КАЛИТОВСЬКА: «Перед стартом завжди молюся»

Ця надзвичайно щира в розмові дівчина стала відомою на всю країну в 2008 році, коли здобула першу для себе медаль на Олімпіаді в Пекіні. Багато людей тоді вперше дізналися, що в Україні, попри всі негаразди з інфраструктурою, велотрек розвивається, а наші спортсмени можуть перемагати представників тих же грошовитих Великої Британії чи Австралії. Відтоді Леся Калитовська здобула чимало перемог, і лише медалі чемпіонату ніяк не потраплять до її колекції. Нещодавно на черговому світовому форумі в Данії галичанка знову опинилася за лічені кроки від п’єдесталу, фінішувавши шостою. Кореспондент «УМ» зателефонував велосипедистці після її повернення з Копенгагена — застав у батьків у Жовкві на Львівщині, куди дівчина приїхала відсвяткувати Великдень.

«На зборах наїздили 2,5 тисячі кілометрів»
— Лесю, вже другий рік поспіль наша збірна, і ви із нею, залишаєтесь без нагород світового чемпіонату. Після олімпійської «бронзи» для вас це, швидше, невдача?
— Я би сказала, що в Копенгагені ми показали нормальний результат, якщо зважати на умови, в яких готувалися до цієї першості. Показники у мене стабільні (зараз шосте місце в індивідуальній гонці переслідування проти п’ятого торік. — Авт.), і тренер це вважає позитивом. Звичайно, можна було б виступити краще, і ми відчуваємо в собі такий потенціал. Та через брак грошей на збори нормально готуватися складно.

— На що саме не вистачило коштів?
— Перед чемпіонатом ми пройшли 24–денний тренувальний збір у Греції, на який витратили власні гроші. Пізніше тренувалися в Білорусі, і туди теж їздили за власний рахунок. У Копенгагені на змаганнях харчувалися із власної кишені. Якщо чесно, то були дещо ошелешені такою ситуацією, і це відчутно вплинуло на наш моральний стан.

— Мається на увазі, що витрачали винятково свої, власні кошти, чи, може, шукали їх у меценатів?
— Ні, це все свої збереження. Хтось брав у батьків, хтось у друзів позичав, адже треба було якось оплатити проїзд, проживання та харчування. Хто не має грошей на збори — той не їде на змагання, адже без попередньої підготовки тобі немає що робити на турнірі такого рівня. Ми вже збиралися навіть відмовитись від поїздки, але якось–таки розібралися. До Копенгагена добиралися автомобілем тренера, і переїзд теж був не простий, адже ноги затікають, втомлюєшся.

— Збори перед чемпіонатом включали заняття на шосе й на треку?
— Ні, ми готувалися лише на шосе. Ту ж саму Грецію для підготовки обрали тому, бо як погодні на той період, так і побутові умови тут ідеальні. За той неповний місяць ми накатали там близько 2,5 тисячі кілометрів. Для жінок це дуже високий показник, тому й тренер був задоволений, і ми, адже займалися на нормальних дорогах, і перепад висот іноді доходив до 1,5 тисячі кілометрів над рівнем моря.

«Узимку тренуємось у Криму»
— Змагання у Данії є практично завершенням сезону в треці. Яким він вийшов для вас?
— У мене ще попереду чемпіонат Європи, тому про якісь підсумки говорити ще рано. Спробую закінчити сезон перемогою. А потім почнуться змагання на шосе, тому про відпочинок теж не йдеться, адже велосипедисти весь рік змагаються на двох фронтах. Без шосейної підготовки неможливі гарні показники у треку, і так само шосе потрібне нам для загальної форми.

— На європейську першість є вже конкретні завдання? Коли вона відбудеться, до речі?
— Це буде в липні, і прийме турнір Голландія. Це остання моя нагода виступити на такому змаганні, адже після 23 років спортсмен не має права брати тут участь. Сподіваюсь завоювати якомога більше нагород, збираюся спробувати свої сили у трьох видах. Минулого року вдалося здобути одразу кілька медалей, нині ж буду знову змагатися за них із сильними збірними Литви, Бельгії.

— Єдиний діючий в Україні трек знаходиться у Львові, ви ж зараз проживаєте на іншому боці країни. Їздите тренуватися сюди чи за кордон?
— Наприклад, зиму проводимо в Криму, аби не бути в снігу й холоді на сході України. Тренер якось дістає гроші, аби могли хоча б на шосе займатися. Якщо не зі збірною тренуємось там, то принаймні область допомагає. Стосовно Львова, то взимку на місцевому треку незручно займатися, тут холодно.

«Перед стартом завжди молюся»
— Ви вже тривалий час виступаєте за Луганську область. Наскільки легко звикнути уродженці Галичини до життя на індустріальному сході?
— Швидше, я більше звикла до Криму, де постійно тренуємось, ніж до Луганська. Попри те що маю в цьому місті квартиру, дуже рідко тут буваю.

— Дома, в Жовкві, наскільки часто випадає гостювати?
— Шкода, але рідко. Можна навіть на пальцях руки порахувати, скільки разів буваю тут. На Різдво обов’язково, на Великдень, коли змагання у Львові відбуваються, то теж заїжджаю до Жовкви. Може, потраплю ще після чемпіонату Європи, сподіваюсь на це. Зараз, певно, пробуду в батьків до неділі, але маю надію, що тренер дозволить із родиною хоча б відсвяткувати Великдень і приїхати на день пізніше.

— Інна Осипенко–Радомська після Олімпіади розповідала про свячену воду Лесі Калитовської, яка допомогла їй виграти медаль. Що це за історія така?
— Ми з Інною в Пекіні на Олімпіаді жили разом в одній кімнаті й до цього не були знайомі. Я одразу помітила, що вона дуже добра і щира дівчина, ми потоваришували. У мене був старт раніше за Іннин, і перед цим я випила свяченої води, яку передала мені з дому мати, помолилася — і в результаті здобула «бронзу». А перед від’їздом пообіцяла Інні вболівати за неї та залишила їй ту свячену воду, яка ще в мене була. Ось така–от підтримка одна одної й допомогла нам здобути позитивний результат.

— А перед стартом дотримуєтеся якихось усталених традицій чи вірите в якісь забобони?
— Я завжди хрещуся й прошу в Бога допомоги та сил. Але це не прохання перемогти, просто аби змогла достойно показати себе.

«Хочеш, аби я тебе по дорозі збирав?»
— Захоплення велосипедним спортом якось більше асоціюється з хлопцями, аніж із дівчатами. Як ви осідлали «залізного коня»?
— У мене сусідка тренувалася і якось затягла в секцію й мене. Щоправда, переконувала десь три місяці, адже я не розуміла доцільності кататися на чужих роверах, коли вдома є свій. Погодилася разок сходити, аби та нарешті відчепилася. Тренер одразу дав каску, велосипед «Турист» і поставив мене проїхатись разом із хлопцями, яких було більшість. Подружка, як з’ясувалося, їздити вміла поганенько, а я вже мала досвід. Як тепер пригадую, що вказану дистанцію проїхала другою, хоча там було близько 20 хлопців. І такий мене взяв азарт, що відтоді вже не пропускала жодного тренування, пізніше почала їздити на змагання.

— Ваш перший наставник досі тренує молодь у Жовкві?
— Так, Михайло Миронович досі цим займається, хоча йому дуже складно. Уявіть ситуацію: школа, яка виховала бронзову призерку Олімпійських ігор, зараз не має своєї велобази. Дотепер використовували за таким призначенням один підвал, тепер же навіть і його забирають. Це при тому, що тренер та діти за свої гроші доводять такі приміщення до ладу, ремонтують їх. Це дивно і прикро, адже діти не тиняються хтозна–де, а займаються спортом. І навіть у цьому їм заважають, не можуть виділити хоча б якесь постійне приміщення.

— Чи можлива за таких умов поява у Жовкві нової Лесі Калитовської, яка тішитиме своїми здобутками?
— Хлопців та дівчат, які займаються велоспортом, у нас вистачає. Якщо будуть терпіти й займатися, то й результат прийде. Їм доводиться тренуватися на велосипедах, яким уже по 30—35 років — уявляєте собі? Вони вже давно списані, їх треба викидати, але тренер робить усе можливе, аби продовжити велосипедам строк служби. Щось клеїть, купує нові запчастини, заміняє старі. Бо приходить молодь, а її просто нема на що посадити, на двох — один ровер. Тому і тренування для дітей іноді коротші, аби той другий міг сісти і теж проїхатись.

— То може так бути, що й на вашому «Туристі» зараз хтось досі тренується?
— Цілком можливо. Не знаю, чи є таке в інших областях — я вже мовчу про інші країни. Коли я переїхала до Луганська, то Сергій Миколайович Базін, нинішній тренер, побачив мій старий «Старт–Шосе» й питає: «Хочеш, аби я тебе десь по дорозі збирав?» Я відповідаю, що на нашій базі це третій велосипед у рейтингу кращих. Він тоді засміявся й каже: «Я уявляю, який тоді найгірщий». Одразу дав мені новий, а за перший рік загалом поміняла тоді п’ять велосипедів — отримувала все ліпший і ліпший.

Леся Калитовська
Майстер спорту міжнародного класу з велосипедного спорту.
Спеціалізація на треку — індивідуальна та командна гонка переслідування.
Народилася 13 лютого 1988 р. у с. Погарисько Жовківського району Львівської області.
Бронзова медалістка Олімпійських ігор 2008 р. у Пекіні (індивідуальна гонка переслідування на 3 км), чемпіонка Європи 2007 р., неодноразова призерка чемпіонатів світу та Європи серед юніорів, етапів Кубка світу та чемпіонатів України.
Студентка Луганського педагогічного університету ім. Т. Г. Шевченка.
Виступає за товариство «Спартак» (Луганськ) та спортивний клуб «ІСД».
Перший тренер — Михайло Колодій.
Теперішній тренер — Сергій Базін.
Зріст — 166 см, вага — 60 кг.
Неодружена.

Петро ТРОЦЬ, Україна Молода