1992-й: за політичною Незалежністю – футбольна

№1 за січень. Давайте не втрачати часу (Віктор БАННИКОВ)

«/.../ Тридцятого грудня минулого року Федерація футболу України надіслала Новорічні і Різдвяні поздоровлення на адресу ФІФА та УЄФА. Звичайно, ми поцікавилися станом наших справ щодо нашого прийняття тимчасовим членом цих міжнародних організацій. І ось з Цюріха надійшов факс. Генеральний секретар ФІФА Йозеф Блаттер повідомив: «Ми прийняли до відома вашу інформацію на адресу президента ФІФА Авеланжа. Чекаємо досьє вашої Федерації для розгляду щодо тимчасового статусу в нашій організації, яке може відбутися на найближчому засіданні виконкому ФІФА».

Федерація футболу України повідомила, що документи перекладаються англійською мовою і в зручний для ФІФА час республіканська делегація відвідає штаб-квартиру в Цюріху. А після того, як відбувся пленум Федерації футболу колишнього СРСР, на якому її перейменували на Асоціацію футболу Співдружності Незалежних Держав, ми знову повідомили ФІФА та УЄФА, що Україна не входить до цієї Асоціації під керівництвом В'ячеслава Колоскова. Крім України, до команди Колоскова не ввійшли Молдова, Грузія, Вірменія та новостворена Асоціація Росії /.../».

№№11/12 за березень.  Ми з вами — виняток, з чим і вітаємо (Володимир БОДЕНЧУК)

«Працюючи над попереднім номером «УФ», ми лише останньої миті змогли внести відповідні корективи у зміст газети, пов'язані з визнанням України з боку ФІФА. Звичайно ж, ми дуже чекали цього повідомлення, але фізично могли не встигнути зреагувати на нього. Громом же серед ясного неба, схоже, виявилася вістка із Цюріха для В'ячеслава Колоскова. І це з його величезним міжнародним авторитетом — ну хіба можна так тупо не вловлювати настроїв у ФІФА? Не зміг чи не схотів?

Верстали ми 9-10 номери «Українського футболу» 26 лютого і лише останньої миті дали шапку: «Україна — член ФІФА. Збулося!». А мінський тижневик «Пресс-бол» побачив світ днем раніше. В інтерв'ю під заголовком «Вячеслав Колосков из-за дверей ФИФА: все войдут одним путем» розповідається, як багато він робить, аби третього липня колишні республіки вступили до ФІФА, навіть заспокоює — «на мой взгляд, особых причин для волнений у федераций быть не должно, все они должны получить временное членство».

Але справа-то в тому, що федерації не просто хвилювалися, а діяли. Журналіст знає про це і запитує, що змінилося в позиції ФІФА після візитів делегацій України і Всеросійської Асоціації футболу. Далі йде відповідь, яка, слово честі, заслуговує, аби її подати повністю:

«Как вы знаєте, Банникова в ФИФА принимали на достаточно высоком уровне. Однако его утверждения о возможности принятия Украины в ФИФА раньше других объясняются, на мой взгляд, стремлением выдать желаемое за действительное. Не знаю, что сказали в штаб-квартире Виктору Максимовичу, но мне Блаттер совершенно однозначно заявил, что никаких исключений и отступлений от регламента ни для кого сделано не будет. Таким образом, как бы ни хотелось украинским клубам, они не смогут представить свое государство по итогам своего чемпионата в еврокубках раньше других республик, то есть до 1993 года. Кстати, генеральный секретарь ФИФА очень тепло отозвался о позиции руководства Федерации футбола Украины в том, что украинские игроки будут участвовать в сборных СНГ.

Весьма негативную оценку вызвал в Цюрихе визит делегации ВАФ (Всеросійська Асоціація футболу, організація, котру було створено на противагу корумпованому Російському футбольному союзу; очолював її видатний у минулому воротар Анзор Кавазашвілі, проте його реформаторські устремління були вміло задушені інтриганством Колоскова. — В.Б.) и Верховного Совета России. Как мне рассказывали, депутаты даже перехватили инициативу и пытались сами докладывать ФИФА о ситуации в российском футболе. Тут это расценивают как вмешательство политиков в спорт. Блаттер даже был вынужден покинуть встречу вскоре после ее начала».

Отже, коли надійшло повідомлення, що статус тимчасових членів ФІФА отримали федерації України і Грузії, ми зателефонували В.М.Банникову. «Чув, — сказав Віктор Максимович, — але чекаємо офіційного факсу з Швейцарії». Через кілька днів прийшов і факс, остаточно підтвердивши, що Колосков у своїх прогнозах попав пальцем у небо.

Гадаєте, просто помилився? Недооцінюєте ви В'ячеслава Івановича! Переметнувшись у крісло президента Російського футбольного союзу, футбольний імператор почав гарячково розмірковувати, як поліпшити свій імідж в російському футболі, з яким він стільки років боровся, — не кажучи вже про український, білоруський чи латиський... І Колосков вирішив загальмувати процеси, які вже пішли у «братніх» федераціях. Цим і пояснюється ще один його прогноз: «Для меня практически ясно, что Россия будет принята в ФИФА и УЕФА летом одновременно со всеми». Вловлюєте? Буде прийнята, але це вже його, колосковська, футбольна Росія, а не якогось там Кавазашвілі. І як тут не використати свій вплив, аби затримати вступ інших, аби всі йшли одночасно.

Раптом вийде — в очах росіян Колосков лише виграє.

Але не прислухалися цього разу до порад В'ячеслава Івановича, а Блаттер, схоже, обдурив. Отакий ось виняток, який, схоже, стає правилом. Колосков втрачає ґрунт під ногами, хоча й стверджує, що «уже сегодня Кавазашвили не более чем голый король».

Не будемо втручатися навіть у футбольні справи сусідньої держави, росіяни самі розберуться, хто є хто. Час сьогодні такий, що через добу біле стає чорним і навпаки. Як це робиться, Колосков добре знає з власного досвіду.

До речі, за допомогою спонсорів редакція віднайшла можливість оперативно висвітлювати хід національного чемпіонату: цей номер вже наступного дня після підписання до друку надійде в кіоски і до передплатників. З цією ж метою будемо чергувати здвоєні і одинарні випуски».

№№23/24 за травень.  Кукурудза, пристрасті і ЗМОП (Валерій ВАЛЕРКО)

«Побоювання, що приїзд київського «Динамо» не викличе інтересу в Дніпропетровську, розвіялися, мов дим, уже в готелі — збирачі автографів і просто шанувальники футболу взяли команду в тісне кільце і закидали гравців і тренерів різноманітними за змістом і формою запитаннями.

А на підступі до стадіону «Метеор» стало зрозуміло, що й національний чемпіонат не залишив байдужими місцевих уболівальників. Тут і там, подібно до київської «біржі футбольних новин», збиралися групи людей, обмінятися чи поділитися інформацією, котрої, зазвичай, не бракує — дніпропетровців однаковою мірою хвилював приїзд уславленого Володимира Мунтяна в ролі комісара матчу і перипетії довкола «футбольного Гати Камського» — талановитого Валерія Лебедя, спортивну долю котрого взявся вершити батько. Кілька доморощених бізнесменів приймали ставки на матч — пророкувалася перемога господарів поля.

Стадіон, на відміну від міста, сподобався — добре впорядкований і по-домашньому затишний. Гарною українською мовою диктор оголосив склади команд і прочитав інформаційно насичені матеріали радіожурналу. Болільники охоче розкуповували цікаві, як завше, програмки до матчу, підготовлені відомим журналістом Анатолієм Косим. У перерві зустрічі свою майстерність демонстрували юні вихованці секції рукопашного бою. Здавалось, нічого особливого — так ще кілька років тому було повсюди. Але, на превеликий жаль, зараз і в столиці, і в інших великих містах обмежуються власне футболом і тільки.

Втім, у Дніпропетровську довелося побачити й зовсім нове — глядачі спостерігали за матчем, ласуючи підсмаженою кукурудзою. Невеличкі пакетики коштують недешево — по 8 карбованців, але й бажаючих придбати їх багато. Справа, безперечно, потрібна і взаємовигідна, а затіяв її футбольний клуб, організувавши спеціалізований кооператив, який не залежить од примх і скупості державної торгівлі.

За півгодини до початку матчу пощастило розговоритися з тренером «Дніпра» Олександром Лисенком, відомим у недалекому минулому гравцем цієї ж команди. «Де й поділася самовпевненість наших хлопців, — зауважив фахівець.— Гадали, що рівень національного чемпіонату виявиться невисоким, лідери не матимуть конкуренції. Звідси й оті суди-пересуди про неприйняття «Дніпром» футбольної незалежності. Тепер же, скуштувавши гіркого, зціпили зуби і борються за місце під сонцем. Хлопцям хочеться спробувати сили в єврокубках, таке завдання стоїть перед колективом».

Зустріч видалася бойовою, безкомпромісною і, на жаль, занадто нервовою. Останньому, як не дивно, посприяла бригада арбітрів. Володимир Туховський і його помічники діяли невпевнено і неузгоджено, що швидко зрозуміла й глядацька аудиторія. Суддів освистали, а дехто із занадто розгарячілих уболівальників, запідозривши арбітра в необ'єктивності, спробував опісля поєдинку «навести довідки». Довелося втрутитись у події змопівцям, і до серйозних ексцесів справа, на щастя, не дійшла.

Зрозуміло, післяматчевий настрій був різним — дніпропетровці скаржилися на фортуну, що в кількох випадках відвернулася від них, кияни ж з нетерпінням очікували повідомлення з Івано-Франківська. «Буковина» перемогла, і технічний директор «Динамо» Михайло Ошемков підбив підсумки: боротьба продовжується.

Останній штрих, що стосується матчу: до киян заглянув їхній колишній одноклубник Володимир Горілий і вибачився за грубу гру. Динамівці промовчали, тільки Олег Саленко глибоко зітхнув: йому, напевно, доведеться пропустити одну-дві зустрічі — травма».

№№35/36 за серпень. Тільки — 5:1 (Іван ЯРЕМКО)

«Спорт для тисяч емігрантів, що перебували на вигнанні після закінчення Другої світової війни, виконував важливу функцію моральної підтримки у незавидних буднях і був першорядним помічником для взаємного пізнання і зближення з представниками інших народів.

Отак навесні 1948 року — року Олімпійських ігор у Лондоні — виникла думка серед діячів спортової секції міжнародного комітету політичних діячів влаштувати спортові ігри тих народів, представники яких силою воєнних обставин опинилися на вигнанні у Німеччині. Як писав тоді в «Українській Трибуні» спортивний журналіст Олег Лисяк: «Ці змагання не будуть ніякою конкуренцією для «Великої Олімпіади». Вони будуть тільки ще одним доказом солідарності вигнаних з батьківщини членів поневолених націй, вони мають бути доказом їхньої моральної і фізичної вартості».

«Олімпіада ДП» (переміщених осіб) — так назвали свої змагання представники Литви, Латвії та Естонії, а також України, Польщі, Угорщини і Югославії, які виборювали символічні нагороди з волейболу, баскетболу, настільного тенісу, боксу, легкої атлетики і, звичайно ж, футболу.

Минуло 44 роки, пройшли покоління, багатьох учасників і глядачів цих символічних Олімпійських ігор вже немає серед живих, але ті, що залишилися, свято бережуть пам'ять про ці події, про своїх колег, з якими пережили ті пам'ятні миті. Одним з них є Володимир Закалужний, ветеран українського футболу на еміграції, в 50-ті роки гравець збірної Канади, а на «Олімпіаді ДП» — кращий бомбардир української команди, що стала переможцем футбольного турніру.

І ось сидимо у затишному помешканні Закалужного в Торонто, перед чиїм будинком на вулиці принца Едварда, 115 смарагдово зеленіє травник, дбайливо вирощений господарем. Закалужннй розкладає переді мною витинки з пожовтілих газет і розповідає про той турнір.

—Навесні 1948 року, коли стало відомо, що влітку відбудеться «Олімпіада ДП» і була створена футбольна команда «Україна», тренером якої призначили відомого до війни гравця львівської «України» та ужгородської «Русі» В.Кобзяра. Осередком для збірної став табір в Регенсбурзі, де ми отримали житло і харчування, тут проводили тренування і контрольні матчі.

Олімпійський турнір копаного м'яча розпочався для нас 27 червня в Ландсхуті, де першим суперником стала репрезентація Югославії. Ось якими були склади команд:

Україна: Бойцун, І.Мікльош, Ходань, Лютак, Медведчук, Кутний, Гарасим, Закалужний, Горський, Куцан, Савка.
Югославія: Піляцер, Драгутін, Маркович, Веселінович, Дрозданович, Маркович, Секуліч, Рістіч, Рай, Петрович, Стаїн.

Ми розпочали з центра поля, і вже в перші хвилини після гарної комбінації Горський з близької відстані забиває перший м'яч. Через дві хвилини він виводить на зручну позицію вже Гарасима — і м'яч знову у сітці. До перерви Горський забиває ще одного м'яча, на що суперники відповіли тільки раз. У середині другого тайму і мені вдається точно пробити по воротах, а під кінець матчу Медведчук збільшує рахунок — 5:1. Тоді ми й не передбачали, що аж в чотирьох поєдинках вдасться забити по п'ять м'ячів. Про цю перемогу німецька преса писала так: «В повній темпераменту грі виявилася краща зіграність українців, вони грали швидше, плинніше і били по воротах з усіх позицій, так що їх перемога була цілком заслугована».

Через тиждень суперником України стала Угорщина, а матч проходив в Регенсбурзі з виконанням державних гімнів, піднесенням прапорів в присутності високих чинів американської військової адміністрації.

Україна: Касіян, Ходань, І.Мікльош, Дейчаківський, Лютак, Медведчук, Савка, Куцан, Горський, Закалужний, Гарасим.
Угорщина: Шамсон, Балатон, Сейп, Мароші, Деметрович, Ландле, Тома, Медведадь, Надь-Варга, Кішле, Палфі.

Ми граємо в синіх сорочках з тризубом і чорних штанцях. На 23-й хвилині після комбінації, в якій беруть участь Савка — Горський і Куцан, останній б'є в правий кут угорських воріт і маємо — 1:0.

Україна: Касіян, Арндт, Ходань, Медведчук, Лютак, Кметь, Гарасим, Закалужний, Савка, Куцан, Голюка.
Литва: Перкунас, Базиляускас, Кітас-ІІ, Кітас-І, Сідабрас, Єршовас, Лянгїєвічус, Грибаускас, Якубайтіс, Кітас-ІІІ, Мартінкас.

Почалося цілком добре, бо вже на другій хвилині Савка здобуває перші ворота. Темп гри відразу став швидким, литовці атакують більше, а ми в той час використовуємо кожний момент для стрімкого випаду. В кінці тайму після подачі Савки я здобуваю другі ворота, а через якусь мить мій товариш забиває свого другого гола в цьому матчі. Але перша половина тягнеться щось дуже довго і литовці встигають забити один м'яч, а після перерви здобувають ще два і вирівнюють рахунок — 3:3. Їх гра стає щораз гостріша і вони порушують правила, за що суддя призначає карний удар, який доручають пробити мені, і стає — 4:3. Здавалося, що вдасться отримати рахунок, але литовці таки вирівнюють — 4:4. В результаті три команди: Литва, Польща та Україна здобули однакову кількість очок. Тому організатори змагань ухвалили провести додатковий турнір між цими трьома дружинами у Мюнхені з 12 по 14 листопада.

Настрій перед турніром не був оптимістичний, бо не прибули провідні гравці Горський, І.Мікльош, Савка. Напередодні матчу ми пішли до кінотеатру, де йшов чудовий музичний фільм за участю співака Джіно Россі. Повертаючись на ночліг, ми підспівували італійські мелодії і добре відпружилися перед відповідальним матчем. На другий день Україна і Польща виструнчилися під мелодії українського і польського гімнів перед німецьким суддею п. Цімсом.

Україна: Касіян, Стасюк, Ходань, Дейчаківський, Медведчук, Лютак, Маркевич, Закалужний, Кобзяр, Гарасим, Савка.

Довелося вийти на поле і нашому тренеру Кобзяру, який і відкрив рахунок. І хоча поляки незабаром забивають у відповідь гола, але Кобзяр знову ударом з лету виводить нашу дружину вперед. Після перерви ми маємо незаперечну перевагу і забиваємо ще три м'ячі — Маркевич і я — два. Цим підтримуємо традиції з перших поєдинків турніру і виграємо — 5:1.

Проти литовців грала та сама дружина, тільки замість Дейчаківського виступив Кутний (тобто на поле вийшли: Касіян, Стасюк, Ходань, Кутний, Медведчук, Лютак, Маркевич, Закалужний, Кобзяр, Гарасим, Савка. — В.Б.), але рахунок був той самий — 5:1. Першого гола здобув Лютак, чий далекий удар потрапив у ворота. Другого гола вдалося забити мені, про що репортер написав так: «На 39-й хвилині найкращий момент змагань: Закалужний, обернений плечима до литовських воріт, акробатичним ударом спрямовує м'яч у сітку! Такі голи бачимо справді раз на кілька років». Потім наступив час Маркевича, який протягом півгодини здобуває три голи підряд. Та прихильником «традиції» щодо кінцевого рахунку є Медведчук, який грає рукою на карному полі, і суддя диктує «11-ку», яку литовці заміняють на гол, отже є знову — 5:1.

Останній сюрчок судді, гравці прощаються, а публіка вибігає на грище з синьо-жовтими прапорами і зносить нас на своїх плечах з майдану.

Так закінчився футбольний турнір «Олімпіади ДП», який приніс нам перемогу і звернув увагу закордонної преси. Ми всі тоді вірили, що добре прислужилися справі українського народу».


Володимир БАНЯС, газета «Український футбол»