1993-й: в умовах навколишньої розрухи

№3 за січень. Гнули, гнули — не зігнули... федерацію (Володимир БОДЕНЧУК)

«Не без скандалу пересівши свого часу з крісла футбольного керівника СРСР-СНД у крісло президента Російського футбольного союзу, горезвісний В'ячеслав Іванович Колосков ніяк не може відмовити собі в «батьківській» опіці над усіма гравцями й тренерами на території колишнього Радянського Союзу. Складається враження, що пропадуть вони без нього, а наш безкорисливий маестро цього не переживе. Тому й клопочеться про футбольні справи, не лише довірені йому Росією.

Прикладів предостатньо. Візьміть той же Кубок чемпіонів Співдружності. Здавалося б, кому він нині потрібен? Січень, гравці щойно з відпусток. Та й під дахом — зовсім інша гра. Словом, ентузіазму ніякого. Але В'ячеслав Іванович не шкодує зусиль, аби його провести, знайшлися навіть мільйони на призи. Отже увага: «Футбольний союз» знову разом під керівництвом Колоскова! Того самого, що кілька років тому навіть дитячим командам забороняв зустрічатися з грузинськими, бо ті бачте насмілилися проводити власну першість.

Проте, що тут згадувати? Позиція Колоскова не змінилася, але зараз йому найголовніше продемонструвати свій вплив на футбольні справи 1/6 планети — навіть у нинішніх умовах — і Грузії, і Туви... Бо ж незабаром Конгрес ФІФА, віце-президентом якої Колосков вважається, там обиратимуть нове керівництво... Скумекали? Коли мова зайде про віце-президента, може статися — хтось із підтоптаних достойників скаже:

—Містер Колосков вже навіть на громадських засадах очолює футбольний рух на такій величезній території... То кого ж нам ще шукати?

Дивись — і ще раз оберуть, а там — дасть Бог — і до пенсії недалеко. Хоча, що таке вік, коли стільки завзяття та ідей...

Отже, турнір треба провести неодмінно. Навіть, коли не виходить з чемпіонами СНД. Литовці он лише п'яту команду посилають. Нехай їде. По-перше, Блаттеру однаково, що «Жальгіріс», що «Єкранас», по-друге, головне — сам факт. Хто-небудь, аби був.

Це стосується всіх, крім України. Тут особлива позиція, бо присутність «Таврії» конче необхідна. Дарма, що федерація не погоджується, дарма, що команда не в чемпіонській формі... Тут інше. Політичний, якщо хочете, фончик: весь футбольний союз і «Таврія» в ньому. Та, що з Криму. Зрозуміли? Багров — за! І.Бурбуліс теж зрозумів, обіцяв сприяння. А якже!

Віддамо належне досвідові й наполегливості Колоскова: нині він робить усе, аби спокутувати власну вину перед російським футболом, якому нашкодив свого часу не менше, ніж українському. Ось і пнеться нині з усіх сил, не гребує ніякими засобами... Недарма в народі кажуть: нахабство — друге щастя. А тут ще й давні знайомства, як у вмілого рибалки — підживлені місця і функціонери. Ось і виходить...

Не знаю, як складеться з майбутніми виборами Колоскова, але донедавна був певен, що футбольної збірної СНД вже не існує, що загинула вона минулого червня у Швеції під могутніми атаками удачливіших суперників — 0:3!

Але, якщо вірити другому тренерові збірної Росії Борису Ігнатьєву, інтерв'ю з яким надрукував московський «Спорт-Експресс», сьогодні, 26 січня, коли верстається наш тижневик, в західнонімецькому місті Ганновері під час матчу російської збірної з однойменним клубом відбудеться... «своєрідне прощання зі збірною СНД».

Ні, це не обмовка. Як з'ясувалося, пропозиції взяти участь у цьому матчі надіслали усім гравцям, які виходили на поле в матчах збірної СНД у відбіркових та фінальних зустрічах першості Європи. А щоб не дуже комизилися, бо ж, як кажуть, коневі зрозуміло, що СНД — не Росія, якраз під матч вирішили зібрати всіх у Москві, аби вручити конверти з грішми, що надійшли від УЄФА за участь у фінальній частині чемпіонату. Зрозуміло, що «їхня товщина залежатиме від внеску кожного футболіста в гру команди». А «внесок» визначатиме Колосков і Ко — ось і подумай: їхати чи ні. Хитро придумали! І все ж, за словами того ж Ігнатьєва, в Москву не приїдуть: Харін, Добровольський, Шалімов, Юран, Кульков, Мостовий, Горлукович, Канчельськис, Цвейба, Михайличенко, Олег Кузнецов...

З ким же тоді прощатимуться в Ганновері, бо й колишній головний тренер збірної СНД Анатолій Бишовець «...не може вирватись навіть на пару днів» (з Кіпру. — Ред.). В Ганновері командою керуватиме Павло Садирін? Правильно, фарс! І його організаторів цікавить лише сам факт матчу команди з «гордою назвою» — мовляв, живе футбольна співдружність. А піде все гладко — дивись, ще когось загітують грати за збірну Росії. Візьміть останніх чотирьох у цьому списку, хоча трьох, бо Канчельськиса вже, схоже, купили. Запізно! — скажете: Цвейба, Михайличенко й Кузнецов уже грали за збірну України? Але хіба писані закони для Колоскова з його талантом? За ту ж збірну Росії грає Юран, який не провів жодного матчу в будь-якому російському клубі і якщо й бував у Росії, то лише тоді, як у сусідні з Луганськом селища до дівчат їздив; та ж історія незабаром повториться з Канчельськисом, за молодіжну збірну Росії вже «засвітився» донеччанин Сергій Щербаков, якому «не перешкодив» навіть виступ у прем'єрному матчі національної команди України. Хто наступний?

До сліз образливо за наших хлопців, але хіба лише їх учили ще кілька років тому, що «наш адрес не дом і не уліца». Ось і беруть нині їхні душі всякі колоскови, як кажуть, голими руками.

У ситуації, що склалася, цілком зрозуміла чітка позиція Федерації футболу України, її президента Віктора Банникова, який не згоден на лакейські ролі в чужих брудних іграх. Ми за розвиток футбольних зв'язків з Росією, як і з будь-якою іншою країною — членом ФІФА, але категорично проти будь-яких форм і виявів диктату. Ми — за міжнародні зустрічі — від чемпіонських до дитячих команд, але не дозволимо використовувати їх для задоволення чиїхось егоїстичних чи політичних амбіцій.

Останнім часом у нас мало футбольних перемог, будемо вважати, що Банников і його колеги прагнуть перехопити ініціативу».

№9 за березень. Федір МЕДВІДЬ: «Любив вигравати у шотландців» (Микола МОТОРНИЙ)

«Через кілька днів Федору Медведю виповниться п'ятдесят. Уже п'ятдесят. Молоде покоління уболівальників, мабуть, і не пам'ятає Федора на полі у складі київського «Динамо». А саме Медвідь був одним із найяскравіших гравців динамівського клубу протягом десяти років, коли в команді виступали такі зірки, як Лобановський, Базилевич, Сабо, Бишовець, Макаров...

Наша розмова з Федором Йожефовичем розпочалася зі спогадів про появу у великому футболі. Я попросив розповісти, звідки він родом, коли почав грати, як з’явився в київському «Динамо».

—Народився 1943 року в закарпатському селі Нове Давидкове, — розказує Ф. Й. Медвідь. — Був помічником батькам по господарству. Як і всі сільські ровесники, любив ганяти м'яча. Та не обмежувалися футболом. Часто влаштовували поєдинки з волейболу, баскетболу, лижних гонок. Та все ж, футбол був на перших ролях. До речі, в нашому селі була лише початкова школа. Тож у старші класи ходив до Лохівської середньої. А це за тридцять кілометрів. Щодня вставав о п'ятій ранку. І жодного разу не запізнився на заняття! Весною і восени — бігом, взимку — на лижах. Постійно виступав на юнацьких турнірах, забивав м'ячі, а тому, мабуть, і привернув увагу тренерів мукачівської «Березинки», яка виступала на першості України. Чотирнадцятирічним дебютував у товариському матчі з румунським клубом. Забив два м'ячі. Видно, завдав роботи суперникам, бо вже після зустрічі до мене підійшли тренери ужгородського «Закарпаття». Навіть не сподівався, що так швидко опинюся в ужгородському колективі. Та вже через рік, коли Сабо з Турянчиком поїхали до Києва, у мене почалися тренувальні будні на базі «Закарпаття». Звичайно, як і сотні ровесників, я мріяв про київське «Динамо». Але хто в шістнадцять років не снить найсильнішим клубом України! Пригадую, грали в Києві проти місцевого «Арсеналу». Після фінального свистка до роздягальні зайшов Михайло Михайлович Коман. Поцікавився моїм життям. Потім сказав: «Закінчуй школу і збирайся до Києва».
Взимку 1962 року я вже був на зборах у «Динамо». Перший сезон провів у дублюючому складі. Записав на свій рахунок 33 голи. Коли команду очолив Віктор Олександрович Маслов, почав частіше виходити на заміну. Дебют у динамівському клубі відзначив забитим м'ячем у ворота донецького «Шахтаря». У наступному поєдинку з кутаїським «Торпедо» знову забив м'яч.

— Федоре Йожефовичу, ви з такою теплотою згадуєте про тренерів, гравців. Невже не було у вас ніяких проблем?
— Та я двічі, на радість батькам, втікав із Києва до свого села. Хотів грати в основному складі, а мене тримали здебільшого в запасі. Хоч і розумів, що важко пробитися до стартового складу. Адже в команді того часу, що не гравець, то ім'я в радянському футболі. Та через кілька днів приїжджав Михайло Михайлович, картав: «Хлопче, так робити не гоже. Збирайся, завтра їдемо до столиці».

— Вам довелося пограти в «Динамо» при різних тренерах. А ось з Масловим добилися найбільшого успіху.
— Дід — так між собою називали хлопці Віктора Олександровича, тонкий фахівець, умів підійти до кожного гравця. Саме Маслов пророкував Мунтяну, Бишовцю, Поркуяну велике майбутнє. А мені завжди казав: «Федоре, на якому бензині ти будеш сьогодні їздити?». Коли чув у відповідь, що на 76-му, радив залити 93-й — «щоб захисник за Медведем бігав, а не навпаки». Це означало, що в звітному поєдинку мені треба працювати за двох, постійно тримати в напруженні двох-трьох суперників.

— З ким дружили в команді?
— За мою футбольну кар'єру змінилося чимало партнерів. З усіма були дружні стосунки. Коли перейшов до Києва, мене опікали Сабо, Турянчик. Здружився з Лобановським і Трояновським. Валерій Васильович пильнував за моєю вагою. У їдальні спеціально сідав за мій стіл і не давав навіть зайву склянку води чи соку. А з Віталієм Хмельницьким навіть нині разом працюємо і не набридли один одному (сміється). А ще Поркуян, Пузач. Войнов. Це вони допомагали мені організовувати голи, виставляли такі м'ячі, що лише переправляй їх до сітки воріт.

— Ви забивали багато м'ячів. Який гол запам'ятався найбільше?
— У мене немає пам'ятного гола. Адже всі красиві — забиті ногою, головою, носом... Гол — це маленьке диво. Тож мною забиті м'ячі завжди були потрібні, навіть вирішальні. Мабуть, уболівальники зі стажем пам'ятають, як у матчі збірних СРСР і Шотландії я майже з центра поля поклав м'яч у «дев'ятку». Або при рахунку 2:2, в падінні через себе послав м'яч у сітку воріт ростовських армійців. Правда, суперники виламали мені два пальці на руках. Та я і сам любив жорстку боротьбу. Тож рідко нарікав на грубощі суперників. Хоч травм перепадало.

— Незважаючи на всі прикрощі, ви прожили у футболі велике життя.
— Дійсно, у моїй футбольній кар'єрі було всього: і меніски зміщувалися, і ребра тріщали. А одного разу через травму мене ще й звинувачували як ворога радянського футболу.

— Що ж трапилося?
— У відбірковому матчі чемпіонату Європи проти команди Угорщини відмовився вийти на поле за збірну Радянського Союзу: погано себе почував. Крім того, наступного дня «Динамо» грало в принциповому поєдинку із СКА. Розрив між нами лише очко. Саме в цьому поєдинку вирішувалася доля золотих медалей. Якщо б виступив за збірну, то вже грати за динамівську команду не вистачило б сил. Саме в матчі з армійцями я відкрив рахунок. Сабо забив другий м'яч. А після перерви вийшов на заміну Бишовець, який записав на свій рахунок ще два голи. Після цієї перемоги «Комсомольская правда»... присвятила мені статтю, в якій назвала ворогом народу. Поталанило, що це був не 1937 рік. Адже радянська збірна програла в Будапешті — 0.2. Хоч у повторному поєдинку Бишовець з Банишевським забили три м'ячі. Після цього до збірної мене вже не запрошували.

— Фахівці вважають, що ви рано завершили футбольну кар'єру. Що думаєте з цього приводу?
— Останній матч за київське «Динамо» провів у сезоні-72. Хоч до цього майже рік грав з травмованим коліном. Крім того, Пільгуй (воротар московського «Динамо». — В.Б.) зламав двоє ребер. Перед матчем із «Торпедо» у Москві Севидов вирішив поставити мене за дублюючий склад. Я відмовився. Мовляв, ще можу принести користь головній команді. Він відправив мене до Києва. А потім звинуватив, що я не хочу готуватися до єврокубкового матчу з віденським «Рапідом»! Я написав заяву на звільнення.

— Мабуть, Федора Медведя хотіло бачити у своїй команді чимало тренерів вищої ліги?
— Дійсно, запрошень було багато. Зокрема, Лев Іванович Яшин, який був начальником команди «Динамо» (Москва), кликав до себе. Приїжджали тренери з Одеси. Донецька, Харкова, Львова. Умовили стати граючим тренером ужгородського «Закарпаття». Але далися взнаки старі травми. Два роки тренував чернівецьку «Буковину». За сімейними обставинами повернувся до Києва. Працював в ДЮСШ «Динамо». Був тренером юнацької збірної України, яка двічі виграла всесоюзний турнір «Юність». Нині працюю в училищі олімпійського резерву. Четверо моїх вихованців стали чемпіонами світу серед юніорів. Серед нинішніх — двох-трьох хлопців прагнутиму передати київському «Динамо».

— До речі, як вам бачаться перспективи київського клубу?
— Важко нині команді. В «Динамо» великі фінансові труднощі. Я б так легко не розпродував гравців. На жаль, зникли ті високі критерії, якими жило раніше київське «Динамо». Як на мене, з боку функціонерів втрачено увагу до гравців, футболу. Сподіваюся, нове покоління тренерів на чолі з Михайлом Фоменком виведе команду на європейський рівень.

— Український футбол став незалежним. Проводимо свій чемпіонат, маємо збірні. Та, на жаль, гравці тікають у російські та зарубіжні клуби, трибуни напівпорожні. Який бачите вихід з кризи?
—Як на мене, український футбол почав занепадати ще в 1984—1985 роках. Не турбувалися про дитячий та юнацький футбол. Тож як не прикро, але для відродження українського футболу потрібно буде років п'ять. Треба шукати таланти і працювати з ними не формально. Юним гравцям бажаю потрапити до команд-майстрів. Та для цього треба працювати. Я щиро бажаю українським клубам успіху і радітиму, коли вони знову змусять говорити про себе з повагою у футбольній Європі».

(Це, вочевидь, останнє велике інтерв'ю зі знаменитим гравцем. — В.Б.).

№10 за квітень. Що за переходами? (Юрій БОНДАР)

«Багато таємниць «мадридського двору» можна дізнатися із газет, особливо, коли їхні сторінки стають місцем чергових «розборок». Ось і скандал довкола першого приватного клубу Росії — відомого «Асмарала», який покинули попервах головний тренер Костянтин Бєсков із помічниками, а згодом і група провідних гравців на чолі із завзятим, як пишуть, картярем і не менш відомим футболістом Юрієм Гавриловим, дав чимало цікавої інформації. Не будемо вдаватися до своїх версій щодо того, хто «правіший» — гравці з наставником чи пан Аль-Халіді з дружиною Світланою Бекоєвою. Наведемо лишень цитату із інтерв'ю другого тренера клубу Олексія Скородєда (теж опального), яке він дав поки що алма-атинському, а, за останніми звістками, вже московському тижневику «Футбольний кур'єр». Думаємо, «розкривання карт» вельми зацікавить українських уболівальників, підніме завісу над обставинами деяких переходів наших майстрів до команд сусідів.

Олексій Скородєд, звинувачуючи колишніх хазяїв, відвертий: «Чи знаєте ви такий, наприклад, вельми цікавий факт, що Никифоров і Цимбалар мали грати в нас (в «Асмаралі». — Ред.)? Так-так, ви почули правильно. Ми вели з ними переговори, вийшли вже навіть і на конкретну суму. Враховуючи, що незадовго до цього англійський «Лідс» пропонував Никифорову контракт на 200 тисяч англійських фунтів стерлінгів, Юрій попросив у клубу не надто багато — машину, квартиру і підйомні загальною сумою 37000 доларів. Усе вже було готове, але тут раптом президент став тягнути волинку, пропонував поторгуватися, збити ціну і т. ін. У цей час і «Спартак» забігав. Результат — відомий».

Та хіба лише Одеса на оці в росіян!

«Ось ще одна ситуація, — не вмовкає у своїх викриваннях Олексій Скородєд. — Після закінчення сезону нам з неймовірними зусиллями вдалося витягнути зі Львова дуже перспективного молодого Гусина. Ми потратили на нього купу сил — квартиру знайшли, під час тренування йому ледве не свою форму віддавав. Батьки його приїздили, і справа, ніби, була вже вирішена. Залишилося лише домовитися з керівництвом «Карпат». Аль-Халіді доручив це начальнику команди Олексію Циганюку. Гусин, правда, просив підйомні. Президент фірми був згоден. Циганюк, втім, з начальником відділу спортзаходів фірми «Асмарал» Костянтином Багдасаровим — найнаближеніші до Аль-Халіді люди — всіляко його відмовляли. І тут Андрій отримав невелику травму і попросився на кілька днів додому. Бєсков умовляв: не відпускайте його! У Львові його так опрацюють, що він і не подумає повертатися до Москви! Але ніхто його не послухав, Гусина відпустили. Потім за ним відправився Циганюк, який повернувся через деякий час без гравця, заявивши:

«У нього така травма, що довго не зможе грати у футбол. Навіщо нам купувати «зламаного» футболіста?»

А був у Гусина... простий вивих. У Львові просто-напросто його чекали з новою квартирою та іншим. Так ми проґавили ще одного хлопця...» Що ж, не будемо горювати з того, що «обломилося» москвичам у Львові, життя, на жаль, свідчить, що протилежних випадків набагато більше. І за кожним своя таємниця, про яку, можливо, колись і дізнаємося.

Ось і наш земляк Анатолій Бишовець стверджує (цього разу, правда, вже в «Труде»), що прийде час розплати і буде названо прізвища винуватців зарубіжних престижних контрактів (не лише його), що «лопнули», образливої поразки збірної СНД на першості Європи, нестерпних умов її підготовки...

А й справді, дуже кортить дізнатися: хто ж усе-таки винен у шведському фіаско спекотливого літа-92? Що не кажіть, а цікава штука — футбол. Надто ж, в умовах «розборок».

№11 за квітень . Розкошелюйтесь, панове! (Валерій ВАЛЕРКО)

«Визначальною ознакою перших чемпіонатів України є, на превеликий жаль, свавілля та беззаконня, відверта наруга над Регламентом змагань, нормами і правилами ФІФА, обов'язковими для всіх національних федерацій.

У додатку №5 до Регламенту є пункт 18, що зобов'язує клуб, який хоче заангажувати гравця-нелюбителя, ще до початку будь-яких переговорів поінформувати про свій намір колектив, з яким цей гравець зв'язаний угодою.

А тепер факти з нашої дійсності. Начальник команди «Буковина» Володимир Воронюк розповідає: «На зборах перед зимовою відпусткою Асан Мустафаєв закликав одноклубників залишитися вірними «Буковині», а сам, як з'ясувалося пізніше, вже вів переговори з «Кривбасом».

Фінал ситуації взагалі карколомний: захисникові Мустафаєву дозволено виступати за... «Металіст», у складі котрого він і дебютував у львівському матчі з «Карпатами» 19 березня.

А як мусило бути за Регламентом? Цитую: «Будь-який прямий або побічний контакт з гравцем, в усній чи письмовій формі, призведе до дисциплінарних санкцій».

Яких саме? Щодо офіційних осіб (керівників і тренерів) — грошовий штраф у сумі до 100000 карбованців. Щодо гравця — за будь-який прямий чи побічний контакт з іншим клубом, участь у тренуваннях та матчах у його складі без згоди колективу, з яким гравець зв'язаний контрактом, — дискваліфікація на певний час.

Приклад другий. Пункт 10: дискваліфікований футболіст до закінчення строку дискваліфікації чи відміни її федерацією не може бути зарахований до іншої команди.

Наша дійсність: донеччанин Євген Драгунов, дискваліфікований за дві жовті картки, отримав офіційний дозвіл на перехід до «Таврії» ще в міжсезоння, хоча могло це відбутися лише після 14 березня. І трапилося майже за давньою ігровою прикметою: не забиваєш ти — забивають тобі, щоправда, дещо перефразованою: не вберегли законність відповідальні особи у Києві — порушили її і кримчани, випустивши дискваліфікованого гравця на поле...

У пункті 16 надибую на правило, теж особливо принципове в усьому світі: якщо контракт ще дійсний, то перехід гравця можливий тільки тоді, коли згоди дійшли усі зацікавлені сторони (два клуби і гравець).

А ось як насправді: львівські «Карпати» не дали дозволу на перехід Дмитра Топчієва до київського «Динамо», проте гравець з'явився на полі в складі нового колективу вже першого ігрового дня.

Ще один витяг із Регламенту: впродовж одного сезону футболіст-нелюбитель може перейти до іншого клубу тільки один раз.

Факти з нашої дійсності свідчать, що з будь-якого правила існують винятки: Олександр Паляниця розпочав сезон у «Дніпрі», потім зіграв за «Кривбас», а тепер з'явився у «Вересі»; Олександр Єсипов спочатку захищав кольори «Кременя», але ще в першому колі зодяг футболку «Металіста», щоправда, ненадовго, бо після зимового антракту перейшов до «Торпедо».

І поряд, у пункті 19 додатку №5 до Регламенту, записано, що визначено два трансферні періоди для переходів гравців: грудень—січень і липень.

Наша дійсність: колишній запоріжець Іван Корпонай отримав офіційний дозвіл на перехід до «Ниви» уже в квітні, у розпал ігор національного чемпіонату.

На жаль, обмеженість газетної площі не дозволяє навести усі приклади порушення чинного Регламенту. Але й цих, гадаю, достатньо, щоб привернути увагу фахівців і громадськості ось до чого. У параграфі III Дисциплінарного кодексу федерації футболу України чорним по білому записано, що фінансові санкції (грошовий штраф до 100 тисяч карбованців) накладаються на офіційних осіб — представників федерації, керівників і тренерів клубів... — за незабезпечення вимог умов Регламенту проведення змагань.

Керівникам федерації футболу України і її відповідним службам надається виняткове право на ділі довести, що закон і справді однаковий для всіх.

Тож розкошелюйтесь, панове!»

Володимир БАНЯС, газета «Український футбол»