Олімпіада-2018. Висновки і підсумки

Одна золота нагорода Олександра Абраменка завойована не завдяки, а всупереч – це є реалії розвитку спорту в нашій країні. В країні, де немає трамплінів для занять фристайлом, але є Олімпійський чемпіон. Це найбільший парадокс у 21-му сторіччі!!! Хоча, слід сказати, що лижна акробатика це наш національний зимовий вид спорту. Я добре пам'ятаю 1994-й рік, коли цей вид спорту дебютував на Олімпіадах. Українка Наталія Шерстньова посіла тоді шосте місце. Потім у 1998-му в Нагано в десятці кращих було одразу чотири (!!!) українки. Чотири! Серед них і Олімпійська чемпіонка-2014 Алла Цупер, яка з початку двохтисячних представляє Білорусь. У 2002-му Станіслав Кравчук був 5-м. У 2014-му той же Абраменко став 6-м. Тобто наші спортсмени постійно були десь поруч з п'єдесталом, і цей медальний прорив рано чи пізно мав статися. Більш того, ми були у фристайлі настільки круті і щедрими, що без проблем відпускали в інші країни своїх найкращих спортсменів (Цупер, Кушнір), які потім ставали Олімпійськими чемпіонами, але вже під іншим прапором. Але зараз ситуація така, що за Олександром немає потужного резерву. Взагалі ніякого немає. Там фактично прірва. Вангую, що цю золоту нагороду ми будемо згадувати десь раз на чотири роки, від Олімпіади до Олімпіади, як золото Оксани Баюл у 1994-му. А резерву ніде взятися. На такий трамплін, який руйнується в Миколаєві, без посмішки дивитися неможливо.

Окрема тема – виступ збірної України з біатлону. Від такого провалу і ганьби люди, які мають відношення до цього виду спорту, ще довго будуть відходити. Нам розповідали, що головне – це успіх у Південній Кореї. Сезони називалися експериментальними, невдачі на певних етапах Кубка світу і світових форумах пояснювалися тим, що потрібно підготувати наших спортсменів до головного старту чотирьохріччя. Тренерам не вдалося вивести українок на пік форми для ігор у Пхьончхані. Це провина тренерів.

Але «Фейсбук-істерика» Валентини Семеренко і той срач, який існував всередені колективу (звичайно жінчого колективу) – враження незабутні. Як і сльози Насті Меркушеної, які стали символом провального виступу українок на ОІ. Ми побачили відсутність зв'язку між тренером і командою. Прорахунки були не тільки у навантаженні перед Олімпіадою, але і у банальному створенню гарного мікроклімату в команді.

В принципі, в жіночий естафеті на ОІ-2018 ми побачили початок створення нової збірної. Сестри Семеренко і Підгрушна, скоріше за все, завершать кар'єру в збірній. У 2022-му їм буде 36 і 35 років. Пік форми вже позаду, а тримати у збірній спортсменок за колишні заслуги ніхто не буде. Про що перед естафетою красномовно дав зрозуміти Володимир Бринзак. Тим паче я не уявляю собі, як Віта буде розриватися між маленькою дитиною і тренувальними зборами і виступом на етапах Кубка світу. Я не уявляю собі, як Валя, після того що вона наговорила, буде і надалі існувати в цьому колективі. Невідомі плани у Юлії Джими. Від неї в тій ситуації, в якій вона перебуває, можна очікувати все що завгодно. Від призупинення кар'єри, до зміни громадянства. Новий склад буде формуватися з таких як Меркушина (як що перестане плакати після кожного промаху), Варвинець, колишньої білоруски Блашко, Кривонос, сестер Дмитренко, Бондар.

І ще одна проблема. Біатлоністкам практично не доводилося виступати в поганих погодних умовах. Молоді Варвинець та Меркушина звикли якісно працювати при чудовій погоді. В Пхьончхані тривалий час було дуже холодно, заважав сильний вітер, йшов сніг. На погоду можна списати погану стрільбу наших спортсменок, але очевидно, що перш за все вони не були готові у функціональному плані.

У зв'язку з цим мене вразили слова головного тренера збірної Швеції з біатлону Вольфганга Піхлера, який розкрив секрет сенсаційного виступу своїх підопічних на Олімпійських іграх. «Ми тренувалися вдома, створивши таку ж трасу, як і в Пхьончхані. Ми не поїхали на етап Кубка світу до Антерсельви, а замість цього готувалися там. Траса була копією олімпійської. Там були навіть такі ж вітрові характеристики. Підхід до стрільбищі теж аналогічний. Це один з наших секретів».

Тобто шведи побудували, або модернізували ще одну трасу. Та ще й з прицілом на Олімпіаду. Вбили двох зайців – і на Олімпіаді класно виступили і інфраструктуру модернізували. У нас бюджетні кошти вкладалися в економіку і в інфраструктуру інших країн.

В черговий раз хочу сказати велике Дякую Владу Гераскевичу і його батьку за те, що відкрив для пересічних шанувальників зимових видів спорту такий вид спорту як скелетон. Цей сімейний тандем продемонстрував, що за два роки професійних занять цим небезпечним видом спорту можна посідати 24-те місце на чемпіонаті світу, а за три – 12-е місце на Олімпіаді. І це за відсутності санно-бобслейної траси в Україні. Ви уявляєте, який потенціал у цього хлопця, який за три роки став 12-м в світі серед найкращих спортсменів у скелетоні? І це за відсутності умов. А як що б у нього був би безмежний доступ до санно-бобслейних трас? Скоріш за все боровся б за медаль.

Від представників інших видів спорту ми нічого особливого не чекали. Наприклад, саночники на сто відсотків скористалися можливістю для того, аби публічно привернути увагу громадськості до своїх проблем і показати, як Андрій Мандзій збирає сані в гаражі. Фігуристи виступили невдало за відсутності конкуренції навіть всередині України. Як що Ганна Хниченкова програє національний чемпіонат 13-річній дівчинці, то що від неї можна очікувати на Олімпіаді? Да і чесно кажучи ті умови в яких зростають наші спортсмени і скільки на це витрачають гроші батьки, я б не віддав свою дитину у фігурне катання. Лижники? Ви бачили їх місця. І як що 43-річна Валентина Шевченко реально претендувала виступити на шостих для неї Іграх, то це говорить про системну кризу яка існує в лижному спорті в нашій країні. Іван Ковбаснюк, Віктор Пасічник і Аннамарі Данча просто виступили в свою силу, продемострувавши світовій громадскості, що окремі зимові види спорту в Україні нібито розвиваються.

Чи слід звинувачувати спортсменів в таких виступах? Вони, враховуючи наші реалії, виступили в силу своїх можливостей. На особливому забезпечені були біатлоністи, але їх виступ тема окремої розмови. Від Володимира Бринзака хотілося б почути всю правду – хто винен в ситуації, яка склалася в жіночій частині нашої команди.

Зараз модно цитувати Міністра молоді та спорту України Ігоря Жданова, про те, що Україна не зимова країна. Чиновник мав на увазі те, що у нас немає спортивних споруд, де б можна було б професійно займатися тим чи іншим зимовим видом спорту, які входять до програми зимових Олімпіад. А знаєте, скільки коштують такі споруди? Наприклад, санно-бобслейна траса – від $60 мільйонів. Палац-ковзанка для занять фігурним катанням на тисячу місць – не менше $5 млн., і таких по всій країні потрібно не менше п'яти. Щоб потрапляли на Олімпіаду і там боротися за високі місця представникам шорт-треку потрібен окремий льодовий критий майданчик для розвитку цього виду спорту. Причому таких потрібно не менше трьох. Але мало побудувати, треба ще і підтримувати їх на належному рівні. А де гроші брати? Звичайно з бюджету країни. Адже подібні споруди є збитковими. Їх фактично не можливо вивести на самоокупність. Я мовчу про лижні і біатлоні траси, споруди для занять такими видами фристайлу як могул, акробатика, скі-крос, слоупстайл, хафпайп.

Тому не треба страждати, що в нас немає нагород. Зверніть увагу на Фінляндію – здавалося б зимова країна, де шалені традиції розвитку зимових видів спорту. На цій Олімпіаді фіни у медальному заліку перебувають трохи вище ніж Україна. У них 1 золота, 1 срібна і 4 бронзові медалі. А на літніх іграх в Ріо-2016 у фінів була лише одна нагорода – бронзова. В нас аж 11. Але за рівнем життя і рівнем освіти фіни набагато краще себе почувають ніж українці. В Нідерландах, таке враження культивується тільки один вид спорту – ковзанярський і трошечки шорт-трек. Але в цій країні не страждають від того, що в них не розвиваються інші тринадцять видів програми, які представлені на білій Олімпіаді. У Великобританії економіка набагато потужніше ніж в Україні, але одна золота медаль і чотири бронзові. Там виходячи з реалій ніхто не сумує з цього приводу.

В Україні більшість спортсменів, які виступали на Олімпіаді посідали останні, або передостанні місця і це обурювало громадськість. Як на мене, не треба страждати з цього приводу. За них треба просто порадіти. Вони досягли того, про що інші тільки мріють. Як що вони потрапили до числа учасників Олімпіади, то вони є найкращими в нашій країні, тому що виграли внутрішню конкуренцію, здобули це право на інших міжнародних змаганнях, змогли отримати wild card. Через це їм багато від чого довелося відмовитися і жертвувати. Так вони лише учасники, але враховуючи ті умови в яких вони зростали – найкращі в країні.

Я сприймаю нинішню Олімпіаду таким чином: за державні кошти пройшла шалена реклама зимових видів спорту. Вчора в Олімпійській студії на UA:Перший була Олена Мягких. Це остання спортсменка з ковзанярського спорту, яка брала участь в Олімпіаді від України у далекому 2002-му році. І ось нарешті, через 16 років про неї згадали і дали 10 – 12 хвилин ефірного часу. Ви бачили з яким задоволенням вона розповідала про ковзанярський спорт, з яким трепетом демонструвала свої ковзани в яких виступала у Солт-Лейк-Сіті? Закінчувалася розмова з колишньою спортсменкою з деяким сумом. Тому що про Олену Мягких знову згадають в кращому випадку через 4 роки, в гіршому через 16 років. Тому наші спортсмени заслуговують на цю хвилину слави. І цілком можливо, що через чотири роки у нас з'явиться новий умовний Влад Гераскевич, який зможе довести, що навіть за відсутності інфраструктури та умов можна досягати успіхів і входити до когорти найкращих спортсменів світу.

P.S. Як сказав один мій гарний знайомий – як що б в країні було стільки спортивних об'єктів і споруд для занять зимовими видами спорту як магазинів «Рошен», тоді б і розмірковували над тим, чому тільки одна нагорода. А так маємо абсолютно чіткі реалії життя.

Костянтин ДУЛЬЦЕВ