Володимир АТАМАНЮК: «Із творчої відпустки хочу повернутися»

Тренерське життя Володимира Михайловича АТАМАНЮКА здебільшого пов'язане із Запоріжжям. Там він працював на початку 90-х років у місцевому «Торпедо», а потім Доля дарувала йому, хоч і за невеликий проміжок часу, побути головним тренером «Металурга».

Було це на межі сезонів 2000/01 та 01/02. З розмови про ті часи ми і почали бесіду з фахівцем.

-Володимире Михайловичу, як згадуєте період роботи в «Металурзі»?
—Лише з позитивного боку.

—Він для Вас співпав з роботою в тренерському штабі з Мироном Маркевичем...
—Вважаю, то були найкращі мої часи тренерської роботи. Саме Мирон Богданович запрошував мене в «Металург». Коли я очолив команду, він залишив по собі непогану спадщину. Якщо не помиляюся, команда на фундаменті його роботи здобула право виступати в єврокубках.
Моя ж відставка залежала не від мене. Тоді все вирішувало керівництво клубу. Робота ж з Мироном Богдановичем залишила у мене найприємніші враження. Ми й зараз залишилися друзями, телефонуємо один одному, коли є можливість — зустрічаємося.

—Ті чотири матчі в якості не помічника тренера, а саме наставника, що дали Вам як тренеру і як людині?
—Як і будь-яка робота — досвід. Довелося дещо переосмислити, змінити погляд на деякі речі. Коли працюєш безпосередньо головним тренером, це вже зовсім інший рівень — оцінюєш усе з іншого боку. Треба виважено ставитися до підопічних і до керівництва. Для мене це був маленький урок, який пішов на користь.

—Маркевич сьогодні й дев'ять років тому, коли ви з ним співпрацювали, це одна і та ж людина?
—Думаю, що за людськими якостями, він залишився таким же, як і був. Напевно, набув досвіду. Як фахового, так і життєвого. Як і раніше, ставиться до футболістів по-людяному. Не думаю, що в цьому плані він змінився. Напевно, став мудрішим. Про це свідчить його робота — зараз він досягає непоганих результатів у чемпіонаті України та єврокубках.

—У вашій тренерській кар'єрі була ще одна запорізька команда, «Торпедо». У ній ви пропрацювали майже десять років. Чим запам'ятався для Вас той період?
— Це був мій початок тренерської кар'єри. То були дуже хороші роки. Ми спочатку грали в другій лізі СРСР, потім у першій (перехідній). Ми ще застали той, радянський, чемпіонат. Потім перейшли в український. Як можна було почуватися поруч з таким легендарним тренером, як Євген Пилипович Лемешко? Це один з найвидатніших наставників України. Мені дуже пощастило, що я працював з такими тренерами, як Лемешко, Маркевич, Ігор Надєїн. Від них я отримав основні знання і досвід.

— Ви працювали в «Торпедо» у ті часи, коли команда посіла найвище в своїй історії місце — сьоме. З часом Вам боліло на душі, що запорізький клуб змушений був знятися зі змагань?
—Звичайно! І досі згадую про це. Від нас, тренерів, тоді нічого не залежало. Змінився власник клубу, прийшов новий господар, і команда потроху стала «плисти». Все ж залежить від керівника: захоче мати команду хорошого рівня — буде її тримати.
А зараз Запоріжжю не вистачає конкуренції. Тобто, «Металургу». Навіть попри те, що свого часу обидві команди ставилися одна до одної з повагою, і гравці часто мігрували з одної в іншу і навпаки. Тож дуже шкода, що цієї команди немає.

—Що, на ваш погляд, відбувається зараз із запорізьким «Металургом»?
—Важко відразу відповісти на це запитання. Потрібно перебувати в колективі. Хоча, на мій погляд, до такого стану речей потроху все йшло. Я вважаю, що це не стихійне явище. Можливо, потрібно переглянути кадри в адміністрації та менеджменті клубу. Але повторюся: щоб давати якусь оцінку, потрібно перебувати в самому колективі.

— «Металург» кілька сезонів доводив: якщо виступати винятково своїми вихованцями, то можна триматися в середині турнірної таблиці. Можливо, причина невдач запоріжців у тому, що не було підсилення спортсменами хорошого рівня?
—Можливо. Футболісти ж не механічні. Якби вони народжувалися щорічно або випускалися як з конвеєру певної кількості і певної якості... Такі, як Тарас Степаненко, Максим Коваль, Сергій Силюк, Володимир Польовий, Володимир Аржанов, Дмитро Невмивака. Всі ці гравці пройшли хорошу школу, витримали сильну конкуренцію, коли команда грала в єврокубках. Багато футболістів на високому рівні закінчували кар'єру в «Металурзі», і молоді було з кого брати приклад і в кого повчитися. Зараз же, хоч і приходить талановита молодь (дякувати Богу, школа працює добре), але немає в кого вчитися. У Польового, Аржанова і Невмиваки вже є чого навчатися, однак вони ще самі вчаться. А ось досвідчених гравців, на жаль, у «Металурга» зараз немає. Думаю, одна з причин невдач — шлях на омолодження складу. Можна «вистрілити» один-два рази, але потім... Подивіться, в Європі провідні команди комплектуються не лише своїми вихованцями. Запрошують усе-таки досвідчених гравців з інших клубів. Якщо хочеш чогось досягати, то мусиш так чинити. А з іншого боку... в «Шахтарі» теж своїх вихованців немає. Один-два, не більше. Хоча в школі та в резервних командах грає чимало талановитих молодих футболістів. А до основи не доходять. Теж питання: чому? У «Дніпрі» зараз така ж проблема.
Зараз для того, щоб купити хорошого рівня легіонерів, потрібні чималі кошти. Можливо, тому керівництво «Металурга» зробило ставку на своїх вихованців, щоб не витрачати багато грошей. Сподівалися, що такий шлях себе виправдає.

—Ви працювали в луганській «Зорі» тренером-селекціонером, а в маріупольському «Іллічівці» — старшим тренером молодіжної команди. Що з чого випливало — робота з молоддю підштовхнула стати селекціонером чи пошук талантів підштовхнув до роботи з молоддю?
-Хочу уточнити: я не працював тренером-селекціонером. І в «Зорі», і в «Іллічівці» був помічником головного тренера. Певний час я працював селекціонером у «Металурзі» після того, як пішов у відставку з посади головного тренера. Я очолив селекційну групу запорізького клубу. У моєму розпорядженні було п'ять осіб, з якими ми працювали по всій Україні. А робота з молоддю із селекцією переплетена тісно. Я й зараз молодь переглядаю.

—Чим зараз ви займаєтеся, чим живете?
—Живу в Запоріжжі. Зараз дуже багато тренерів, які чекають слушної нагоди повернутися у великий футбол. Поки що у мене — творча відпустка. Хочеться, щоб вона закінчилася якомога швидше. Та все одно: наскільки можливо, допомагаю, консультую. В школі дітей переглядаємо, випускників. Дивимося матчі другої ліги. Відбираємо молодь для «Металурга» (Запоріжжя)...

— У школі ФК «Металург»?
— Так. Є тут молодь талановита, перспективна. Це вікові групи 1994, 95, 96 р.н. 93-й, випусковий, непоганий був. А щодо роботи з дорослими командами — поки що не склалося.

—А плани повернутися у великий футбол є?
—Вони є завжди. Іншої роботи для себе я навіть і не уявляю. Чи буде це великий футбол чи ні — не знаю, але повернутися хочеться. Будуть запрошення — працюватиму, не будуть — теж працюватиму, але з молоддю. Невдовзі ось мають створити молодіжну футбольну лігу...

—Якщо «Металург» досяг такого рівня, що майже весь основний склад команди — це власні вихованці, то чи не на часі створити навчальний заклад на кшталт «Динамо», «Шахтаря» чи «Металіста»?
— Маєте на увазі академію? Вивіску змінити завжди можна. Але щоб стати академією, напевно, потрібні кращі умови. Наприклад, п'ять років тому умови, створені для школи, були чудовими. Та вже зараз потрібні значно кращі. Футбол на місці не стоїть. Груп багато, дітей теж. А на фінансуванні клубу залишається лише основна команда і молодіжна, ми ж — на бюджеті. Академія також, звичайно, клубу не завадила б. Та для цього потрібно, щоб була відповідна база. Поки що у нас — спецклас.

Олексій КОМАРОВСЬКИЙ, газета «Український футбол»