«На футбольному полі немає друзів»

Кажуть, надійний воротар – це половина команди. Саме так відгукувалися свого часу львівські вболівальники про стража воріт «Карпат» Богдана Стронціцького.

– Як прийшли у футбол?
– Це було дуже давно (сміється). До серйозних занять футболом відвідував чимало секцій із різних видів спорту. Мене захоплювало плавання, водне поло, волейбол, теніс. На стадіоні «Юних піонерів» на Погулянці набирали хлопчаків нашого року народження, і ми разом з однокласником прийшли до тренера Олександра Римка. До речі, цей фахівець успішно працював зі збірною Росії з міні-футболу, а нині тренує футзальну команду в Самарі. Вже на першому тренуванні обрав собі місце на воротах, визначивши таким чином остаточно своє ігрове амплуа у футболі. Коли цей тренер переїхав у Росію, ми тренувались уже під керівництвом Ярослава Михайловича Канича. Перші ж наші кроки були також на цьому стадіоні – «Юних піонерів».

– А як потрапили в команду майстрів?
– Після служби в армії 1989 року у Львівському СКА покійний Володимир Петрович Булгаков запрошував у херсонський «Кристал». Із Херсону перейшов до Михайла Лихого в «Карпати» із Кам’янки-Бузької, де вибороли путівку в другу союзну лігу, а згодом команду через брак коштів із Кам’янки перевели в Стрий. Це були перші кроки чемпіонату 1992 року незалежної України. Після Стрия, за рекомендацією пана Журавчака, Мирон Маркевич запросив у «Карпати».

– Наскільки відомо, ваш славетний дебют відбувся 25 вересня 1992 року в матчі проти «Чорноморця»?
– Так, після першого тайму ми програвали, після другого виграли 4:3. Мені довелося вийти на заміну у другому таймі за рахунку 1:3. Доклавши неймовірних зусиль, ми, врешті, перемогли «моряків» із рахунком 4:3. Тоді чудово зіграв Андрій Покладок, адже йому вдалося забити після перерви два важливі м’ячі. Той поєдинок згадуватиму завжди.

– Я пам’ятаю цей двобій, був тоді на стадіоні. Вболівальники відчували неймовірне піднесеня. У вас був вдалий старт у «Карпатах»...
– Так, дебютував вдало. Та й узагалі кар’єру в «Карпатах» вважаю вдалою.

– Тільки-но ввійшли в команду, відразу забронювали за собою місце у воротах. У Львові довго не було голкіпера, який би по-особливому запам’ятався, ще з часів Лайзана. Напевно, ви відчували себе частиною львівського клубу.
– Звичайно, й тепер відчуваю себе частиною «Карпат». Так було навіть тоді, коли грав у «Таврії» й «Спартаку» з Івано-Франківська. В «Карпатах» відбувся як воротар і гравець. Знайшов там багато друзів. Для мене імідж «Карпат» перш за все.

– Чи маєте якісь забобони? Як відомо, кожен голкіпер, навіть у хокеї, перед тим, як стати у ворота, здійснює якийсь ритуал.
– Звичайно. Колись правою ногою виходив на поле, спершу одягав правий бутс, праву рукавичку.

– А улюблених рукавичок не було?
– Ні, вони ж не довговічні.

– Тобто не було такого, щоб заклеювали їх пластирем, тому що це ваші улюблені…
– Ні, це просто як основне знаряддя праці. Коли вони заклеєні, м’яч не втримається в руках.

– Що запам’яталося найбільше за часів виступу в «Карпатах»? Який саме поєдинок справив на вас найбільше враження?
– Звичайно, кожне протистояння по-своєму. Було багато всього. Кожна перемога запам’ятовується, не забуду єврокубки, два фінали Кубка України. Все це на серці, в душі залишає слід. Уся історія.

– А з яким тренером найкраще працювалося?
– Мені ще поталанило за дитячих часів. І перший тренер, і Булгаков, який запросив у Херсон, Вільховий – у «Карпати» із Кам’янки, Маркевич – у львівські «Карпати». У львівській команді тренували Маркевич, Журавчак, Броварський, Юрчишин. Кожен вносив щось нове в команду.

– Із ким товаришували в «Карпатах», із ким були особливі стосунки?
– Ми й зараз товаришуємо сім’ями. З Вільчинським, Толочком, Покладком. Постійно разом.

– А коли були голкіпером, чи були особливо незручні нападники?
– Був. Приміром, Леоненко.

– Він забив вам п’ять голів. У вашій кар’єрі була поразка від «Кривбасу» з рахунком 5:2. І тоді забивали у ваші ворота екс-»карпатівці». Гецко, Паляниця. Можливо, колишні партнери використовували ваші секрети?
– (Сміється) Та ні. Жодних образ на них не тримав. Вони виконували свою роботу у своєму футбольному клубі. На футбольному полі немає друзів. Пригадую, коли хтось із «Карпат» переходив в інший клуб, то в очних протистояннях відразу нам забивав. Євтушок перейшов у «Дніпро», у грі з «дніпрянами» ми  вигравали 1:0, а в підсумку поступилися – 1:2. Один із голів забив Євтушок. Мізін, Паляниця, Гецко перейшли в «Кривбас», відразу нам забили (найбільше м’ячів за гру Стронціцький пропустив 12 липня 2000 року у Кривому Розі проти «Кривбасу». Тоді «Карпати» програли 2:5, а м’ячі у ворота Богдана Стронціцького забивали його колишні партнери: С. Мізін, О. Паляниця, І. Гецко – 2, а також
Є. Римшин).
Перейшов Даниловський у «Чорноморець» – у грі з «Карпатами» забив своїй колишній команді. Справжній фатум…     

– Ви з тих людей, які двічі завершували кар’єру. Чому повернулись у футбол, коли вже складалося враження, що остаточно вирішили попрощатися з футболом?
– Прийшли нові тренери, в «Карпатах» з’явився Голац. Багато наставників приходять у команду зі своєю воротарською командою. І в грудні 2002 року довелося шукати роботу. Я вирішив довести всім, що зможу знайти роботу та грати. Хочу подякувати Кварцяному, який повірив у мене і взяв до себе у «Волинь». Я пройшов усі передсезонні збори, а потім, уже перед стартом, відбулася рокіровка – так опинився в сімферопольській «Таврії».

– Які враження від Криму?
– Дуже хороші. Перед другим колом ми перебували в зоні вильоту, а закінчили сезон на восьмому місці. І місто гарне, і море. Там не є проблемою разом із сім’єю автомобілем поїхати на відпочинок.

– Колись таких посад, як тренер голкіперів, не було. Вони з’явилися у 1990-х. Чи вважаєте потрібною цю посаду?
– Звісно. Це зовсім інша специфіка роботи.

– Нині ще є така модна тенденція – запроваджувати посаду «тренер нападників». Наприклад, у клубі «Реал». Подейкують, що Олег Саленко може здобути її в київському «Арсеналі»…
– Просто тренер бере собі за помічників кого потрібно, набирає в штаб.

– Після того, як почали опікуватися голкіперами «Карпат», у команді з’явилося чимало талановитих воротарів. Приміром, Тлумак, Мартищук, Новак. Колись ви сказали, що до становлення Андрія Тлумака як стража воріт теж маєте стосунок...
– Я пам’ятаю його ще 18-річним хлопчиною. Йому було дуже важко потрапити на збори взимку. Він перетерпів, переборов себе, тому на нього є «попит». А взагалі вважаю, що львівська школа воротарів – одна з провідних в Україні.

– Кого зі світових голкіперів вважали авторитетом?
– Їх було багато. Наприклад, Майєр. Він грав на «4». Тому в нього не було таких провалів. Він був простий і надійний. Нині його вважають сильним. Можна називати, починаючи з Льва Яшина. В кожному десятиріччі є свої герої. За Радянського Союзу був дуже талановитий у свої шістнадцять Дмитро Харін.

– А в Україні кого вважаєте найкращим голкіпером?
– Із воротарями пощастило «Шахтарю». Номер один – це, звичайно, Шовковський. Наздоганяють його конкуренти – Шуст і П’ятов.

– Ви купили шматок львівського воротарського газону. Що спонукало до цього? Де ви його зберігаєте?
– Ще не поклали ніде, тому що не було часу це зробити. Він лежатиме на ділянці в заміському будинку.

– Приблизно три роки тому в Україні постало питання, хто замінить Шовковського. Нині з’явилося багато молодих голкіперів: Рибка, П’ятов, Шуст…
– Думаю, що настав час для молоді. Якою б не була великою футбольна школа «Шахтаря», після Шуткова голкіперами були тільки приїжджі. В Києві з’явився Шовковський – і відпала необхідність когось шукати, оскільки він довів, що є надійним воротарем.

– Як тренер голкіперів, чи навчаєте воротаря не лише відбивати пенальті, але й пробивати?
– Ні. Лише відбивати. Основну роботу нехай виконують ті, кому вона належить.

– А ви навчаєте, як реагувати на пенальті?
– Звичайно, є декілька варіантів. Але це професійна таємниця.

Львівська Газета