращих забирає «Шахтар», «Динамо», «Металіст», «Металург» донецький, Полтава, в Одеському регіоні – «Чорноморець», у Криму – «Таврія». Куди кинутися? У нас на першість області, ви бачите, сім-вісім команд виступає. А там такий низький рівень. Ми навіть не граємо на область. Ми заявили хлопців до 20 років (це дуже важливо!), і нам Федерація футболу Волині (я ж за них голосував) зробила все, щоб не грали. Тому що інші не хочуть. Вони, тренери з Нововолинська, Ковеля, Володимира-Волинського, бояться показати свою низьку кваліфікацію. Бо вони мучаться, у них нема гравців. Я вже не кажу про Маневичі, Локачі, Камінь-Каширський, Турійськ, Ківерці, де повинні бути прості патріоти свого району, свого села, які грають на першість області. Раніше я міг в будь-який час поїхати в Ковель, когось взяти у «Волинь»: Слуку, Бульбаха. З Маневич Росюк Льоня був такий, з Нововолинська брали Набруска, Крихівського, з Рожища – Федорука. А зараз навіть приблизно немає таких, щоб взяти в команду. Та що там в основу, в дубль нема. Школи всі наших найкращих забирають. Одного-двох посилають у «Динамо» (Київ), у «Шахтар», не підходять – тоді ми вже дивимось. Ховають від нас. Але самородків нема. Як поповниш «Волинь» патріотами нашого краю? Ну, ніяк не поповниш.

– У мене, може, таке незвичне запитання. От у вас вся гра будується на високорослих гравцях. А якщо хлопець з Луцька, самородок, низькорослий. То він що, у «Волинь» не потрапить ніколи?

– Потрапить. Чому ж не потрапить? От ми Герасимюка тримаємо. Але ж він людина дуже несерйозна. Він мені розкладає колектив. Рома Карасюк з Володимира-Волинського, капітан дубля. Він непоганий, десь от-от вистрелить. У нього зріст – метр 82 сантиметри, в Герасимюка – метр 80. Герасимюк був у юнаках хороший, ми його підпускали в 17 років до основної команди, виходив, забивав. Запросили в «Динамо», пішов. Ми його знову повернули. І серйозний контракт у нього. Але він не хоче грати так, як треба, береже себе. Він змінився, не хоче бути патріотом. Тож будь-хто, в кого висока кваліфікація, чи він високий на зріст, чи невисокий, буде грати у «Волині». Аби людина любила футбол, була нормальна і здатна скоординовано виконувати на полі футбольну роботу.

– А, скажіть, може, високі зарплати, які отримують молоді футболісти, заважають їх професійному зростанню? Адже юнаки в 15-16-17 років мають ще не зовсім сформовану психіку. Після підписання першого у житті професійного контракту в них голова йде обертом і здається, що вони вже всього досягли. Чи я помиляюсь?

– Це дуже складне питання (зітхає – авт.). Ми хотіли з «Динамо» взяти молодих хлопців. Вони мають таку зарплату, що не хочуть іти сюди. І в основному складі не грають. А так, у другій-третій команді. Їх влаштовує київське життя, така собі недоторканність контрактна. Бо вони підписали контракт із агентом, який має частку від угоди. І ось минає рік контракту, футболіст не виконує умов. Але дуже трудно переконати комісії ФІФА, УЄФА, чи нашої федерації, що футболіст винен у тому, що він, отримуючи великі гроші, не відповідає якістю гри, віддачею, патріотизмом, фанатизмом футбольним. Він не виконує умов. Та агент каже: «Нічого не знаю. В нас контракт, ви платіть». І клуб платить. Але ж в угоді написано і те, що має робити футболіст: виконувати завдання головного тренера, тактичні, технічні, не спізнюватися на тренування, виконувати всю навчально-тренувальну і підготовчу роботу до гри, сприймати завдання реально, відтворювати на полі запропоновану тактику і так далі. Та футболіст цього не робить. І я, наприклад, напишу: футболіст такий-то не виконав моє завдання, не зробив стільки-то відборів за гру, що підтверджує порушення контракту з його боку. Та довести це неможливо, бо ні ФІФА, ні різні футбольні комісії на це не реагують. Клуб платить, а футболіст не виконує того, що від нього вимагають. А що робити тренерам? Я згоден щоб реально, у прогресії футболісти отримували. Ми намагалися в дублі ввести прогресивну шкалу. Потрохи ми їм додаємо, потрохи! І я хотів би, щоб так було. Але як ми беремо в оренду футболіста з іменитого клубу, де він отримував чимало, то ми ж не можемо йому менше платити. Шарпар отримував у Харкові стільки-то, ми його взяли в оренду – ми ж не можемо йому менше платити. І це деформує стосунки в команді, а його заспокоює, бо він не думає, що йому треба більше. А інший у нас отримує менше і йому в кишеню заглядає. А підрівняти, як раніше було, ми не можемо.

Ось ця команда 1989 року (встає з-за столу, підходить до фотографії – авт.). У них у всіх була однакова зарплата. У мене була зарплата така ж, як у всіх тренерів другої ліги команд СРСР. Бо це затверджувала ВЦРПС (профспілки) СРСР, Федерація футболу України разом із Всесоюзним комітетом спорту. Був один штатний розпис. У всіх однакова зарплата й однакова премія була: і в футболістів, і в тренерів – 40 карбованців. На руки 36 карбованців і 40 копійок отримували за виграний матч. І всі тренери отримували, як і футболісти, зарплату 200 карбованців. Другий тренер, начальник команди мали по 180, лікарі по 160, водій – 150 карбованців. Було 25 чоловік штату. П’ятнадцять футболістів отримували по 200 карбованців, три – по 180 і два – по 150. І ми не могли більше нікого брати, бо ніхто не міг заплатити.

– У зв’язку зі сказаним запитаю: коли було важче працювати – тоді чи тепер?

– Футбол був щиріший тоді однозначно, сто процентів. Була мотивація специфічно-фанатична. Футбол – це була специфіка наша, а фанатична тому, що вони більше про футбол думали, ніж про щось інше. За квартиру Бердовський п’ять років грав. Футболіст, рівня якому зараз нема в нашій команді. Чи Федецький, Федюков, Антонюк, Польний, Слука, Раденко, Зейберліньш і так далі. Зейберліньш отримав у нас одну кімнату в гуртожитку, чемпіон Європи, майстер спорту, грав за збірну Латвії. Гравець, якого любили вболівальники, одну кімнату отримав! А зараз футболіст підпише контракт хороший – він може купити собі квартиру, машину… І все, йому нічого не треба. Але ми не можемо на це впливати, якщо ми хочемо грати у Прем’єр-лізі. Ніхто ж не буде грати за 33 гривні. Але тоді був футбол щирий. Уболівальники ходили на матчі: у нас 6-8 тисяч було щоразу. А як ми йшли на першому місці у 89-му, то приходило по 10-15 тисяч. На останній матч взагалі квитків не було в касах, всі розкупили, на бігових доріжках сиділи. У мене є касета цієї зустрічі із миколаївським «Суднобудівником». Це було щось! Вся Волинь жила футболом. Це було щиро. А зараз: грають «Волинь» – «Карпати», сім чи вісім тисяч глядачів, є вільні місця. Ну, телебачення забирає глядачів, то зрозуміло. Але тоді був футбол високоякісний – друга ліга могла на рівних суперничати з вищою. З ЦСКА (Москва) у 87-му ми на кубок грали – 0:0. Мали потрапляли на московське «Торпедо». А в Москві ми програли 0:1. Бурч там "фраєрнувся". Йому Спіцин вдарив із 33-х метрів – він однією рукою хотів піймати. Руку під штангу – і 0:1.

– Тепер друга ліга теж на рівних конкурує з Прем’єр-лігою. «Карпати» (Яремча), наприклад.

– Ну, так. Але з тієї команди нікого не візьмеш, бо вони зібралися на одну гру, це видно. А там грають футболісти, які вже десь виступали. Вони на одну гру зібрались, налаштувались, а потім тиждень не сплять – ноги і все тіло болить. Через «не можу» грали, бо амбіції є. А ми ж шукаємо перспективних гравців. Я обдзвонив Закарпаття, Крим, Одеську область, скрізь, де маю знайомих. На Закарпатті Вітя Ряшко (син його в нас) «Мукачево» тренує. Він тренував колись «Закарпаття». А як ми виходили у «вишку», півроку тренував ФК «Львів». Ми в них виграли там – 1:0.

– Я пам’ятаю, був на тому матчі в Добромилі. Кінаш тоді забив.

– Так. Але я не про те. Сьогодні «Мукачево» Ряшка лідирує на першість області. Там серйозно поставлена робота. Дають 10 тисяч доларів чемпіону області, 5 тисяч – за друге місце. Мотивують клуби: президенти, форма, реклама… У них серйозно все. Вони своє крутять дуже весело – в нас нема такого. Я його (Ряшка – авт.) прошу: «Дай когось». Він каже: «В мене нема». Такий хороший спеціаліст, він знає закарпатський футбол. Та в нас є два пацана із Закарпаття, ми ж не спимо (хитро посміхається – авт.), але вони з 93-го року. Розвиваються, але треба ще років два з ними працювати. Але є вже матеріал. Вже ми не будемо купляти з вищої ліги, бо з вищої ліги когось купити – це мінімум мільйон доларів. Це ж узагалі – такі суми! І це доводиться займатися пошуком. Трудно пояснити. Розумна людина зрозуміє, яка є ситуація. А не так: «Що ви там граєте? Де ви, чого не б’єте, чого ви там то, чого ви кричите, чого то, то, то?» Все! Поки в нас буде розбитий клуб, я не зможу сказати: «Завтра ми будемо на шостому місці».

Так, у тому році пішло. Вчасно чотири місяці не отримували зарплату. Закінчили на шостому місці (осінню частину чемпіонату – авт.), і так: хлопцям їхати у відпустку – ні копійки. І вони поїхали без грошей. Як мені важко було починати! Після Нового року їхати на збір у Ялту. Ми дали трохи грошей, щоб вони мали щось. А заборгували значно більше. Я почав працювати. Щоб вийти з кризової ситуації, змушений був продати ряд футболістів. Так ми вижили.

– Та повернемось до вашої роботи у міськраді. Віталію Володимировичу, ви швидко ввійшли і так само швидко вийшли із депутатської групи «Місто майбутнього». Чому?

– Я людям довірив свої позиції. Але, напевно, ті люди, коли створювали групу, робили це з особистих мотивів, будемо так культурно казати. Коли я це зрозумів, то вирішив: краще займу нейтральну позицію, ніж бути в цій групі політиків. «Місто майбутнього» я собі уявляв так, що це буде в нас така група, яка поповнюватиметьсяся депутатами, і люди будуть творчо підходити для того, щоб щось конкретно зробити для міста, для людей. Але творити майбутнє треба тільки з добрими помислами, а не шукати політикам функції чиновницькі. Мені це не подобається. Тому я вирішив вийти з цієї групи.

– А чи звертаються до вас виборці? Адже до вас тяжко навіть добратися, щоб взяти автограф.

– Звертаються. Скажімо так, із питаннями не дуже глобальними. Мені допомагають помічники. У нас були питання щодо будівництва спортмайданчиків у деяких мікрорайонах Луцька. Ми з нового року вносимо їх в бюджет, і буде виділено кошти, для того щоб поправити ситуацію. Ми їх реалізуємо, якщо нам допоможе міська влада. Якісь невеликі питання ми можемо вирішити і за свої гроші. Щось зробимо. Поки що я нічого такого конкретного не зробив як депутат. Але важливо, що ми віднайшли спільну мову з міським головою, відвоювали стадіон, і цим самим полегшили тягар міської ради. І депутати зрозуміли, що треба йти іншим шляхом: інвестор, стадіон, будівництво, реконструкція. Поки ми будемо миритись, то час тікає, і ми йдемо назад. А треба було швидко вирішити і будувати, бо ми й так затримались. Запоріжжя, Донецьк, Львів, Харків, користуючись можливістю підготовки до «Євро-2012», збудували стадіони, закінчують реконструкцію. Зараз Сімферополь планує робити реконструкцію, Одеса будує новий стадіон вже, наступного року будуть там грати. Ми знову відстали. Питання стадіону було непростим, але нам вдалося його вирішити. Я думаю, що це плюс.

– Скажіть, а що для вас у житті головне?

– Головне? Так, як у всіх простих людей: щоб сім’я була здорова, діти, онуки. Важливо не розчаровувати людей, які вірять у волинський футбол. Так склалося, що життя мені визначило займатися футболом, який має велике значення для волинських людей, тож треба оправдовувати їхню довіру. Дуже важливо не програвати, бо люди боляче реагують, коли ми не робимо їм свята й не даємо змоги отримати від життя позитивні емоції. Головне не втрачати друзів і хороших знайомих...

– А у вас багато друзів, справжніх?

– Друзів не так багато. Я маю друзів, але є й багато хороших знайомих. І в футболі багато хороших знайомих. Оце основне. І ще хочеться зробити щось глобальне для того, щоб футбол у нас розвивався і мав перспективу на багато років, на десятиліття. Бути учасником будівництва стадіону нового, побачити його, базу, дитячу школу, багато футбольних полів. Оце для мене теж дуже важливо. Хочеться при житті це відчути.